Музична програма «Фольк-music» стала рекордсменкою й потрапила до Національного реєстру рекордів України.
«Фольк-music» — це найбільша кількість населених пунктів, в яких відбулися зйомки телевізійної музичної програми. Автор і продюсер — Володимир Коваленко. Ведуча — народна артистка України Оксана Пекун.
Головним творцям проекту — співачці Оксані Пекун з групою однодумців, насамперед із продюсером і чоловіком Володимиром Коваленком — удалося повернути життя майже тисячі маловідомих українських пісень.
Уже протягом багатьох років музична програма «Фольк-music» незмінно тримає найвищий глядацький рейтинг у телепросторі України, визнана одним із кращих телевізійних форматів Європи (The Eurovision Creative Forum 2014 у Берліні).
За філіжанкою кави у музеї-світлиці ведемо розмову з ведучою програми «Фольк-music», народною артисткою України Оксаною Пекун.
— Оксана Пекун — насамперед…
— Оксана Пекун — насамперед співачка, з часом — ведуча, а загалом — життєрадісна, вільна в думках пані без комплексів і рамок. Дуже легко знаходжу спільну мову з людьми. Ну така собі Скорпіонка — весела, позитивна на сцені і в житті. Ті, хто знав мене раніше, стверджують, що я не змінилася, просто стаю мудрішою. Завжди шукаю те, чого прагну.
Народилася в Тернополі. Як і більшість моїх ровесників, дитячий садок, середню, музичну школу та вищий навчальний заклад закінчила в рідному місті. І все життя мріяла про велику сцену.
— Перший виступ, вихід на сцену пригадується?
— Я співала, скільки себе пам’ятаю. У нашій родині бабуся (мамина мама) мала чудовий голос. Вона виходила на луг і починала співати. Кажуть, чули в кінці села. Хоч і нелегка в неї була доля — співала. Моя ж перша пісня і перший вихід на сцену — це пісня «Пропала собака по кличке Дружок».
Я плакала, коли її виконувала. Уявляєте собі таку повненьку, пухкеньку дівчинку з двома косичками… До слова, мене ніхто не любив, наді мною знущалися. Жорстокість була ще та. Коли хтось запитував: «Що Пекун робить?», тут же відповідали: «Огірки солить! Солістка вона в нас!» Таке якесь нездорове цькування було. Знаю, що й зараз у школах це подекуди процвітає…
Повне задоволення від співу отримувала в музичній школі. Розкривалася, коли хвалив викладач. Уперше виступала на сцені Палацу «Україна», коли вчилася в 6му класі. То був звіт Тернопільської області. Я була солісткою у дитячому хорі. Мала найважчу партію. Я вміла просто й легко заспівати. Аж зараз чую: «П’є моє коріння сіль землі»…
Я відчувала справжній політ. Можливо, через те й стала співати. У те, що стану співачкою, мало хто вірив. Лише я твердо вірила і знала, що співатиму. Перші концертні сукні й костюми мені шила мама й бабуся Євдокія Йосипівна.
— Тобто проблем у виборі професії в Оксани Пекун не було?
— Коли постало питання, куди піти вчитися, я довго не вагалася і вибрала те, що пов’язано з музикою. Отримавши вищу педагогічну музичну освіту, почала брати участь у різних фестивалях і конкурсах. «Червона рута», «Доля», «Мелодія», «Романси Славутича», «Слов’янський базар95» та Конкурс імені Володимира Івасюка…
Усі ці конкурси та фестивалі загартували мене й відкрили шлях до музичного Олімпу. А потім прийшло шалене прагнення концертів, виступів, гастролей, які зараз і є основним та найважливішим видом моєї діяльності, моїм життям.
До речі, мої пісні «Вперше», «Квіти в дарунок», «Дика орхідея», «Відлітаю, прощай» п’ять років поспіль ставали шлягерами року. А відома пісня «Зелен клен» в оновленому варіанті, яку написали метри української естради Ігор Поклад і Юрій Рибчинський, була названа шлягером ХХ століття.
— Та ключовим моментом стало телебачення, «Фольк-music»?
— Так, ключовим моментом у своєму житті вважаю початок роботи на телебаченні. У 2008 році на телепросторі України, а саме на Першому, з’явилася неординарна музична програма для всіх поколінь «Фолькmusic» (автор і керівник проекту — Володимир Коваленко). Мета цього проекту — відродити українську народну пісню, неповторний мелос українського народу і разом із тим популяризувати автентичну музику насамперед серед молоді.
— Але ж до того доля Вас звела з Володимиром Коваленком?
— Справді, якщо говорити, чого я досягла, то це, власне, завдяки Володі. Він керує всім, а я його крила — надихаю. Бо коли я була сама, просто співачка… Певно, прийшов той момент, коли я вже не могла бути одна. Коли познайомилася з Володею, запитала його: «Як це сталося, що в мене немає продюсера?», на що він відповів: «От і добре!»
