«Мене звати Мосаб. Я з Палестини, живу в Кременці. Хочу вирощувати корів…» — такі слова іноземця викликають здивування у чиновників Тернопільщини, до яких він вперше навідується.
Не менше здивовані й люди під кабінетами держустанов, коли бачать, що чергу займає араб із папкою документів. Мосаб Маді родом із Сектора Гази, 18-річним приїхав навчатися в Україну — закінчив Кіровоградську льотну академію Національного авіаційного університету та Одеську морську академію. Після навчання думав повернутися на Батьківщину, але познайомився зі студенткою факультету архітектури Львівської політехніки Оксаною з Кременця, закохався, згодом одружився з нею і оселився на Тернопільщині. У пошуках кращого життя подружжя подалося до Швеції, але через ностальгію торік повернулося до Кременця. Мосаб подав документи на отримання українського громадянства. Нещодавно іноземець відкрив на майдані Волі у Тернополі заклад швидкого харчування «Tasty», а найбільша його мрія — збудувати велику ферму, вирощувати корів і виробляти якісну молочну продукцію.
«Скоро стану українцем!»
Мосабу 37 років, його дружині Оксані — 27, у подружжя є двоє діток — 4-річний син Аслан та 2-річна донечка Амна, яку назвали на честь бабусі з Палестини. Мешкає сім’я у Кременці, зводить власний дім. Мосаб займається харчівнею в обласному центрі, його дружина працює архітектором у будівельній фірмі свого батька в райцентрі.
— В Україні я знайшов свою долю! — усміхається Мосаб. — Хотів вивчитися на льотчика, вибрав Україну, щоб познайомитися з іншою культурою. Приїхав сюди у 1998-ому. В Україні живу вже 20 років! Після навчання працював у Криму, планував повертатися на Батьківщину, але якось гостював у друга у Львові і познайомився з Оксаною. Шість років тому ми одружилися та переїхали до Кременця. Оксана — вихована, красива, радію, що вона моя дружина і мати наших дітей! Палестина завжди в моєму серці, але через постійний конфлікт з Ізраїлем там небезпечно жити, тому я не хотів би ризикувати своєю сім’єю. Не хочу нікого вбивати і не хочу, щоб мене хтось вбив. Україна, попри події на Донбасі, спокійна країна. Люблю Україну і буду пишатися, коли отримаю українське громадянство. Поки що маю посвідку на постійне проживання, близько року мої документи щодо громадянства лежать в Адміністрації президента України, сподіваюся, скоро стану українцем! Наразі я — укро-палестинець! Якщо не буду вдячний своїй Батьківщині, не зможу бути вдячний і Україні. Мої батьки середнього рівня достатку, мають невелику будівельну фірму. У мене є ще двоє братів і сестра. Мої брати теж навчалися в Україні, один з них нині живе у Запоріжжі. Оксана гостювала в Палестині, її тепло прийняла моя родина. У Секторі Гази живе понад тисяча українок, які вийшли заміж за палестинців, вони мають свою організацію, їх там поважають. Сектор Гази — найбільш заселене місто планети, на маленькому шматку землі живе близько двох мільйонів людей. Палестинці дуже добрі: якщо хтось опинився в скрутній ситуації, йому десять рук подадуть свою допомогу.
«У Швеції можна заробити, але там нудне життя…»
— Коли я приїхав в Україну наприкінці 90-их років, тут не було стабільності, а зараз країна змінюється на краще, — каже Мосаб. — Україна — розкішна держава! Єдине, нам потрібні нормальні керівники, які вболівали б за свій народ, тоді нам не потрібні ні Євросоюз, ні Росія. А ще в Україні варто обмежити продаж алкоголю. Бувало, спілкуюсь із поважною розумною людиною, а через півгодини бачу, як та особа виходить із кафе напідпитку… Виглядає жалюгідно. У Палестині алкоголем не торгують, там ніхто його не вживає, лише християнам дозволено червоне вино, а в Україні, на жаль, на кожному кроці можна купити спиртне. Українці захоплюють своєю щирістю. Покажи українцю, що ти його поважаєш, і він зробить для тебе все можливе. Шкода, що в Україні поки що низький рівень життя. У Палестині мій дядько працює вчителем молодших класів і отримує зарплату 1200 доларів, за які утримує сім’ю і ще може щось відкласти, а українські вчителі — у кілька разів менше.
