Минулої суботи у райцентрі Бережанах при величезному напливі народу (колона людей тягнулася майже на 100 метрів) поховали 68-річного Володимира Петришина — батька відомої журналістки, керівника Української служби “Голосу Америки” Мирослави Гонгадзе, тестя засновника інтернет-сайту “Українська правда” Георгія Гонгадзе. Після загадкової смерті Гії він упродовж останніх 15 років був найбільшою опорою для своєї згорьованої доньки-вдови та її осиротілих доньок Нани і Саломе…
«Друзі, сумна звістка,— написала Мирося на своїй сторінці у Facebook.— Загинув мій батько, Володимир Петришин. Завжди турботливий, повний енергії, шалено працьовитий і кришталево чесний чоловік. Ми поки не знаємо, як будемо без нього жити. Я поки не можу повірити…».
А загинув пан Володимир на рідному обійсті, на хутірці Шкрибівка, що неподалік траси Бережани — Львів, біля урочища “Висока Гора”. У своєму саду поліз рвати горіхи — і під ногами на висоті зламалася крихка гілка…, пише “Високий замок”.
Незважаючи на тисячі кілометрів, які відділяють Україну і Америку, на похорон з Вашингтона до Бережан прибула донька Мирося з улюбленими внучками покійного…
Володимира Петришина знали як хазяйновиту, делікатну, уважну, спокійну людину. За освітою — інженер. В останні роки працював начальником охорони у військовій частині, повагу мав неймовірну. Разом з дружиною Олею жив у багатоповерхівці над знаменитим бережанським озером Золота Липа. А як тільки випадала вільна часинка, сідав в автобус чи у стареньку “Ниву” і їхав до батьківського дому, що за якихось три кілометри від моєї хати. Понад усе любив працювати на землі. А ще любив літературу — «Слово о полку Ігоревім» декламував напам’ять, з пам’яті своїй маленькій школярці Миросі читав Шевченковий “Сон”…
А познайомилися ми з ним у жовтні 2000-го, через місяць, коли не стало Георгія Гонгадзе. У своєму міському помешканні він бавився з дворічними донечками Гії, всіляко відволікаючи їх від постійних запитань, коли нарешті прийде їхній тато. А нам добродій Петришин розповідав, що Гія був для нього як син. Що Миросиного молодшого брата Миколу його зять любив як брата…
Згодом бачилися з Володимиром Миколайовичем не раз. Пригадую, чекав у Бережанах на зупинці попутнього транспорту до свого хутора Малинівки. Автобуса все нема і нема. Аж тут пригальмовує “Нива” і з неї чути — “Сідайте, пане Іване! Нам з вами по дорозі…”
