Коли під час вшанування лауреатів конкурсу «Людина року-2018» на сцену піднявся захисник Донецького аеропорту Ярослав Гавянець, присутні вітали його стоячи тривалими аплодисментами. А він був серйозним і зосередженим. І говорив про речі зовсім не святкові: нас чекає нелегкий рік, і дуже важливо усім стояти разом, бо ті події, що попереду, ослаблять Україну і в агресора буде спокуса цим скористатися. «Маестро» (таким був позивний «кіборга» на війні) дуже добре знає повадки ворога і чого можна від нього чекати.
Ярослав родом із Копичинців Гусятинського району, до війни грав у тамтешньому народному театрі і навіть пробував стати професійним актором. А став військовим і, схоже, це назавжди. Нині проходить службу в Бучацькому райвійськкоматі. Молодому воїнові лише 26, а стільки вже пережито і вистраждано. Спогади про війну та полон даються нелегко, я відчуваю, як час від часу слова застрягають йому в горлі…
— Ярославе, як видно з вашого подання, до війська ви пішли за власним бажанням.
— Так. Строкову, а пізніше і контрактну службу проходив у 80-й Львівській аеромобільній бригаді. Перед початком Майдану звільнився. Деякий час перебував на Майдані, зокрема на барикадах, що на вулиці Грушевського. Потім почалася війна. Із хлопцями, з якими служив до 2013 року, постійно був на зв’язку. І коли з моєї роти з’явилися перші «двохсоті», а це був серпень 2014-го, знову пішов до військкомату. Попросив, щоб мене призвали в той же підрозділ, в якому проходив службу раніше. Взяли у 80-ту бригаду, але в інший батальйон. З ним пройшов навчання на полігоні в Яворові, а в листопаді виїхали в зону АТО. Місце дислокації було в Костянтинівці на Донеччині. А вже в грудні почали виїжджати на бойові позиції: Опитне, Водяне, Піски…
— У Донецький аеропорт ви потрапили у найважчі дні його оборони, коли все ішло до трагічної розв’язки.
— Як упала диспетчерська вежа, не витримавши штурму російських військ, було багато поранених. Нашим хлопцям потрібна була підтримка. Нас із роти зголосились двадцять добровольців їм на підмогу. Пробивалися з боєм. Так 13 січня 2015-го потрапив в аеропорт. Якраз почалися масивні штурми терміналу, великі танкові бої. Найважче було 16—17 січня. Бойовики застосовували проти нас «Гради», танки, сльозогінний газ. 16 січня в нас був бій, що тривав 20 годин. Ми зайняли кругову оборону і працювали конвеєром: одні стріляли, другі чистили зброю, треті заряджали магазини — і так 20 годин відбивали атаку за атакою.
За допомогою танкових ударів бойовики отримали доступ на перший і третій поверхи терміналу, а ми залишались на другому, практично оточені з усіх боків, проте продовжували відбиватися. Коли супротивник зрозумів, що не зможе нас вибити, то замінував термінал. 19 січня був перший його підрив. Нас він не особливо зачепив, лише декількох бійців поранило. А 20 січня підірвали безпосередньо під нами. Із 60 чоловік живими залишились 20, з них багато поранених.
Оскільки наші не змогли під’їхати і забрати нас, за ніч п’ятеро поранених померли. Після підриву не було ні води, ні їжі, ні зброї. На всіх залишилося чотири автомати і декілька ріжків патронів. Тоді старшина вирішив піти на переговори з бойовиками. Просив їхньої згоди, щоб ми взяли поранених і пішли на свої позиції. Ті не погодилися. Сказали: якщо хочете врятувати поранених, здавайтеся в полон. Обіцяли надати нашим медичну допомогу і нікого не вбивати. Ми мали два виходи: або стрілятися, або приймати умови бойовиків. Вирішили йти в полон — гірше вже не буде.
— І як ставилися бойовики до наших захисників аеропорту?
— Спочатку по-людськи. Надали допомогу пораненим, навіть захоплювались нашим героїзмом. Коли ж відправили в Донецьк, у штаб, почалися знущання. Нас обзивали, ображали, вимагали ставати на коліна. Потім повезли на базу «Мотороли». Туди прийшов Захарченко. Читав нам мораль, твердив, що ми не «кіборги», а «гробіки», мовляв, так у зворотний бік читається слово «кіборг». Тоді повели в підвал, де був тир. Повернули обличчям до стіни і почали перезаряджати зброю. Кричали: моліться і прощайтеся із життям!
