У селі Жуків Бережанського району англійця Мирона Постолана вважають за свого. Він тут мешкає уже тринадцять років і разом з дружиною Оксаною займається зеленим туризмом. Пан Мирон вільно розмовляє українською, дуже гарно грає на лірі та на діатонічній бандурі. Каже, що ці інструменти – справжній скарб нашого народу, тож ми повинні усіляко розвивати їх популярність. Чоловік створив групу «Українська ліра» у соціальній мережі Фейсбук для прихильників цього стародавнього інструмента. Таким чином хоче по крупиночці звідусіль зібрати інформацію про історію ліри та лірників, пише Нова Тернопільська газета.
– Коли я вирішив залишитися в Україні після смерті матері (вона —уродженка Жукова, 16-річною була вивезена німцями, до рідного села повернулася аж через 45 років — авт.), англійські друзі по-різному реагували, – розповідає Мирон Постолан. – Дехто схвалював, дехто жартував, а дехто казав, що вар’ят (сміється – авт.). У селі люди теж дивуються, бо більшість українців хочуть звідси втекти. Думають, що за кордоном гроші з неба падають, але це далеко не так… У селі чув, що мене називають ще й американцем, просто для декого, що Америка, що Англія – одне і те ж. Мені відразу сподобалося на Україні. Тут така гарна природа, а які красиві дівчата! (Сміється – авт.) В Англії працював вихователем у спецшколі, де навчаються і живуть діти, які мали проблеми з батьками у сім’ях. В Україні з дружиною почали займатися зеленим туризмом, приймаємо туристів у своїй садибі «У мальвах». До Майдану до нас багато приїжджало людей з різних куточків світу, але тепер якось не до того, з Оксаною більше волонтерством займаємося.
Про українців
– Українці – гостинні люди. Нарікають, що бідні, що не можуть собі багато дозволити, але з голоду ніхто не помирає, і коли прийдеш на свята у будь-яку хату, то наготовлено стільки, що тиждень їсти можна. Подобається, що українці вміють працювати гуртом. Восени чи навесні збираються на городах, працюють, жартують. В Англії сусід сусіда може не знати, лише вітаються із ввічливості.
Дивує, що українці не вміють усміхатися, не вміють дякувати. Буває, притримаю двері, щоб пройшла жінка, а вона жодного слова не промовить на знак вдячності. Це нібито дрібничка, але така важлива річ.
Про бюрократію
– Найбільше, що дратує і чого не можу зрозуміти й досі, – це страшенна бюрократія усюди, куди доводилося звертатися. Для чого в державних установах комп’ютери й інтернет? Маючи ідентифікаційний код, люди не спроможні перевірити інформацію. У такі моменти хочеться повернутися до Англії… Там усе комп’ютеризоване, ніхто не скаже тобі принести довідку про склад сім’ї чи про заробітну плату. Усі необхідні документи до державної установи можна подати через інтернет, не виходячи з дому.
Про дороги
– Дороги – це, мабуть, болюча тема для усіх українців. А від стану доріг, між іншим, залежить дуже багато. Якби були дороги добрі, були б і туристи! Українці самі до кінця не розуміють, який у їхній державі потенціал! Природа – розкішна, країна з багатою історією та традиціями, головне – вміло їх використати. Від туристів мали б прибуток заклади харчування, готелі та музеї. Врешті-решт, піднімалася б економіка! Однією з поганих рис України є відсутність громадських вбиралень. Думаю, це питання неважко вирішити, але чиновникам, мабуть, не до того. Ще в Україні вражають переповнені автобуси, часто-густо люди їдуть, як оселедці. Допоки не приїхав в Україну, ніде такого не бачив.
Про чиновників
– Обурення в мене викликає сьогоднішня Верховна Рада. Елементарної етики там немає. Спікер говорить, а депутати ходять по залу, говорять між собою, клацають на мобільних. Що це таке? Для мене це просто дикість! У жодній країні світу такого немає. Прийшов на роботу, сідай, слухай, працюй, зрештою, за це зарплату отримуєш! Дивує, як може мер чи голова балотуватися на наступний термін, якщо за його каденції жодних позитивних змін не відбулося. У світі вважається ганебним, якщо людина непрофесіонал і не бачить позитивних змін від своєї роботи, вона радше добровільно напише заяву і піде з посади.
Про хобі
– В Англії я сам навчився грати на бандурі, тепер інколи граю нашим постояльцям або гостям, які приходять на свята. Саме завдяки захопленню грою на бандурі почав багато читати про історію кобзарства. Серед записів знайшов інформацію про лірників і їхнє винищення у 30-их роках. Мене зацікавило, чому їх знищували, адже в Україні було більше лірників, аніж бандуристів. Це питання не давало мені спокою і не полишає й досі, відтак почав проводити власне дослідження. Лірники як сліпі мандрівні музиканти були не тільки у Східній Україні, а й на Волині та Галичині. На Тернопільщині лірники об’єднувались у релігійно-національні товариства – братства, цехи (у XVII столітті в Підгайцях і Рогатині працювали музичні цехи), в яких існувала давня традиція обирання цехмайстрів та панотців, що керували цими осередками та лірницькими школами, затверджували статути, за якими обов’язковим було знання професійної, так званої лебійської, мови. Тривалий час Почаївська лавра була центром, де збиралися мандрівні кобзарі та лірники з усієї України. На великі свята та празники сходи, що ведуть до Свято-Успенського собору, перетворювались у сцену-амфітеатр.
Тепер усі найцікавіші факти про лірників описую у своїй книзі, хочу передати ці знання нащадкам, бо хоча за паспортом я англієць і більшу частину свого життя прожив у Великобританії, у душі мене завжди вабило все українське. До життя в Україні вже звик, хоча бувають моменти, коли шкодую за Англією, особливо, коли стикаюся з бюрократією та людською байдужістю…
Обговорення