Нас постійно годують брудними інформаційними технологіями. Про їх шкоду ми добре знаємо, але не завжди усвідомлюємо. Та воно так і задумано!
У світлі останніх широко обговорюваних подій та новин варто б згадати публікацію відомого російського журналіста Володимира Яковлєва щодо методів бойової пропаганди, яку свого часу проходили на військовій кафедрі МДУ (Московського державного університету) студенти журфаку. “В обставинах секретності студентів вчили бойової спецпропаганди — мистецтву сіяти розбрат у лавах супротивника за допомогою дезінформації та маніпуляції свідомістю. (…) Це ефективна зброя, що використовується з єдиною метою — вибивання мізків противнику за допомогою різноманітних методів – “гнилого оселедця”, “перевернутої піраміди”, “великої брехні”, принципу “40 на 60”, “абсолютної очевидності…” – пише Яковлєв. З усіма цими методами й техніками, стверджує він, час від часу зіштовхуються абсолютно всі користувачі інтернету, однак просто цього не усвідомлюють.
Що ж, сьогодні весь цей арсенал активно використовується проти України та українських громадян. Наприклад, ідентичний метод “гнилого оселедця” постійно застосовується нашим ворогом по відношенню до Майдану, Революції гідності, Небесної сотні… Все згідно з методичкою “московської військової кафедри”: спершу щось вкидається, згодом для коментування цього “щось” слово надається діячам типу Портнова-Лукаш, які “гонять” відверту провокацію, принижують те, що люди вважають для себе святим. А далі — ця тема починає пашіти, стає хайповою і стрімко шириться лабіринтами соцмереж з достобіса обурливими коментарями (причому, чим більше таких коментарів — тим краще). “Щойно обвинувачення стає предметом публічного обговорення, як неминуче виникають його “прихильники” та “противники”, “знавці” та “експерти”, оскаженілі “обвинувачі” та затяті “захисники” «обвинуваченого», — наголошує Яковлєв. — Однак, незалежно від своїх поглядів, всі учасники дискусії знову й знову вимовляють це ім’я поруч із брудним і скандальним обвинуваченням, втираючи таким чином дедалі більше “гнилого оселедця” в “одяг” жертви, допоки нарешті цей “запах” не починає слідувати за ним усюди”. А переводячи на мову наших реалій — поруч із сакральними для українців словами і явищами намагаються закріпити гнилу ауру, “втерти” негативно забарвлену конотацію, а саме: Революція гідності — державний переворот (війна, бідність, корупція…), майданівці — вбивці (карателі, фашисти, партія війни…), беркутівці — невинні правоохоронці (вони просто виконували накази, забезпечували громадський порядок…) і так далі.
І ще. Інформаційна революція… Так вже склалося, що людство, коли винаходить щось собі нібито на благо — дуже оперативно обертає це собі на біду. Яскравий тому приклад із не дуже віддаленого минулого — розщеплення атому. Як виявилося, це хоч і невичерпне джерело енергії, але спочатку — ядерна зброя здатна знищити цивілізацію. Ця зброя, утім, призвела до змін на фундаментальному рівні, бо завдяки “Бомбі” людство змінило систему поглядів на, здавалося б, вічне — на війну. То чому ж те, що відбулося на зламі тисячоліть в інформаційній сфері не призвело до переосмислення, наприклад, такого основоположного принципу демократії як свобода слова? Очевидно, людство затрималося з цим. А особливо ми, українці. Тому що під час інформаційної війни не обмежувати свободу слова — це те саме, що в протистоянні ворожій армії відмовитися від оборони. Всілякі промосковські негідники, та й сама РФ на рівні державної політики, використовують оцю “свободу слова” у формулюванні ще ХІХ століття на користь своїх чорних зазіхань. Як зупинити цю загрозливу тенденцію — не зрозуміло (принаймні, поки що). Однак таку річ, як інформаційна гігієна, точно вже час перевести з розряду суто загальних побажань в конкретну мову інструкцій та правил. На жаль, цього досі не відбулося.
Власне, є ще одне питання, яке постало в наш час надзвичайно гостро — це відновлення інституту довіри до професійних ЗМІ. Журналістика сьогодні критично важлива для суспільства професія, яку, однак, опустили нижче плінтуса. Хто опустив? Корисні ідіоти, адепти постулату “всьо будєт інтернет”, любителі “шари” завжди і всюди, деякі політики та чиновники з їхніми заявочками, на кшталт, що їм для контакту з суспільством “журналісти не потрібні”… Фейсбучні автори з категорії “сам собі ЗМІ” ніколи не замінять професійних редакцій, які несуть відповідальність за кожну кому — за все, що вони публікують.
Все це нині має формулюватися на рівні аксіом. Але аксіоми – це базис, які нові принципи мають бути на них засновані? Своїми міркування з цього приводу поділилися: журналіст, експерт моніторингового центру ГО “Детектор медіа” Отар Довженко та політтехнолог, автор популярної в політичних колах книги “Управління інстинктами. Мистецтво пропаганди” Дмитро Бачевський.
Отар Довженко
— Із тим, що методи пропаганди з радянських (і не тільки, можливо) методичок застосовуються в дискусіях в інтернеті, організації інформаційних спецоперацій та «вкидів» і тому подібних речах, я, звісно, погоджуюсь. Але радив би тут не нагнітати, аби не налякати себе самих. Не всі люди, які маніпулюють, є агентами КДБ або обдарованими читачами і застосовувачами радянських методичок. Деякі просто маніпулюють, не знаючи нічого про «гнилий оселедець». І не всі, хто маніпулюють свідомістю українців, роблять це в інтересах Росії.
