Тернополянка Оксана Семенчук має колекцію сукенок – більше 40. Кожній дає назву. Колекціонує їх з 8-го класу. Рідше – вдягає спідниці. Оксана – завідувач рекламного відділу відділу обласної газети «Вільне життя плюс». Родом із Конюхів Козівського району. Закінчила філологічний факультет Тернопільського педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Найдорожча прикраса, яку носить – золотий перстень, що належав спочатку бабці, а потім мамі. Має 4-ох сестер. У всіх довге волосся.
ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ТАКОЖ
Колись думала, що одяг можна завжди купити. Але після 25 років хочу щось перешивати, придумувати, шити. Їду додому, мамі пояснюю, чого хочу. Вона потім шиє. Впевнена, що це генетично передається. Якщо б я займалася чимсь іншим, то тільки сукнями. Деколи дивлюся на жінку і мені хочеться її побачити в сукні, уявляю, в якій саме. Можливо колись і буду дизайнером, якщо ще 300 років проживу.
Маю багато сукенок від моєї тети. Не тітки. Тета – це моєї бабусі рідна сестра. Вона жила у США. Уже покійна. Приїздила до нас. Ми до неї зверталися – тета Ганна. Дотепер вдягаю сукні, які вона привезла, коли мені було 13 років. Сукні вільного крою і навіть, якщо фігура трошки змінилася, їх можна носити. Тоді дитиною мріяла, коли у мами буде хороша швейна машинка з оверлогом. Вона мала звичайну. Мама виворіт одягу обметувала руками. Це – дуже довго.
Сукня «Мерилін Монро». В горошок. Лляна. Купила її два роки тому. Побачила в «Єврошопі». Вдома у щоденнику записала, що та сукня повернула мене у часи Мерилін Монро. Через кілька днів купила дуже дешево – за 70 гривень. Був розпродаж. Я її побачила і все – моє. Те, що мені подобається, може висіти в магазині кілька днів і його ніхто не купить. Потім я купую під час розпродаж за меншу ціну.
Подобається той період, коли жінки носили сукні з підкресленою талією. Вони надають жіночності. Сукня – це найкрасивіший одяг, який може бути. У ній видно всю привабливість жінки.
Штанів не ношу. Я люблю все красиве. Коли ще була малою, моя бабця привозила з Риги простирадла, обруси і багато білих сукенок з рюшами. Вони всі були в’язані. Мені – десь 4 роки. Я себе пам’ятаю в тих сукеночках. Почувала себе тоді найкрасивішою. Вкарбувалося. Краса мене заманює.
Сукня «Античність». Хотіла її назвати «Римська куртизанка». Але мій чоловік історик. Сказав, що в той час не тільки куртизанки ходили в таких сукнях, а й дружини поважних чоловіків. Запропонував перезвати. Вона для мене якась грецька. Дуже довга. Її прислала з Америки моя сестра. Вона була новенька, запакована. На хрестини до свого племінника сукню вдягала. До церкви в ній приходила.
Велюрова сукенка з блискітками «Нічний Париж». Коли її вперше побачила, такі асоціації з’явилися. От коли поїду до Парижу, то її вдягну і просто прогуляюся ввечері. Навіть кави не буду пити, бо там кава дуже дорога. Знайшла її в «Єврошопі». Вона висіла і ніхто її не приміряв. Я вдягнула і купила. Недорого коштувала.
Зазвичай, жінки одягають сукні, як кудись йдуть. Ми із сестрами вдягаємо вдома. Можемо разом повдягати на свято одного року вишиванки. Наступного року на Різдво можемо усі вбратися сукні. Сестри теж носять сукні, але вони не мають до них прив’язаності. Даю їм поносити свої. Якщо плаття десь дуже глибоко мене не торкається, можу віддати.
