Та зовсім не тому лила Стефа гіркі сльози. Час від часу щось нашіптувала своїй сестрі, яка, судячи з реакції, підтримувала її — і обидві скоса поглядали на наречену — Людку, як самі її називали…
«Ой Боже мій, Боже, і де ж то є та правда, га, скажіть? Обкрутила хитра дівка хлопчину — і мусить тепер женитися, бо вона, бачте, чекає дитину, — вкотре виливала Стефа за столом свої жалі. — Та Славчик мій сам іще дитина, куди ж йому женитися? Та хоч би ще яка дівчина відповідна, а то… Ні краси, ні багатства». «Стефко, тихо сиди, з лиця води не пити. Та й не така вже твоя невістка нездала, — розряджала обстановку котрась із родичок. — І гроші чи, як ти кажеш, багатство в житті — не головне…»
…Стефина невістка родом із Черкащини. Разом зі Славіком навчались у виші. Не можна сказати, що Ярослав одружувався із Людою лише тому, що вона була вагітна. Обоє кохали одне одного…
Стефа, як довідалася, що він хоче одружуватися, спершу запитала, чи багата його наречена, чи батьки її шановані люди. Людмила не була багатою, але й бідовою не була. Батько дівчини працював інженером, мати — продавцем… Зрештою, Славікові батьки теж звичайні люди: Стефа — медсестра, Василь — водій. Славік був єдиним сином у сім’ї — і йому тато з мамою ладні були небо прихилити. З дитинства хлопець мав усе найкраще. І Стефа вважала його найкращим. Попри те, що батьки аж надто балували сина, Славік не виріс зазнайкуватим: був тихим, спокійним, згідливим. Але надмірна батьківська опіка зробила його абсолютно безпорадним.
Після весілля молоді пішли жити до Стефи. «Не відпущу я свого Славчика із дому нікуди», — голосила матір, навіть якщо ніхто про це в неї не запитував. Та й, зрештою, дім у Стефи з Василем великий, добротний. Одне слово, пішла Люда в невістки. Василь більше мовчав, а Стефа була справжньою свекрухою: все, як вважала, не так робить невістка. І, може, була б у домі «Кайдашева сім’я», якби не Людина тиха вдача. Жінка ніколи не огризалася, завжди мовчала і робила все на свекрушин лад. Та Стефа однаково була невдоволена.
Час минав. Уже в Славіка з Людою двоє діток. І живуть наче непогано. Онучат Стефа дуже любить, бо ж хлопчики на Славчика схожі. А от із невісткою як не ладила, так і не ладить. Ні бійки, ні навіть сварки у домі чи на подвір’ї немає ніколи. Просто Людмила завжди мовчить, а Стефа висловлює претензії…
Славчик, як і раніше, вдягнений «з голочки», а Люда що привезла в дім чоловіка, те й доношує. Славчик ходить на «панську» роботу. Заробляє мало, але й не наробляється. А ще там дівчат молодих і красивих багато. А голова ж нічим не зайнята, руки теж. Чоловік він молодий, авто має. То ж і сам не спам’ятався, як закрутила йому голову одна з красунь…
Співчутливо поглядають на Люду сусіди. Їй нічого не кажуть, а Стефі розповідають. «А я що зроблю? — знизує та плечима. — Замолодий Славчик мій був до женячки, не нагулявся. А що, Людка думала, що заміжжя — то мед? Ой, ні, то терпіння… І чоловіка треба вміти обійти, вміти втримати. То хай тепер чухається в голову, думає…»
Та коли дізналася Стефа, чия донька стала Славчиковою коханкою, забила на сполох. «Людоньки, в її родині самі алкоголіки й гуляки! — кричала до сина. — Славку, з хати тебе вижену, бігме вижену, і не подивлюся, що син ти мені рідний!» Славчик маму послухав.