Високий рівень життя і стабільність ми з Оксаною побачили у Швеції. Поїхали ми туди до моїх родичів. Я займався там постачанням продуктів у магазини, Оксана пробувала себе в архітектурній галузі, їй пропонували укласти контракт. У Швеції можна заробляти великі гроші, проте там… нудно, бракує спілкування. За три роки проживання ми навіть не знали, як звати наших сусідів. Оксана сумувала за Кременцем, хотіла повернутися додому, пропонувала мені самому залишитися там на якийсь час, але я вважаю, що сім’я повинна бути разом. Ми обрали не найвищий рівень життя, але гроші — не найголовніше. Оксана хоче, щоб наші діти були українцями. Мій син — справжній Бандера (сміється, — авт.)! Він мій перший вчитель української мови. «Подай, будь ласка, полотєнце», — прошу його. «Тримай. Але це — рушник!» — каже. Мені соромно, що я досі добре не вивчив української, а розмовляю суржиком. У нашій сім’ї не виникає суперечок через різні культури, ментальності, релігію, я не є прихильником радикальних поглядів. На Паску іду з дружиною до церкви. Не важливо, в що людина вірить, головне, щоб була людиною. У Кременці маю багато друзів, які стали для мене рідними. Траплялися й неприємні ситуації. «Цигани наїхали…» — сказала якось працівниця дитсадка, побачивши мене з дитиною. А було, в маршрутці в Тернополі п’яний чоловік дорікав, чому я приїхав на його землю… Та назагал на Тернопільщині толерантні й доброзичливі люди.
«Планую починати зі ста корів…»
Повернувшись зі Швеції, Мосаб зацікавився можливістю розвитку молочної галузі на Тернопільщині. Іноземець відвідує бізнес-семінари, тренінги, вивчає умови ведення бізнесу в Україні і прямує до втілення свого задуму.
— Мосаб вважає Україну найбільш сприятливою для проживання та бізнесу, — каже його дружина Оксана. — За двадцять років мій чоловік добре асимілювався в Україні, розуміє наш менталітет, знає наші традиції. Він завжди дивувався, чому в Україні пустують родючі чорноземи. У Палестині земля дуже дорога, ґрунт туди привозять із-за кордону, підживлюють. Вирощувати корів — давня мрія Мосаба. Він не знав, з чого починати, ходив по сільських радах Кременеччини, розповідав, що планує побудувати ферму, але всі лише знизували плечима, мовляв, нічим не можемо допомогти. Аж коли Мосаб почав працювати в Тернополі, дізнався про центр економічного розвитку, про державні програми розвитку молочної галузі, про стимулювання державою цього напрямку, тільки тоді почав серйозні кроки. Він відвідує семінари в бізнес-інкубаторі, навчився розробляти бізнес-план, формувати бюджет. Консультується у департаменті економічного розвитку ТОДА. Не зупиняється на відповіді одного спеціаліста, радиться з кількома, порівнює все.
Мосаб дуже наполегливий і цілеспрямований, завжди рухається вперед. Не чекає на допомогу моїх батьків, навіть мене відгороджує від бюрократичних моментів, усім займається сам. Хоче, щоб усе було законно, щоб мати на руках дозвільні документи. Його не лякає, що до іноземця в Україні значно більші вимоги. Непросто нині знайти людей, які повірять, що ти справді хочеш щось робити, простіше відмовити, ніж заморочуватися з чиєюсь ідеєю. Проте найважче при веденні бізнесу в Україні — це бюрократичні моменти. Щоб почати свою справу, потрібно багато дозволів, скажімо, підприємцю чи юридичній особі неможливо просто взяти землю в оренду і обробляти, треба, щоб сільська рада скликала сесію, оголосила конкурс, провела оцінку землі… Мосаб вже добре вивчив усі ці тонкощі і крок за кроком прямує до втілення свого проекту.
— Планую починати зі ста корів і аж до тисячі. Скоріш за все це будуть корови голландської породи. Тримати просту корову, яка дає 15 л молока на день, нема сенсу, — міркує Мосаб. — Одна голландська корова вартує близько тисячі євро. Наступний етап — хочу побудувати завод із переробки молока на сир, масло та сметану. Для цього потрібне німецьке обладнання. Це непроста справа, але варто за це братися, адже молочних продуктів потребує кожна українська родина. Двоє моїх дідусів мали корівники, я бачив, як вони доглядали за тваринами, тому мені це близьке і зрозуміле. Мій товариш у Палестині має молочний бізнес, експортує молокопродукти до Ізраїлю, Єгипту, Йорданії. Я звертався в Тернополі за консультацією у бізнес-інкубатор. Приємно, що під час однієї із зустрічей до мене підійшов голова ТОДА Степан Барна і дав кілька порад. Наразі я шукаю землю, адже на одну корову потрібно гектар землі. На Кременеччині поки що не вдалося домовитися з орендарями, обіцяють дати на Бережанщині. Я їздив на Бережанщину, веду активні перемовини з районним керівництвом. Зрозуміло, що на початках мені не дадуть багато землі, бо мусять переконатися, що я серйозний чоловік, що справді хочу працювати. Усе, що від мене залежить, — буду робити. На фермі працюватимуть місцеві мешканці, я буду ретельно контролювати увесь процес, бо якщо господар стоїть осторонь, то бізнес занепадає. Добре, якби цього року хоча б документи на землю вдалося отримати, а далі вже взявся б за корівники.
Мені не подобаються корупція, бюрократія, але мене це не лякає. Якщо боятися, то далеко не підеш. Хто не ризикує — не п’є шампанського, як кажуть українці (сміється, — авт.). А в Палестині говорять: «Якщо літак швидко не їде, то не здійметься в небо». Думаю, все вдасться! У собі я впевнений, бо ходжу під Богом, покладаюся на Нього і знаю, що Він не підведе.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
