Двадцять четвертого серпня 1991 року Верховна Рада УРСР урочисто проголосила Акт незалежності України, 25-річчя якого відзначатимемо незабаром. Тільки навряд чи в нашому мозаїчному суспільстві урочистості стануть омріяним всенародним святом, бо ми не змогли, як слід, розпорядитися цим суверенітетом для зміцнення нашої держави, поліпшення життя народу.
Пройдений шлях за цей період відзначався подіями, які мали досить конспірологічний характер: змови, вбивства Чорновола, Гонгадзе, плівки Мельниченка, розмови про закордонних режисерів Майдану та багато чого іншого.
Хоча немало зарубіжних гравців були зацікавлені, щоб керувати Україною, впливати на її економічне та політичне життя, але слід пам’ятати, що впливають на того, хто піддається такому впливові. Крім того, велася перманентна боротьба внутрішніх ділків за оволодіння тим багатством, що належало народові. Є і нині, але вже за його перерозподіл.
Та як показує світовий досвід, визначним чинником зростання економіки є суспільно-політичний устрій, який базується на національній ментальності, яку ми втратили ще за часів Гетьманщини. Свого часу навіть Карл Маркс називав Запорозьку Січ «Християнською козацькою республікою» — за її демократичний устрій — і щиро жалкував, що цей досвід не став загальноєвропейським. У гетьманській Україні всі були рівними перед законом — від гетьмана до рядового козака. А злодійство вважалося найтяжчим злочином, за нього була смертна кара. Нинішня Верховна Рада скомпрометувала себе переховуванням казнокрадів, корупціонерів, торгівлею депутатськими мандатами.
Історія України не знає таких разючих відмінностей між олігархами, можновладцями і народом, як це є нині. За роки незалежності фактично знищено середній клас. А це, як правило, інтелігенція, яка завжди була провідником суспільства. Сьогодні ж вона є опонентом влади.
За роки незалежності влада майже нічого не зробила для зміцнення суверенітету держави, її обороноздатності. Досить згадати 2003 рік, який увійшов у нашу історію як рік Тузли, коли Росія спробувала побудувати дамбу в напрямку України через Керченську протоку, що загрожувало розмиванням українського острова. Або 23 березня 2005-го, коли російський десантний корабель «Николай Фильченков» Чорномрського флоту Росії самовільно перетнув державний кордон України в районі Феодосії і без жодного дозволу й попередження висадив на український берег десант — 382-й окремий батальйон морської піхоти чисельністю 142 особи і 28 одиниць бойової техніки.
«Розвідка боєм» для росіян пройшла цілком вдало, бо президент Віктор Ющенко на це нахабство просто промовчав, а МЗС обмежилося формальною нотою. Росія уже тоді вважала Севастополь своїм 90-м суб’єктом територіально-державного устрою. Недарма 88% виборців Севастополя й околиць проголосували за Віктора Януковича, бо поширювалася інформація, що в разі обрання президентом він віддасть Севастополь Росії. У серпні того ж року підрозділи морської піхоти ЧФ РФ захоплюють українські маяки разом із навігаційним обладнанням. І знову київська влада не відреагувала відповідним чином. Після обрання Віктора Януковича він таки виконав свою обіцянку, підписав угоду, відповідно до якої Севастополь залишався російським на найближче півстоліття.
Втручання російських лідерів у внутрішні справи України відверто викликали і сміх, і сум. Так, у розпал президентських виборів до Києва приїхав Володимир Путін, щоб особисто рятувати остаточно скомпрометовану команду Леоніда Кучми в особі її кандидата на пост президента України Віктора Януковича (на той час він був прем’єр-міністром України).
А до Сіверськодонецька прибув мер Москви Лужков, який на шабаші регіоналів східних областей України заявив, що готовий викинути свою традиційну кепку, якщо хтось назве кращу кандидатуру від В. Януковича. На тому зібранні відомий харківський політик Є. Кушнарьов заявляв, що йому з Харкова ближче до Москви, ніж до Києва.
На превеликий жаль, сепаратизм за роки незалежності не отримав належного осуду ні влади, ні суспільства. Бо якби таке відбулося в цивілізованій державі, суспільство, як мінімум, піддало б його тотальному осуду і остракізму. А в нас такі сепаратисти ставали героями, їм аплодували виборці. Тому «маємо те, що маємо», як любив говорити перший президент України Леонід Кравчук.
Прийнято було вважати, що президентство Віктор Янукович отримав не без допомоги Віктора Ющенка, точніше — «противсіхів». Серед них чимало було діячів науки, культури й освіти які дружно відгукнулися на заклик В. Ющенка, що Тимошенко і Янукович — «два чоботи пара». А нещодавно шило із мішка вилізло: відомий громадський і політичний діяч Геннадій Москаль заявив, що Віктор Ющенко передав президентські повноваження Вікторові Януковичу за кругленький хабар в один мільярд доларів, чим, власне, заклав підвалини нинішньої катастрофи, кинувши народ на поталу донецькій мафії.
Можна нагадати лише про те, як «донецькі» в парламенті гвалтували Конституцію, створили коаліцію:
ПР—КПУ—НП на основі ПР, яка практично монополізувала всі гілки влади. Народ швидко відчув «сильну руку «професіоналів», які обіцяли покращити життя уже сьогодні, особливо після відверто знущального заклику М. Азарова не базікати, а братися за лопати на своїх городах. Тож цілком закономірно виник другий Майдан, на якому в боротьбі з узурпаторською владою загинула героїчна Небесна Сотня. Чи зуміє нова влада вивести економіку із прірви, покаже час. А гібридна війна, розв’язана режимом Путіна, щоб не допустити Україну в Європу, а тим більше в НАТО, ще, вочевидь, не скоро закінчиться. Так що набираймося терпіння, сили і розуму.
А на закінчення наведу слова популярного латвійського політика, екс-глави МЗС цієї країни Сандри Калнієте: «Коли у Латвії проводили реформи, то у багатьох людей також складалось враження (причому дуже сильне), що все неправильно… Тепер ясніше видно, що в 1994—1995 роках було закладено основу для оздоровлення і подальшого розвитку нашої економіки та підвищення рівня життя». Тому цей шлях, який Україна обрала, вимагає і від нас багато терпіння.
Йосип ГЕРЕГА,історик.
Вільне Життя