Були ще не раз пригоди з ним: то горілки перебрав і в аварію потрапив, то ледь не зв’язався із наркоманами… Дуже дорого обійшлося сім’ї витягувати його з тих бід. Усе, що відкладала Стефа десятиліттями, мусила віддати. А дорікає і далі невістці: «На шиї сидиш у мене ти і вся сім’я твоя. Діти підросли, їхала б кудись за кордон і заробляла, бо тут не доробишся… Чи ти як думала: усе життя чужим горбом, так? Хотіла заміж — ото й маєш. Славік за кордон не поїде, в нього здоров’я немає, а ти збирайся…»
І поїхала жінка в Італію. «А де ж то Людочка ваша?» — перепитують сусіди. «За кордон поїхала, — із жалем відповідає Стефа. — А їй то що: дітей кинула не мене і на Славця, задерла хвоста і — на чужину…»
Уже давно не сприймали сусіди Стефиних безпідставних, навіть безглуздих нарікань на невістку. Не рік поряд прожили і не два, тож усі бачили, що добра Люда, терпляча. Не раз перешіптувалися жінки, що й чоловіка вона кращого вартує. Не раз і Стефі нахвалювали невістку, але та завжди знала своє: Людка таки нездала. Славчик міг би мати ліпшу…
Зле було Люді на заробітках. Дуже сумувала за чоловіком, за дітьми. Але працювала, бо знала, чого приїхала, і хотіла швидше повернутися додому. Через два роки й повернулася. «А де ж ті гроші, які я передавала? — здивовано запитала, ледь оговтавшись після довгої дороги. — Ні ремонту в хаті, ні навіть тарілки чи горнятка нового». «А жили твої діти зі Славчиком, по-твоєму, за що?» — з натиском запитанням на запитання відповіла як відрізала Стефа…
Це вже згодом Люда від людей дізналася, що гроші, які вона висилала, Славік пропив і прогуляв, а свекруха ще й потурала тому: «Молодий він іще, а жінки нема…»
Не пробувши в Україні й двох місяців, знову подалася Люда на чужину. Знову важко працювала, відмовляла собі у всьому. Але зароблені гроші складала, а рідним передавала лише на необхідне: квартплату, одяг, харчі…
Як же ганила Стефка тоді невістку: «Ну ніц не висилає нам, вірите, ні копійки, — казала оком не моргнувши. — А Славцьо ж мій, бідака, здоров’я не має. І де ж він заробить ту копійку? А хлопці ростуть. Ой, казала я одразу, що нездаль тая Людка, і то добра нездаль. Десь коханця вже собі там знайшла, а про чоловіка і дітей забула…»
За якийсь час повернулася Люда з Італії. Купила трикімнатну квартиру, обмеблювала. «Людоньки, то ти від мене синочка й онучат забираєш? — ридала в порозі Стефка. — Сама йди жити в тую нову хату, а вони зі мною залишаться!» «Коли хочете, житимемо знову разом, а квартира нехай стоїть — діти ж підростають», — спокійно відповіла Люда. «Не хочу тебе видіти, не хочу!» — лементувала Стефка.
Але з часом усе вляглося. Знову живуть разом. Стефа з роками ще прикрішою стала. І якось Славік сам запропонував дружині разом поїхати за кордон. «Не пущу, не пущу! — впавши на коліна, тримала Стефа сина за ноги. — Вона хай їде, а тебе не пущу…» Але Славік з Людою таки поїхали. Та не пробув чоловік там і двох місяців, бо за кордоном, аби щось заробити, працювати треба, а він не звик. А ще згадав, що мати завжди каже, ніби слабий він. От і повернувся додому. А Люда залишилася.
Підросли вже й діти — заробила мама і їм на навчання. Наскладала на ще одну квартиру. Має вже документи на легальне проживання і працевлаштування за кордоном. Часто приїздить додому. Поважають і люблять Людмилу і родичі (Стефині, до речі, також), і сусіди. В один голос стверджують, що давно могла б вона знайти собі іншого чоловіка, навіть у тій же Італії, а не триматися того Славка — пияка і гультяя. І не здивувався б тому ніхто.
Руслана ЦИЦЮРА / Вільне життя плюс