Але то була лише імітація розстрілу, психологічний тиск, щоб нас залякати і зламати нашу волю. Тоді почали бити — табуретками, трубами — усім, що потрапляло під руки. Коли втомились, повели в приміщення колишнього СБУ. Там перев’язали рани, отримані після побиття. А в документах написали, що ті рани ми отримали під час боїв у ДАП. Водили і по Донецьку, де люди, які нас бачили, хто обзивав, хто бив, хто плювався, хто кидав яйцями. Лише одна жінка заступилася за нас…
Якось після чергового побиття не міг підвестися. А в них «гра» була: хто останній встає, того розстрілюють. Я не міг рухатися. Мене поволокли і… вистрелили в стелю…
Тим часом батько зробив звернення до Захарченка, просив, щоб той звільнив мене.
— Хто підказав татові цей хід?
— Ніхто. Він сам додумався.
— Я бачила те звернення по телевізору. Батько казав, що ви для нього герой, що разом із вами прожив тих сім днів в аеропорту, але він не може вже дивитися на сльози матері за сином. Просив забрати його, а віддати матері сина.
— Так. І Захарченко згодився звільнити мене «на знак доброї волі», якщо тато приїде із журналістами українських телеканалів. Вони хотіли зробити інформаційну кампанію, що, мовляв, готові на співпрацю щодо обміну полоненими.
— Але після вашого звільнення та «добра воля» скінчилася, такі звернення до Захарченка більше не проходили. Та, слава Богу, ви повернулися додому. І якою була зустріч із мамою?
— Вони з татом приїхали за мною в Донецьк. Я тоді дуже переживав за їхню безпеку. Адже це був час, коли закривався Дебальцівський котел. Їх із журналістами повозили Донецьком, показали, як живуть наші військовополонені. Потім з татом зустрівся Захарченко і сказав, що я останній, кого він відпускає просто так. Ночували в готелі, і я просив Бога, щоб якийсь снаряд чи міна не пролетіли над Донецьком, бо тоді нас просто могли розстріляти. Коли наступного дня вивезли за місто і ми опинились на підконтрольній Україні території, я заспокоївся. Але ненадовго. Треба було ще пройти курс лікування, тривалу реабілітацію, не лише фізичну. Довгий час я нікого не хотів бачити, не міг знайти себе у мирному житті…
— На роботу вас запросив Іван Михайлецький (він був у нас людиною року-2016) — спочатку в Заліщицький, а потім у Бучацький райвійськкомат.
— Комісар Михайлецький був у мене командиром взводу, коли я ще служив до війни. Він захищав Луганський аеропорт. Після поранення його перевели у військовий комісаріат Заліщиків. Оскільки він родом із Бучача, то згодом перевівся до себе додому. Ми якось здзвонилися, і він запросив на службу до себе.
— Майор вас хвалить. Каже: за все беретеся, все вам цікаво, все хочете знати, вміти.
— Мушу ж в якійсь сфері себе знайти. В цивільному житті щось не виходило. А в Збройних силах почуваюся комфортно, а якщо виходить, то чому б не працювати.
— І що входить у ваші теперішні обов’язки?
— Веду військовий облік солдатів та сержантів у запасі. Заочно навчаюся на юридичному факультеті в Чернівцях, уже третій курс закінчую. Після завершення навчання планую стати офіцером і продовжити роботу в органах військового управління, сприяти поліпшенню законодавчої бази в цій сфері.
— Бачите там прогалини?
— Так.
— А з дружиною де познайомилися?
— У військовому комісаріаті, вона там юристом працює. Офіцер запасу. Багато мені допомагає.
— Окрім роботи, ще маєте якісь захоплення, уподобання?
— До армії був актором в аматорському театрі Копичинців, навіть рік вчився у Харкові на актора драматичного театру і кіно. Але не пішло чомусь, не знаю чому.
— Згадали про кіно. Як вам фільм «Кіборги»?
— Сподобався. Може, художньо він зроблений ще не по-голлівудськи. Але діалоги, розмови, судження його персонажів цілком збігаються з тими, які чув на війні.
— Розкажіть, які це у вас на грудях нагороди.
— Орден «За мужність» ІІІ ступеня, медалі «За оборону Донецького аеропорту», «За участь в АТО» і від Патріарха Філарета «За жертовність та любов до України».
— А як щодо мрій на майбутнє?
— До війни мав великі і мрії, і амбіції. Після війни просто хочеться сімейного затишку, спокою, впевненості у завтрашньому дні.
— Тобто найвищою цінністю стало саме життя?
— Так. Сподіваюся, що все у мене складеться добре.
— Чого ми всі вам щиро бажаємо.
Галина САДОВСЬКА.
На фото: Ярослав ГАВЯНЕЦЬ із дружиною Галиною та майором Іваном МИХАЙЛЕЦЬКИМ.
Фото Василя БУРМИ
