ГАЛИНА, ЗАЛОМИВШИ СПРАЦЬОВАНІ РУКИ, ДИВИЛАСЬ У ВІКНО, ЯК ПІДНІМАЄТЬСЯ СОНЕЧКО Й НІЖНО ВСМІХАЄТЬСЯ ДО НЕЇ. РАПТОМ ДУМКИ ЖБУРНУЛИ ЇЇ В КІНЕЦЬ 90-Х РОКІВ МИНУЛОГО СТОРІЧЧЯ. ТОДІ СОНЕЧКО ТАК САМО ЯСНО ОСВІЧУВАЛО ЇЙ ДОРОГУ, КОЛИ ПОКИДАЛА ЛЬВІВ. КОЛИ ПОЇЗД МЧАВ ГАЛИНУ В ЧУЖИЙ КРАЙ.
Жила з донечкою, рано овдовівши. Важко було в ті часи не тільки їй, а всім. Безмірно любила своє рідне місто й не хотіла залишати в ньому доньку саму. Але Мар’яна обіцяла виконувати всі мамині вказівки й бути чемною. А мама за рік-два заробить грошей — і все в них тоді буде нарешті добре.
На початках Галині було дуже важко. Нелегкі пошуки роботи відбирали сили. Вона не знала мови. Та ще й здоров’я підводило. Проте помалу вивчала чужу мову, влаштувалася на роботу, економила кожну копійку. Телефонувала додому лише тоді, коли відсилала гроші. Мар’яна ніколи не дякувала й не цікавилася маминим здоров’ям. У пам’яті Галини закарбувалося єдине доччине запитання: «А коли передаси наступного разу?» «Коли зароблю», — відповідала, тамуючи душевний біль.
Але якось обмовилася дочці, що дуже болить нога, аж ходити не може. Жалілася, що без документів не може звернутися до медиків. До лікарні, пояснювала, заробітчани потрапляють лише тоді, коли потрібна операція, або коли народжують. А в решті випадків — рятуйся, як можеш. Мар’яна байдуже вислухала матір і сказала: «Хоч на одній нозі, але сиди там, бо в Україні тобі нема що робити». Галина мало не зомліла від почутого. Сльози скрапували на чужу землю, яку вона зненавиділа. Розраджувала себе: може, в донечки був поганий настрій або з хлопцем своїм посварилася. Відколи Галина поїхала, Мар’яна перестала їй відкривати душу. Напевне, відчула себе цілком дорослою і самостійною.
…Час пропливав днями, а вони спліталися в роки. Не заощадивши собі зароблених грошей, Галина надумала повертатися до Львова. Тішила себе передчуттями якогось приємного сюрпризу, з яким зустріне її донечка. Згадувала, як піднімала її на ноги сама, бо ж чоловік покинув цей світ рано після важкої хвороби. А вона все віддавала доньці. Спогади зігрівали зранену чужиною душу. І нарешті Галина дочекалася документів на легальне перебування в Італії та зібралася додому: відвідати доньку, поправити здоров’я. Стільки не бачила дитини! Як же хотілося матері пригорнути її до серця. Бо ж ні мобільних телефонів, ні скайпу тоді не було.
…Відімкнула своїм ключем двері квартири — і відразу перечепилася поглядом за знайомі, але чомусь наповнені валізи. У голові зависли запитання. Не встигла відірвати очі від валіз, як із кухні вийшла Мар’яна. Її єдина донечка, котрою тільки й жила. «Здоров, мамо, — привіталася, ніби з чужою. — Якщо чесно, ми тебе не чекали…»
Холодна зустріч вразила матір. Ніби вона не в Італії роки гарувала, а виходила з дому по хліб. Виходить, за цей час Мар’янина душа не страждала від нестачі материнського тепла. Її гріли лише мамині гроші, які донька витрачала без ліку.
«Мамо, нам із Сергієм не вистачає в шафах місця для речей, а тут іще й твої…» — пояснила, киваючи на спаковані валізи. «Хто він тобі, цей Сергій, щоб із моєї квартири викидати мої речі?» — поцікавилася Галина. Та Мар’яна залишила це запитання без відповіді. Натомість продовжувала своє: «Ми впевнені, що ти собі ще заробиш на квартиру. Нам не будеш заважати. Бо знаєш, як воно буває, коли біля однієї плити дві господині?»
Галина присіла біля порога і потерла рукою, а може, притиснула своє материнське серце, щоби не вистрибнуло з грудей. Не запросивши матір за стіл, не напоївши з дороги чаєм, Мар’яна завелася з порадами: «Поки що можеш винаймати собі квартиру. Ми з Сергієм допоможемо всі твої речі перенести. Однаково ж не будеш сидіти без роботи, а поїдеш знову. То й заробиш собі на хату».
У Галини затремтіли губи. Вона здивованим, збентеженим поглядом дивилася на свою виплекану в любові єдину кровинку й не вірила в те, що чула. Потім мовчки виволокла спаковані валізи на сходовий майданчик, замітаючи ними за собою сліди до рідної хати. Спантеличені сусіди озиралися за нею, але вона нікого не бачила. Лише сонечко всміхалось їй так ніжно, що хотілося забути все, мов страшний сон.
Рясні материнські сльози стікали з утомленого обличчя. «Скільки ж пролила я вас за життя і які ви дешеві», — думала жінка. А вже за кілька хвилин подзвонила в двері до своєї шкільної подруги. Коли Ганна відчинила, то все зрозуміла без слів. Нічого не запитувала. Натомість накрила стіл і сказала: «Зараз зателефоную до нашої Зої. Пригадуєш, ми завжди з будь-якої ситуації знаходили вихід, тому нас і називали «трійця-нерозлийвода».
Зоя порадила шукати й купувати однокімнатну квартиру. Запевнила, що гроші вишле. Віддати їх Галина зможе тоді, коли матиме. «Виходить, подруги бувають ближчими від дітей», — сумно подумала Галина.
Ганна допомогла їй упоратися зі стресом. А Зоя переслала з-за океану потрібну суму грошей. Вони купили квартиру, Галина обжилася в ній, відпочила, підлікувалася і знову поїхала за кордон, аби віддати позичені гроші. Ганна ж пообіцяла наглядати за квартирою.
А коли Мар’яна віддасть свій борг матері? Коли відмолить перед Богом образу, яку заподіяла найріднішій людині? Це залежить від того, як покерує її совість. Господь спам’ятає. Тільки щоби пізно не було…
Станіслава ЯРІШ.
с. Воля Теребовлянського району.
Фото з вільних джерел, текст – Вільне Життя.