Тернопільські спортсмени привезли вісім медалей з етапу Кубка України зі сноуборду
Сукня «Крейзі вумен». Теж в «Єврошопі» купила. Вдягала раз на Новий рік. На 80-річчя нашого фотографа Василя Бурми ходила. Ця сукня – не мій стиль. Але я її вдягаю для того, щоб бути різною. Колись мені чоловік сказав, що тяжію до початку 20 століття. І я подумала, що не можу бути одноманітною. Треба змінюватися. Тому маю такі сукні, які би ще іноді людей спантеличували і я в них трохи інша. Ця сукня більш сучасна. Коли на неї дивлюся, перегукується мені з Тіною Кароль або Ані Лорак. Вона блищить. Мені подобається верх. Почуваю себе в ній якоюсь такою, якою не звикла бути. Я стримана. А коли в чоловічій компанії вдягнена в таку сукню, я знаю, що про мене думають. Але не хотіла б ній опинятися в надто чоловічій компанії. Лише через сукенку чоловіки точно можуть подумати, що я «крейзі вумен». Вона – відкрита.
Не можу ходити в коротких сукенках. Ношу лише нижче колін. Мені 35 років, я вже мама, не шукаю собі зараз кавалера. Не хочу когось пантеличити. Чоловіки мислять дуже просто. Якщо ти вдягнена в коротенькій спідниці і з великим декольте, значить, ти відкрита до якихось стосунків. А я не хочу цього. Не хочу, щоб хтось думав, що чогось шукаю. Я не є доступною жінкою. В мені є краса, але я не хочу бути відкритою і прочитаною книгою. Не хочу, що б до мене як в жарті, хтось казав: «Ей, мала, а в мене є субсидії». Знаю, що в житті може все змінитися і нема нічого сталого. Але дурних жартів через коротку спідницю і декольте не хочу.
Є сукні, які до мене повертаються. Наприклад, персикова сукенка. Я була в сьомому класі, коли її тета привезла. Вона була довга. Я не розуміла тоді, що це гарно. Мама її підрізала, хоча казала, що вона втратить стиль. Я походила в тій сукні якийсь період, а потім вона лежала довго. Закінчила університет і про сукню забула. Хтось із моїх сестер її ще поносив. Одного разу приїжджаю до мами, дивлюся на ту сукню і бачу, яка вона ніжна. Думаю: як можна було її отак кинути? Забираю її до Тернополя, підшиваю вручну, де з часом затерлося. Вдалося відновити. Вона дуже гарна. Приходила в ній на якесь свято на роботу. Була цікава історія зі мною в той день. Дівчата вирішили піти на обід до ресторану «Файне місто». А я дуже захотіла борщу в «Два гуся». Пішла туди, купила собі борщ і хліб. Поставила той борщ на піднос, несу його, а за котримось столиком сидить бабця з двома пакетами і дивиться на мене. Все. Я вже не хочу борщу. Мені здалося, що вона голодна. Якби моя бабуся десь отак ходила з пакетами, я б цього не пережила. Приношу його їй, ставлю і кажу: «Їжте». Вона подякувала і сказала, що просто прийшла посидіти. Я пішла до дівчат в ресторан. Вони мене там нагодували, бо в мене грошей уже не було. Жартували, що та бабця може й не хотіла їсти, а просто на сукню задивилася.
Переконалася, що треба мріяти. Іноді якщо про щось постійно і довго мрієш, ті мрії збуваються. Але потім ми цього вже не бачимо. Я дуже хотіла мати багато квітів. Так сталося. Нам допомогли купити дачу за містом в Підгородньому. Ми хотіли цього, але ще рік тому навіть не могли про це думати. Але я мріяла про будинок, про те, щоб мати свої квіти, свій виноград. Те, що намріяла, те і отримала. Там є все, про що часто думала. Навіть є чотири кущі півонії деревоподібної. Вона дуже красива, цвіте навесні великими квітами, як маки. Там є горище, де можна буде мої сукні подіти. Тільки треба все облаштувати, докласти багато зусиль і грошей.
Наталя ЛАЗУКА, pro.te.ua
Фото: Володимир ЯВНИЧ і Віра ПЕРУН
