Відомий тернопільський священик протоієрей Євген Заплетнюк у своєму блозі опублікував текст, який торкається питань духовного здоров’я віруючих і не віруючих.
Сьогодні, 10 жовтня – Міжнародний день психічного здоров’я. Більшість людей слухають про це з неприхованою усмішкою: психи – це ж так смішно! Як не дивно, в наш із вами час, час розвитку науки, медицини та всезагальної грамотності на рівні хоча б середньої освіти , мало хто може чітко визнати наявність у себе психологічних проблем.
Ми можемо вголос нарікати на все на світі: на уряд, на окупанта, на фізичні болячки, погані пам’ять чи зір. Однак, вчасно визнати, що є потреба в зверненні до кваліфікованого спеціаліста з психотерапії можуть лише зрілі та впевнені в собі люди.
Але й тому й весь парадокс: якщо ти відносно здоровий, то лікар чи психолог тобі начебто й не потрібен, а якщо ти хворієш чи переживаєш психологічну кризу – то наважитися на візит до такого фахівця в такий момент часто буває ще складніше. Існують чимало проблем, які люди не хочуть ще більше «розчісувати», згадувати та проживати знову. Краще якось самому перетерпіти, змовчати, перечекати. Тим більше чоловікам – чоловіки такими дрібницями не займаються. Справжній мужик не плаче, не танцює і, взагалі, не веде себе «як баба». Правда, потім вони вмирають від цього на двадцять – тридцять років швидше, але про таке краще не думати. Це ж не про нас?
Особисто я для себе психологію відкрив декілька років тому, і ось із якої причини. Дуже часто скупі та обмежені часом хвилини Сповіді люди розуміють, як єдину можливість поговорити зі священиком про особисте. Багатьом парафіянам важливо не просто підійти після до отця після служби, чи зловити його на зупинці, але сказати про головне саме в храмі, тримаючи голову під єпитрахілем. Там, де ніхто не буде заважати, а сам священик із максимальною серйозністю віднесеться до ваших запитань і проблем.
Не можу сказати, що мене відверто дратували розмови під час Сповіді про щось, що не має до жодного стосунку до Таїнства Покаяння. Зрештою, скажіть мені чим ви живете, і я вже буду трохи розуміти ваш справжній духовний стан. Окрім того, я ні на мить не забував, що багато людей у ту хвилину принесли священику та Богу свої найбільш особисті, інтимні переживання, яких мало кому можуть принести в інших умовах. Тому, в багатьох випадках я таки давав можливість людям спочатку вилити все, що було в них на душі, а вже тоді – говорив про різницю, між душевністю та духовністю, між нашими емоціями, переживаннями та особистими стосунками з Богом і Церквою. Цим я показував, що я священик, а не психолог.
Разом із цим, я дуже чітко розумів потребу людей в грамотному психологічному консультуванні. Як людина Церкви, я можу їм дати чимало корисного для покращення якості життя. Але, надто часто люди хочуть від священика отримати те, що йому цілком не властиве за природою служіння. Наша ціль не земне, а небесне, не душа, а дух. Зрештою, навіть найкращий священик не є професійним психологом уже за визначенням, хоча б через те, що він не має навіть базової психологічної освіти, окрім (у кращому разі) кількох спецкурсів в рамках власного богословського диплому.
Окрім того, академічна психологія це взагалі зовсім інша дисципліна, ніж практична психологія. А її в богословських навчальних закладах із зрозумілих причин будуть викладати ще дуже не скоро. Відтак, силою обставин я просто змушений був взятися за самостійне вивчення психології. Благо, на той час саме почалися розмови про пастирську психотерапію, православну психологію чи подібні речі. З’являлася перша література на цю тему, виявлятися перші фахівці, лікарі та грамотні духівники, які самі того не знаючи, стали моїм першими вчителями. Згодом, усе це наклалося на певний практичний досвід та участь у спільних психологічних проектах. Так ось.
Навіть після десятків, а може уже й сотень прочитаних статтей, книг, лекцій та програм із психології, я можу категорично стверджувати: від цього всього я не став психологом. Я все одно залишаюся священиком. Однак, усі книги та курси навчили мене чогось особливого. Я навчився однієї важливої речі, якою хочу поділитися з вами. Ось вона:
– Священик не може замінити психолога, а психолог – священика, якої б часто невисокої думки вони були один про одного.
Священики надто часто оперують поняттям особистого гріха та пристрасті там, де діє щось зовсім інше, наприклад – родовий гріх і спадковість. У той час, коли психологи не перестають критично ставитися до глибоких богословських рефлексій на певні антропологічні теми.
Наприклад, для християн сон – це цілком природній фізіологічний процес, результат роботи мозку, який є наслідком загального психічного й духовного стану людини. Не виключено, що через сон людей можуть спокушати біси. І в цей самий час психологи з особливим благоговінням відносяться до людських снобачень, оскільки це може бути способом прочитати все те, що зберігається в людини на рівні підсвідомості. Священики кажуть не звертати уваги на сни, психологи хочуть їх аналізувати та всіляко досліджувати. При чому, обидва фронти стверджують, що шукають лише користі для людини.