Політики і авантюристи з постмайданної влади непомітно для більшості суспільства напхали у поняття «Майдан» і «Небесна сотня» масу міфів і неадекватних елементів. Водночас проблемні питання — наприклад, хто вбивав правоохоронців і що має бути з тими, хто в них стріляв, — відсувались на маргінес і фактично заморожувались.
Чи можлива така дискусія у студії Шустера або будь-якого іншого ток-шоу? Не думаю. Очевидно, що з людьми, які вважають Майдан державним переворотом, немає про що говорити. А говорити без них означає показати лише частину картинки.
Але журналісти можуть і повинні бути медіаторами цього процесу. На жаль, Сергія Рахманіна, який першим спадає на думку, вже журналістом не назвеш, але, власне, мудрі і проукраїнські, і при цьому достатньо чесні, аби не дозволити собі криводушити з міркувань патріотизму, люди тут конче необхідні. Чому саме журналісти? Бо вони знають, як працювати з інформацією, інвентаризувати факти, розкладати по поличках аргументи, але водночас вміють усе це викласти у зрозумілій суспільству формі.
Поки що захисною реакцією на кампанію Портнова стало заперечення — мовляв, усе брешуть, російські агенти. Вони справді російські агенти і роблять це вочевидь для того, щоб Україна або її значна частина швидше та легше повернулась у сферу впливу Росії. Але міфологізованість Майдану, перемішана правда і вигадка, відсутність у самих майданівців перевірених фактів і відповідей на складні етичні питання (наприклад: чи «прощаємо» ми людину, яка била протестувальників на Майдані, а потім пішла служити на Донбас і захищала Україну від сепаратистів?) — це наша слабкість. І російські агенти будуть бити в це слабке місце знову і знову, й кожен раз знаходитимуться нові люди, які самі не були на Майдані й не знають правди, але які віритимуть цим вкидам.
Думаю, що наступні маніпулятивні спецоперації будуть стосуватись захоплення Криму («Україна не любила Крим і втратила його, бо Ірина Фаріон заборонила російську мову») та початку війни на Донбасі («мирний протест», який мусив озброїтись через наступ Правого сектора і тому подібне). Знову ж таки, за відсутності цілісної, обґрунтованої версії цієї історії ніхто не заважає пропагандистам перекрити її своєю.
Втім ця цілісна історія — і про Майдан, і про Крим, і про Донбас — неможлива без називання речей своїми іменами. Для цього українська держава, її глава, її уряд, її парламент повинні прямо визнати війну війною, а Росію — агресором і учасницею цієї війни. Ворогом. І, отже, переглянути ті способи взаємодії з Росією, які неможливі з агресором і ворогом. Тоді розмови про те, що потрібно «відновити дружбу» і «перестати сваритися», пожертвувати вступом до НАТО і ЄС за дешевий російський газ (що-що? ніби не було останніх шести років — але на каналах Медведчука справді таке говорять) можна буде так само прямо назвати ворожою пропагандою. А людей, які нею займаються — визнати не журналістами. Незалежно від того, як називаються їхні посади у штатному розписі тієї чи іншої організації. Але це вже інша тема.
Від масштабних маніпуляцій та пропаганди повністю не захищений ніхто, але великі або імперські держави, такі як США, Росія, Китай та інші — мають більш міцний імунітет перед ними. Бо для їхніх громадян існує мірило — доцільність та корисність для національних інтересів. Так, наприклад, абсолютна більшість росіян точно знає, коли Путін говорить неправду, зокрема й про війну в Україні. Але переважна більшість росіян це схвалюють, бо він бреше заради національних інтересів, в їхньому розумінні брехня призначена для ворогів і слугує для перемоги будь-якими засобами. Відтак для громадян, які відчувають свою суб’єктність, розуміють національну ідею, все, що йде на користь країні — добре. Все, що шкодить — погано.
В Україні все навпаки. В головах людей немає суб’єктності, вони перебувають у постійних пошуках, ваганнях, вони не знають, куди бігти і чого добиватися. А тому ми не здатні на сьогодні ефективно протистояти пропаганді та маніпуляціям наших противників. Не є проблемою вести власну пропаганду. Для цього у держави достатньо інструментів та ресурсів. Проблема в тому, що пропагувати немає чого. Немає цілісного, чіткого, сильного і яскравого світогляду, національної ідеї, яка би надихала та вказувала шлях. А без неї будь-яка пропаганда невідомо чого — лише марне витрачання ресурсів та гарантована поразка.
Тому сьогодні нам потрібно обговорювати не інструменти чи методи пропаганди та контропропаганди, бо це нічого не вирішить. Молоток сам по собі не б’є, потрібна ще й голова. Нам потрібно формулювати національну ідею та національні інтереси, стрижень і мозок нашої пропаганди. І допоки ми для себе не сформулюємо ключові засади і принципи— ми залишатимемося жертвами чужих впливів. Все, що в нас є на сьогодні — не підходить. Євроінтеграція, вступ до НАТО — це добре, але як для національної ідеї це — дрібнувата мета, в якій немає суб’єктності.
Власне, останнє… ЗМІ — дуже абстрактне поняття, їх вже не існує. Є піар-підрозділи ФПГ, а журналістика і її рівень занепадають. Інструкції як розігнати “Запорожець” до швидкості “Мерседеса” не існує. Коли над всіма власниками ЗМІ буде домінувати об’єднуюча національна ідея, підтримувана державою, тоді з’являться певні рамки та самоцензура. Але поки такої ідеї немає — в інформаційному просторі пануватиме анархія, до якої не буде жодної довіри. ЗМІ — це частина суспільства, де кожен біжить у свій бік.
Мирослав Ліскович. Київ
