Тернопільський священик отець Євген Заплетнюк на сайті “Богослов” опублікував новий текст на тему сповіді під назвою”10 популярних людських заблуджень на Сповіді” . У ньому він розповів про типові помилки сповідників і те, як люди виправдовують себе на Сповіді.
Вашій увазі 10 типових фраз, які можна почути від людини, яка прийшла каятися, але своїм «покаянням» ще більше віддалилася від Бога:
1. «Я постійно сповідаюся. Перед Пасхою…»
Давайте розпочнемо з найголовнішого. Сповідатися треба не дивлячись на календар, а уважно аналізуючи власне життя, свої здобутки та помилки. Знаєте, жоден «нормальний» християнин не буде терпіти цілий рік, носячи на собі тягар власних пристрастей і гріхів, чудово усвідомлюючи, що їх можна позбутися, принісши своє покаяння Богу та священику. Неначе різка зубна біль, віруючу людину повинен боліти кожен вчинений нею гріх. Ми ж не чекаємо цілий рік, коли у нас болить зуб! Ми навіть один день не хочемо терпіти цю біду. На жаль, до своєї душі ми ставимося більш легковажно. Сповідатися один раз у році, лише перед Великоднем, – це не тільки не є свідченням нашої віри, але навпаки – саме чудово проявляє відсутність віри та повну нечутливість до власного аномального стану перебування в грісі. Той, хто сповідається лише перед Пасхою, робить це не від страху Божого, а через сором перед людьми. Якби був страх Божий, то людина б не змогла стерпіти докорів сумління за гріх навіть до ранку, не те, що чекала довгі дні та місяці, щоб принести Господу своє покаяння. Натомість, йдучи до Сповіді разом із усіма, «за компанію» людина показує, що насамперед для неї важлива думка про неї не Бога, а інших людей. Їй соромно, що хтось може подумати про неї, що вона грішниця, яка не ходить до церкви! Звичайно, це не так! Люди на повному серйозі переконані, що навіть коли їх і можна назвати грішниками, то вони вже точно не грішніші за своїх сусідів! Так, ці «віруючі» не лише хочуть обманути інших, але й готові себе самих усе життя переконувати у зручній для них брехні. Насправді Сповідь повинна бути регулярною. Не рідше разу-двох на місяць.
2. «Я не маю особливих гріхів, тільки повсякденні…”
Звичайно, не може не дивувати, як люди, які ніколи не відкривали жодної книжки з богослів’я та аскетики, вміють безпомилково розрізняти «повсякденні» гріхи від якихось інших, а головне – помічати їх за собою. Очевидно, в системі цінностей таких осіб повсякденні гріхи не такі страшні, бо протиставляються більш жахливим і небезпечним (святковим?). Насправді, це велика помилка – легковажити небезпеками малих гріхів. Якщо кожного разу йдучи додому, ми будемо приносити з вулиці невеличкий камінець, то вже зовсім скоро наша оселя буде вщент наповнена дрібним камінням! Між іншим, Святі Отці попереджали, що дуже часто покаятися у великих падіннях людині буває простіше, ніж навчитися контролювати ті гріхи, які начебто не настільки смертельні. І, ось саме тому Православна Церква ніколи не мала чіткого поділу на великі та малі гріхи. Всі гріхи без винятку – це отрута, смерть. Всі вони для людини однаково шкідливі та небезпечні. Запитайте будь-якого хіміка: для того, щоб смертельно отруїтися, вам зовсім не обов’язково випивати ціле відро небезпечного трунку. Деякі токсичні речовини вбивають людину лише своїми випарами чи газами. Так само діє і на нас усілякий гріх. Гріх – це за визначенням те, що несе людині смерть. І було б дуже нерозумно серед різних сортів отрути вибирати приємніший на смак. Здоровий глузд каже оминати навіть думки про це.
10 причин, чому вам не варто йти на «загальну» Сповідь
3. “Я не дотримуюся посту, бо не маю вже доброго здоров’я (грошей)…”
Неймовірна кількість людей дійсно вірять у те, що певні зовнішні умови чи стан здоров’я можуть стати їм перешкодою до повноцінного християнського посту. Насправді, все точно навпаки. Проста їжа завжди дешевша від високопоживної та калорійної. Інша справа, що ніхто з нас не хоче їсти просту їжу. Звичайно, легше придумати відмовки, типу: «я без м’яса не наїдаюся» і т.д. Тут можна відповісти, що для організму корисніше зупиняти трапезу з легким голодом, а тому нічого не станеться, якщо хоча б кілька разів у році ми спробуємо це зробити. А ще, слід зауважити, що для кожної людини можливий і необхідний свій власний рівень посту. Інша справа, що не всі люди готові прийняти цю думку. Якщо зазвичай я з’їдаю десять буханців хліба, а в піст зможу змусити себе відмовитися від п’ятьох – я буду героєм. У той же час, людина, яка зазвичай їсть чотири скибки так і буде їсти чотири – нічого для себе не здобуде. Той, хто їсть п’ять хлібин все одно її перевершив. Розумієте, про що я? А ще треба зауважити, що справжнє постування, це праця на всіх трьох рівнях природи людини: духовному, душевному та тілесному. І якщо один із рівнів може мати певні послаблення, то два інших навпаки – повинні надолужити все прогаяне. Більше з’їв? Більше молись! Зазвичай, люди про це не думають. Відмовившись від самоконтролю в справі харчування, вони майже завжди перестають контролювати і свій внутрішній стан. Запитати таких, чи відмовляючись від скоромного, вони почали більше молитися, більше творити милостиню, більше читати Святе Писання, навряд чи ви отримаєте позитивну відповідь. Як правило, перед вами стоятиме людина, для якої піст це заборона на вживання ковбаси й не більше. Хоча, піст це зовсім не про це.
4. «Найбільший мій гріх – те, що я невінчана з чоловіком…»
Бідна людина не розуміє чому саме Церква рекомендує людям не жити в блуді, а узаконити власні стосунки. Насамперед тому, що Таїнство Вінчання – це безпосередня, пряма допомога Бога, Христове благословення подружній парі. Ніщо, що ми робимо без благословення, не може бути вдалим у повну силу. І якщо людина відмовляється від Божого благословення, але все одно чомусь надіється на щасливе життя, мені хочеться запитати лише одне: «ви це серйозно?». Звичайно, церковний шлюб ніяких гарантій щастя не дає. (До речі, про це я писав у своїй статті Навіщо потрібно вінчатися) Однак, ви повинні знати, що подружній парі, яка запросить у свої стосунки Христа, все буде виходити багато краще. Все, за що б вони не бралися. Ну, й ще одне. Дуже часто відсутність вінчання у законно пошлюбованої в держорганах пари свідчить не про те, що чоловік не вірить у Бога, а навпаки! Він настільки серйозно ставиться до церковного шлюбу, який вважає вічним і нерозривним, що навіть розписавшись із своєю обраницею, не розглядає її кандидатуру як свій остаточний вибір. Це світський шлюб можна розірвати в будь-який момент. Але церковний – це щось більш серйозне і непорушне. Тому, дуже часто священик змушений роз’яснювати людині, що відсутність у неї церковного шлюбу це не стільки проблема її стосунків із Церквою, скільки проблема її стосунків з чоловіком, із яким вона проживає. Другу частину статті читайте на сайті Богослов.орг
