На своєму сайті Богослов. Орг відомий тернопільський священик протоієрей Євген Заплетнюк оприлюднив нову цікаву статтю, Цього разу вона містить 10 практичних порад для тих віруючих, які зібралися до Сповіді.
Звичайно, духовне життя християнина настільки динамічне та багатогранне, що в короткій розмові ми не зможемо охопити й долі всього спектру питань, які можуть виникати в тих, хто робить свої перші свідомі кроки в храмі. Тим не менше, я дуже сподіваюся на те, що цей текст нагадає всім нам про потребу регулярної Св.Сповіді та її важливість у справі нашого духовного та фізичного оздоровлення.
1. Мета людини, яка йде до Сповіді, не просто принести Богу опрацьований акт про виконану роботу (Він і так чудово знає кожен наш вчинок, ще до нашого народження), але максимально щиро розкаятися, висловити жаль за вчинені гріхи. Маємо показати Богу, що наш грішний вчинок – це не ми.
Під час Таїнства Покаяння Бог прощає нам наші гріхи, витирає їх онтологічно з людської історії. Вони зникають у небуття. Правда, від великих гріхів на нашій душі залишаються шрами на все життя. Їх потрібно лікувати в храмі.
У кожного з нас був хоча б один випадок, коли ми настільки гидилися та ненавиділи себе за певний вчинок, що готові були віддати все на світі, щоб його тоді не відбулося. (На жаль, таке зазвичай трапляється не перед самим гріхом, а коли нас із ним уже ловлять «на гарячому»). В такий момент ми найчастіше соромимося та ненавидимо себе не тільки за те, що попалися, але й за те, що взагалі зробили щось таке, що суперечить правилам церкви та суспільства. Пригадайте цей момент. Згадайте огиду, яку ви відчували самі до себе та до того гріха. Оцей стан пережиття бруду та незадоволення собою повинен бути ключовим у мотивації людини, яка хоче покаятися перед Богом.
Покаяння – це не час суду Бога над людиною, але суд людини над самою собою. Маємо пам’ятати, що більшість проблем у нашому житті походять зовсім не від інших людей, але від наших власних нерозважливих, гріховних вчинків. Один святий писав, що Покаяння це буквально – «катування (слов. мов. истязание) своєї душі за вчинені злі справи”. Ми приходимо до Бога, щоб Він через своїх служителів вилікував нас, уздоровив нашу волю та вибудував для нас нові життєві пріоритети. А тому, тримаючи голову під єпитрахілем, маємо з відразою пригадати все те зло, що ми робили і все те добро, що повинні були зробити, але так і не зробили. Маємо максимально докорити собі за це перед священиком і Богом – не соромлячись і не приховуючи нічого.
Грішник-атеїст від грішника-віруючого відрізняється тим, що останній розуміє всю аномальність власного життя та намагається його виправити. Для грішника атеїста власні погані, неморальні вчинки несуть лише тимчасову небезпеку – за них його можуть покарати люди. Тому, він боїться не стільки гріха, як інших людей. Ми ж, віруючі, боїмося страшнішого: стану власної ненормальності, коли починаємо приймати за норму те, від чого потрібно чимшвидше втікати.
10 причин, чому вам не варто йти на «загальну» Сповідь – читайте і вникайте.
2. Таїнство Покаяння – це Боже Таїнство, яке звершує над нами Сам Спаситель Ісус Христос. Ні інтелект, ні культура, ні зовнішній вигляд священика, до якого ви прийдете сповідатися, не повинні вас надто переймати. Всі помічені вами гріхи та вади духівника – це суто його особисті гріхи та вади, за які він сам буде відповідати перед Богом. Таїнство Сповіді звершиться не в силу бездоганності священика, який вас слухає, а в силу вашої скорботи за вчинені помилки та нанесене вами зло собі та іншим людям. Для прощення провин потрібен не ідеальний священик, а грішник, який знає чому, з чим та за чим він прийшов до аналою. У лікарні жоден хворий не сміється над хворобами іншого.
3. Розмова з духівником може відбуватися різними способами. Спочатку він говорить, а ви слухаєте. Чи, може, ви говорите першими, а він слухає. Ідеальний варіант – розмова почергово, діалог. При цьому, намагайтесь уникати формального підходу до такої розмови. Чимало людей просто завчили напам’ять скоромовку про те «коли сповідався, що гріхів не затаїв, а покуту – відбув». Це прекрасно, але механічно та мертво. Пригадайте, що смертні чи не висповідані гріхи – це ракові клітини на вашій душі, і з кожним новим днем, якщо їх не лікувати, вони прискорюють вашу духовну та тілесну смерть. І зараз я зовсім не жартую. Тому, наше завдання – з максимальною користю використати ці кілька хвилин, від яких може залежати все ваше життя: його тривалість і якість. Священик не суддя і не прокурор, він ваш помічник і лікар, посланий від самого Бога. Тому, ніколи не ображайтесь на неприємну правду про себе, яку можете від нього почути. Храм для сповідника – це лікарня. Там може погано пахнути і людям можуть іноді робити боляче задля того, щоб вони стали здоровими. Дієві ліки – завжди гіркі.
4. Священик це не посередник між вами та Богом, він лише свідок вашої розмови і з Ним. Духовний отець не є вашим персональним психотерапевтом чи психоаналітиком. А тому, немає ніякої потреби виливати йому всі найдрібніші свої переживання, емоції та враження від пережитого. Принаймні, саме в мить Таїнства. Ваше завдання – чітко розповісти йому про ті гріхи, які найбільше мучать ваше сумління, а називаючи себе грішником, ви найперше пригадує собі саме цей гріх.
Не потрібно розповідати, що саме привело до них, чи за яких обставин це відбувалося, хто був свідком, а хто – співучасником. Не виправдовуйтесь. Не шукайте винних у своїх гріхах. Прямо скажіть, що грішили і що визнаєте себе грішником. Категорично відганяйте від себе думки про те, що священик буде про вас погано думати, від того що дізнається про вас «всю правду». Ця «вся правда» потрібна найперше для вас самих – священика нічим не здивуєш, хіба байдужістю і нерозумінням святості моменту, який людина зараз переживає.
Сором на сповіді – від диявола, тому всіляко відганяйте від себе ці думки пам’ятаючи, що соромитися треба гріха, а не його виправлення. Запитайте свій сором, де він раніше був, коли ви тільки збиралися переступати Божі Заповіді.
І на кінець цього пункту, ще одна порада: сповідайтесь лише за себе. Чимало людей приходять начебто сповідатися у власних гріхах, але на практиці всі їх розмови зводяться до звинувачення родичів, співробітників, сусідів, знайомих і ворогів. Цього, звичайно, не потрібно робити. По-перше, чужими гріхами сам святим не станеш, а по друге – Богу не потрібне твоє виправдання. Якщо ти дійсно маєш рацію в суперечці, Господь і так про це чудово знає. Навіщо повторювати знову очевидні речі. Якщо ж у суперечках і сварках все-таки винні ми, але принижуючи та скаржачись на інших ми намагаємося «вибілити» себе, то чинимо подвійний гріх. Бо замість покаяння, ми хочемо переконати Христа, що вчинили гріх, який гріхом називати не варто – наш опонент його цілком заслужив. Яке безумство! ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ НА САЙТІ БОГОСЛОВ.ОРГ