Раптова смерть дитини сколихнула весь район. Попередня причина смерті — набряк головного мозку.
Щоб з’ясувати, що саме призвело до набряку, біологічні матеріали відправили на експертизу до Києва, пише “НОВА Тернопільська газета”.
Відразу після смерті дитини в інтернеті поширили версію про те, що летальний випадок стався, бо маля наїлося… щурячої отрути. Батьки Веронічки категорично спростовують це, надали слідчим можливість усе ретельно обстежити у них вдома, щоб не було жодних підозр. Мама дитини, Марія Степанівна, яка вчителює у селі Джуринська Слобідка, стверджує, що безглузду версію про отруту поширили саме лікарі районної лікарні, щоб не відповідати за трагедію. Жінка вважає, що медики не вжили вчасно необхідних заходів для порятунку дитини. Поховали Веронічку 30 січня… В останню путь її провело все село…
— Остаточна причина смерті нашої Веронічки поки що невідома, але маю підстави вважати, що це сталося через вину лікарів. Це нам підтвердили експерти після розтину тіла, — з сумом каже Марія Степанівна. — Зазначили, що набряк мозку найімовірніше стався через неправильне лікування. До версії про отруту мене підштовхував… лікар районної лікарні. «Зізнайтесь, може, дитина десь вдарилась або з’їла отруту», — нав’язливо говорив. Після смерті донечки у нас вдома була слідча група, все пофотографували, жодної отрути не виявили. Припускаю, що лікарі через некомпетентність не поставили правильного діагнозу, вони не сильно й обстежували дитину, вочевидь, думали, що в неї харчове отруєння. Заметушилися лише, коли стан став критичний, але було вже надто пізно…
Під вечір у суботу, 25 січня, Веронічка вирвала, але спала вночі спокійно, а наступного дня почалася сильна рвота. Я зателефонувала до сільського лікаря. Не зміг приїхати, бо після операції — на лікарняному. Проте скерував до нас медсестру. Вона оглянула дитину, зробила укол, сказала зачекати до ранку, подивитися, чи будуть зміни. Я попросила направлення і вранці повезла дитину до медзакладу. Прийняв нас лікар інфекційного відділення районної лікарні Ігор Шкварок.
Призначив медикаменти, пощупав дитині живіт, а потім десь до 19-ої години більше не заходив до нас. Казали, що він поїхав до Тернополя. «Матусю, забери мене звідси! Мене дуже болить животик…» — увесь той час благала дитина. Заходив інший лікар, медсестри. Я просила дати знеболююче, проте вони радили терпіти, бо прийде хірург і не буде знати, де саме болить. Дитина несамовито мучилась… А хірург не міг прийти до дитини, бо був на операції. Від обіду до вечора ми чекали хірурга. «Нехай ще потерпить», — й далі повторювали.
— Ввечері скликали консиліум, на якому був і педіатр району Олег Майданик. Вочевидь, висунули якусь версію про недугу, але мені нічого не повідомили, — продовжує матір дитини. — Невдовзі педіатр сказав, що змушений перевести Веронічку до реанімації, а вранці будуть відправляти до Тернополя. Для мене це був шок. Я помітила, що в донечки почали синіти губи, скаржилася на головний біль, розуміла, що ситуація критична, тому не стала чекати до ранку. Через знайомих викликала з Тернополя швидку допомогу.
Поки чекали тернопільських лікарів, дитину забрали до реанімації. Спершу мені дозволяли бути біля доньки, тримати ручку, щоб не зрушила систему, а потім мене випровадили. «Мамо, мамо…» — досі чую її голосний плач. Дитя було перелякане. Я заявила лікарям, що якщо з дитиною щось станеться, то я їм не пробачу. Бігала за усіма, благала щось робити, щоб врятувати дитину, а мене обізвали… скандалісткою. А як я мала поводитись? Спокійно чекати смерті дитини? Вигнали мене в коридор, бо хотіли прикрити свої недоліки — мабуть, взялися фабрикували історію хвороби.
Близько опівночі прибула бригада медиків з обласної дитячої лікарні. Кинулися рятувати дитину. Один із лікарів вийшов до мене і сказав, що неможливо транспортувати Веронічку до обласного центру, бо нема гарантії, що довезуть. До 3-ої години ночі він не відходив він моєї донечки. Я сиділа біля палати і плакала. Просила дозволити зайти. Сподівалася, що дитині стане краще. В якийсь момент мені повідомили, що стан поліпшився, а далі лише погіршувався і погіршувався…
Коли дитя померло, тільки тернопільський лікар підійшов до мене і почав просити пробачення. Казав, що усіма силами старався врятувати дитину, але не зміг. Вірю в його щирість. Усі інші медики повтікали. Я ридала на все відділення… Не знала, куди іти, що робити… «Досить! Забирайтесь! Ми через вас усю ніч на ногах, хочемо відпочити», — взялася мене безсердечно гнати одна медсестра.
