Марина не спала. Подушка була мокрою від сліз, а горло саднило від ледь стримуваних ридань. Жінка вперше в житті не хотіла, щоб наставав ранок.
Марина ненавиділа прийдешній день, який забере на війну її сина.
— Тарасику, — благала, — не йди…
Син дивився на неї великими карими очима, такими схожими на її, і співчутливо гладив посивіле волосся.
— Мушу, мамо. Інакше не можу.
Марина вже не стримувала сліз:
— Ті мажори виробляють хтозна-що. То чому за це мають платити життям людські діти?!
Син уперто стиснув уста, а за мить промовив:
— Усе знаю, мамо. Але такі, як я, не за них воюють. Вони віддають своє життя за те, щоб ворожа наволоч не посунула далі, щоб ми в своєму домі жили так, як хочемо.
…Настав нерадісний день. Іще звечора зібрали речі, про все поговорили. Марина ледве стримувалась, коли Тараса прийшла провести Мартуся. Бідна мати постаріла за одну ніч. Бо ж мріяла про синове весілля, про невісточку, а тут…
Поки молоді прощались, Марина зняла з шиї хрестик, що передавався в їхній родині від матері до дочки, й подала синові. Тарас знітився: мати ніколи не розлучалася зі своїм оберегом. До того ж хрестик тендітний, жіночий.
Що змінилося у тернопільській “Старій піцерії” після візиту “Ревізора”? (Фото)
— Що ти, мамо? То ж твій оберіг. Наскільки я знаю, свій хрестик не можна передавати.
— А я і не передаю. Повернешся — віддаси. А поки мій хрестик біля твого серця, я буду спокійніша. Бери, — благально мовила мама.
Мартуся тепло поглянула на майбутню свекруху, а потім зняла хрестик з ланцюжка й причепила на ланцюжок коханого, на якому вже був її подарунок — підвіска у вигляді половинки серця. Інша його половинка висіла на лебединій шийці юної красуні.
…Для матері настали важкі часи. Вона жила в постійній тривозі, слухаючи новини зі сходу. Щохвилини чекала на дзвінки від сина. Коли чула, що хтось із військових поранений, щиро молилася. Збирала передачі в зону АТО. Ділилася останньою копійкою з бійцями, із сином. Серце розривалося від болю, коли чула з теленовин про загиблих. Плакала і молилась. Молилась і плакала.
Невеселим було Різдво для Марини. У хаті — пустка. Тільки й товариства що телевізор. Інколи, щоправда, Мартуся прибігала й відволікала своїм щебетом від страшних думок.
А того дня Марині все валилося з рук. Не знаходила собі місця. Побачивши її стан, начальник відпустив з роботи. Марина чекала дзвінка від сина. Намагалася зателефонувати йому сама, проте марно. Забігла на хвильку Мартуся, проте не змогла порадувати добрими новинами. Потім була жахлива ніч. Наступного дня, вже ближче до обіду, пролунав дзвінок. На Марининому телефоні висвітлився незнайомий номер. Поки тягнулася тремтячою рукою до потрібної кнопки, серце ледь не вистрибнуло з грудей.
— Не хвилюйтеся, ваш син живий, — замість привітання промовив незнайомий чоловічий голос.
Далі нещасна мати зомліла. Добре, що нагодилася Марта, викликала «швидку». Прийшовши до тями, Марина поривалася піти з лікарні, щоб їхати до сина. Хвору, ледве живу матір ніщо не могло спинити, адже її дитина була в небезпеці. Вмілою рукою лікар штрикнув голкою у вену — й Марина поринула у важкий, тривожний сон без сновидінь, з якого її вивело тихе тьохкання мобільного. Ніби не своїми руками піднесла телефон до вуха й почула бадьорий голос сина:
— Мамо… Мамо, я живий! Усе добре. Ти тільки не хвилюйся.
Сльози котилися з очей, але Марина їх не помічала.
— Синочку, — шепотіла, — як твої рани?
— До весілля заживуть, — безпечно відповів син. — Могло бути набагато гірше, мамо. Але траєкторію польоту кулі змінили твій хрестик і Мартусине сердечко.
Світлана НЕСТЕРОВИЧ, Вільне життя