А починалося все з конкурсів. Участь у конкурсіфестивалі «Червона рута» для мене була провальною. Власне, я зневірилася тоді в правдивості конкурсів. Але я так хотіла співати й перемагати, що на один із фестивалів поїхала з восьмимісячною донечкою Лідусею. Допомагала в усьому моя мама.
Щоправда, мені тоді натякнули, що дитиною спекулюю, а одна відома зіркова пані зробила зауваження, коли я почала годувати дитину в гримерці: «Ти, мовляв, іншого місця не знайшла…» Прикро все це згадувати.
Мій зірковий час почався з пісні Олександра Бурмицького «Кав’ярня кохання». Далі був фестиваль «Мелодія», на який відібрали пісню «Сезон прощань». Оскільки то був мій єдиний запис, я попросила повернути мені його, а в резюме написала, що прагну досягти пісенного Олімпу.
Володимир Коваленко був директором і ведучим фестивалю. Пригадую, підійшов до мене й запитує: «То це Ви прагнете досягти музичного Олімпу?» Я ствердно відповіла: «Так!» Пізніше зустрілися на «Пісенному вернісажі» в Києві.
Володін приїзд був для мене приємною несподіванкою. Душею відчула, що він мені сподобався. Але ж знала, що в нього сім’я та й у мене. Хоча моя сім’я вже розвалювалася. Чоловіку не подобалися мої фестивалі. Він прагнув, щоб я сиділа вдома. За філіжанкою кави довго говорили з Володею. Дійшли висновку, що маємо бути разом. У 1998 році приїхали жити до Києва.
— Ваш голос, пані Оксано, якийсь особливий…
— Мабуть, знаю секрети успіху свого голосу. Крім голосу, має співати й душа. Змінюючи мелодію, сама можу обробити її тембрально, подати так, щоб людям сподобалося. Можливо, в тому і секрет. Я вмію показати нашу українську душу, хоч і маю білоруське коріння, але ж народилася в Україні і безмежно люблю її. А з піснею я вже злилася, зрослася.
— У Вашому виконанні звучить чудова пісня про маму…
— Богу дякувати, мене тішить, що мама моя ще жива й в усьому мене підтримує. А слова написала Олена Лайко. Просто подумали, що у піснях мама обов’язково живе в селі і всі дороги туди ведуть…А наші мами живуть у місті і ми з усіх доріг вертаємо до них. Слова прості, а пропускаються через душу і викликають сльози. Потім була пісня «Не залишай». Олена відчуває і вгадує, чого я хочу.
— І знову повернемося до програми «Фольк-music». Пригадуєте, як писали першу програму?
— Ще й як… Головне — було створити щось нове й неповторне. А якщо врахувати, що на той час майже нічого українського не було. Мали поєднати автентику із сучасністю, дати життя пісні — пісні в сучасному звучанні. А ще — обов’язкова телеподорож у місце, де живуть люди, які зберігають культуру, майстри, яких ми також відкриваємо глядачам.
А перша наша подорож була в село Лука на Київщині. З часом зрозуміли, що треба шукати цікаві легенди, а не те, що вже є в Інтернеті. І почалося: хтось збирає грамплатівки, годинники, грамофони… Хтось вишиває оригінальним стилем… Або ось на Луганщині чоловік зі цвяхів зробив портрет… Тараса Шевченка. А пісень там яких знають і ще співають… Головне — не повторитися й здивувати чимось глядача.
А зустрічі які бувають! Якось приїхали два колективи акордеоністів: один — із Чернівців, інший — із Київщини. І раптом кидаються в обійми акордеоністи. Виявляється, вчилися разом, а потім доля розвела, не бачилися 30 років…
Є й інша сторона у нашій програмі «Фолькmusic». Колективам, які їдуть до нас на запис, оновлюють костюми, спонсори допомагають, у клубах вставляють вікна, фарбують, готуються. Нас чекають по дватри роки. Особисто я люблю подорожувати Україною. Приємно здивував колектив із Тернопільщини «Добровляни», в якому співає мама відомої народної артистки України Наталії Шелепницької.
— А ще у Вас чудовий музей-світлиця «Фольк-music»!
— Наш музей — єдиний у світі музей однієї програми. А починалося все з того, що учасники дарували нам хліб на рушнику. Рушник зазвичай був вишитий. Ми їх складали, зберігали. Єдине, кому можна подарувати рушника, — це дівчатам із програми, які виходять заміж. Ну а ті, які з написом «Фолькmusic», звісно, для музею.
Багато у нас картин від художників, ляльокмотанок, писанок, кошиків із лози, скатертин… Раніше в цій кімнаті був смітник. Володя з нуля наводив порядок, робив ремонт. Тепер уже й місця для сувенірів не вистачає. Я пам’ятаю все, що звідки й від кого. Від усіх сувенірів тепла енергетика, бо все зроблено з любов’ю.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ / Демократична Україна