Нерідко віруючі забувають, що людська поведінка може бути викликана не стільки впертою гріховністю, скільки неусвідомленою слабкістю! (Звичайно, це жодним чином не виправдовує негідників, але вказує кращий спосіб цього позбутися). Скажімо, схильність до агресії, садизму чи навпаки – мазохізму в людині, найчастіше, закладена ще з глибокого дитинства. Травмована дитина виростає травмованим дорослим. Недолюблена дитина виростає закомплексованою та невпевненою в собі. Кого ж любили в дитинстві, той доборе знає, що таке норма та прагне її досягнути в дорослому житті. Для подолання таких вад потрібна не лише аскетика, але й мінімальні знання принципів психології.
Якби це було не так, чимало б священиків вели себе зовсім по іншому. Пригадайте лише сумнозвісне «младостарчество». Звідки воно? Від того, що такій людині з дитинства не давали можливості говорити та приймати самостійні рішення. А тепер, отримавши священицький сан, такий служитель буде максимально насолоджуватися владою, яку він урочисто отримав від Церкви. Звичайно, тут буде і бажання цілковито контролювати кожен вчинок своїх пасомих, і бажання роздавати благословення та тицяти десницю для поцілунків,і пристрасть до детальних сповідей, особливо на еротичні теми: з ким, коли, де і як? Та й узагалі, бажання сповідати інших може бути викликано суто власним відчуттям невпевненості в собі та потребою цю ваду чимсь компенсувати. А тут, влада «прощати і розрішати гріхи грішникам» – ідеальний варіант.
Звісно, я не хотів би звинувачувати в таких хворобах усіх без винятку священиків. Однак, я можу категорично стверджувати, якщо сам священик не цікавиться теорією проведення Сповіді, богослівям пастирства, а лише рветься до практики, з такою людиною не все гаразд. Кожному з нас потрібно вдосконалюватися в тій сфері, в якій ми трудимося. Якщо священику після закінчення семінарії теологія більше не цікава, то його віра та покликання до священства особисто мені виглядають дуже сумнівними.
Не перший рік ловлю себе на думці, що коли на Форумі видавців з книжками в руках я постійно бачу тільки митрополитів і архієпископів, але не бачу, що читанням цікавляться ієреї та протоієреї, мені нестерпно боляче за майбутнє Церкви Христової. Дати іншому можна лиш те, що маєш сам. Навчити та напоумити іншого може лише той, хто навчався сам і свого часу давав себе напоумлювати більш досвідченим і розумним. Хіба слухати про чужі гріхи цікавіше, ніж читати нові книги? Особисто я в цьому дуже сумніваюсь.
Вже не говорю про безліч сімейних проблем, які в церкві просто не вирішуються. Не тому, що церква безпорадна, а лише тому, що це не її сфера. Це найперше сфера психології, а вже потім – духівництва. Звичайно, в ідеалі це мала б бути саме християнська психологія. У неї є величезний арсенал засобів, які здатні допомогти людям повернути собі щастя в родину. Цим повинні займатися не лише священики, і зовсім не монахи-старці, а грамотні лікарі психотерапевти чи психологи.
Церква пропонує способи отримання повного, онтологічного щастя. А воно можливо лише коли існує в людині на всіх її рівнях: фізичному, психологічному та духовному. Звичайно, в одній особистості всі ці грані настільки тісно переплетені, що розрізнити їх між собою буває взагалі неможливо. Тому, надзвичайно важливо мати когось, хто допоможе розібратися людині самій із собою. Як часто для щастя нам потрібна впевненість, прийняття та схвалення іншими, здорове почуття чуття власної гідності. Церква цим не займається. Та й навпаки. Чимало речей, які ми приймаємо за скорботи та випробування від Бога при більш уважному погляді виявляються нашим особистим вибором. Можливо, не завжди усвідомленим, але завжди – особистим. І з цим треба щось робити.
Останнім часом в нашій області з’явилась неймовірна кількість новин про самогубства. Я не знаю, чи то раніше не було стільки самогубців, чи то самогубці були, але про них ніхто не писав. Єдине я знаю точно. Що коли в людини проблеми та життєві кризи, то їй потрібно вирішувати їх не самій, а звернувшись до людей, які розуміються на людській душі. А скільки серед нас людей духовно мертвих і спустошених ще з підліткового віку? Вони померли в 20, а хоронять їх у 75-ть. І хто в цьому винен? Суспільство, яке не має культури звернення до священиків, психологів і психотерапевтів.
Як це не дивно, але нині, в ХХІ столітті чимала кількість людей досі переконана, що до психологів і психотерапевтів ходять тільки люди, з офіційним діагнозом «ідіотизм» чи «олігофренія в стадії дебільності». А до того часу їм фахівці не потрібні. Це ж не зуб болить. Це потрібно терпіти. Подумаєш, яка ранима натура – болить її всередині.
А біль не потрібно терпіти. Його потрібно лікувати. Так само, як потрібно лікувати сліпу любов людини до власних страждань. Це аномалія з точки зору Церкви та науки. Тому, знайдіть час на себе та перевіртесь у психолога чи психотерапевта, поговоріть про себе з духівником – ( не вічно ж йому перед вами кадилом махати!). Це зовсім не боляче, але може значно покращити якість вашого життя, а разом і з вами – ваших дітей, подружніх партнерів, усіх ваших сусідів, родичів і співробітників.
І не забувайте: «Якщо ви не цікавитеся психологією, це зовсім не означає, що психологія не зацікавиться вами». Будьте здорові. Зі святом.
