— Коли я шукав ці хатки, із мене всі сміялися: “якийсь дурненький, хатками займається”, — розповідає про початок свого проекту вінницький художник та меценат Володимир Козюк, — А коли із цього вийшла велика тема, яка дала і повагу, і матеріал, — багато кинулося робити те саме, а пізно. Були художники, які казали: “нащо ти ці хатки малюєш, малюй якісь серйозні картини”. А потім змальовували мої ж хатки і продавали на Андріївському Узвозі у Києві. А зараз такого проекту уже жодна інша людина ні за які гроші не зробить, бо просто нема із чого.
Володимир почав фотографувати хати під солом’яною стріхою ще тринадцять років тому і зовсім несвідомо. Про те, що це буде великий патріотичний проект він ще не замислювався.
— У 1992 році просто побачив хатку у своєму селі Чеснівка Хмільницького району, — пригадує. — Потім почав малювати етюди із хатками і зацікавився більше. Із 1996 року почав знімати їх цілеспрямовано, ще на звичайний плівковий фотоапарат. А в у 2004 спеціально купив цифровик, щоб хатки фотографувати.
А за кілька років хати під соломою художнику почали просто снитися. Після таких снів він вставав і малював побачене.
— Одного разу приснилась солом’яна хатка у Вінниці на вулиці Київській. Ну, думаю, де ж там може бути та хата? Приходжу, а вона справді стоїть. Була вкрита рубіроїдом, вітер його зірвав і оголив солому. Але сфотографувати не встиг — її через два дні розвалили. Ще був один сон. Ніби іду я сільською вулицею, а на ній з одного боку хатка і з іншого боку хатка. І снився мені цей сон кілька разів. Ну, думаю, де ж ця вулиця? Де це село? Але знайшов — у селі Житники Мурловано-Куриловецького району. Іду вулицею, дивлюсь: одна хатка, друга, за поворотом третя, четверта. Не зовсім так, як у сні. Але ніколи мені більше так не траплялося, щоб ціла вулиця була із солом’яних хаток.
Володимир не шкодує, що стільки років вкладав у цей проект свій час та кошти. Каже, воно того варте, адже унікальне.
— Сьогодні багатьох цих хат немає, зате є фото, картини. Вони зберігаються у багатьох музеях України. Це одна зі стежинок мого шляху, вона чітка, оригінальна і іншої такої немає.
с. Посохів, Муровано-Куриловецького району, 2005 рік
— Це найвідоміша хатка і найвідоміша бабка. Цю хатку мені порекомендували мої знайомі із Києва, вони родом звідти. Спочатку я малював цю хатку. А бабця, що у ній жила, лиш виглядала: то з вікна, то з-за хати. Хотів поговорити з нею, а вона: “я така стара, нічого не знаю, не понімаю”. А тоді все-таки розговорились, каже: “можу вам зварити два яйця, більше у мене нічого немає”.
Під час виборів у 2005 році цю бабку брали на рекламу під слоган “Голосуйте по-совісті”. То бабка була на сьомому небі він щастя, бо ж зіркою стала. Зображення із нею також висіло на десятиметровому банері на Українському домі у Києві як візитівка до проекту про Голодомор.
с. Дерешева, Муровано-Куриловецького району, 2004 рік
— Коли фотографував цю хатку, їй уже було 300 років. Це одна із двох найстаріших хат в Україні. Вона була із дерев’яного зрубу на кам’яному підмурку. Там уже і зруб був скам’янів. Я їздив у музей Пирогова у Київ, просив, щоб її перенесли. Але це коштує грошей і ніхто не захотів цим займатися. Розказував різним чиновникам різних рівнів наскільки це важливо, але усі люблять заробляти гроші, а не займатися збереженням національної пам’яті. Зараз цієї хати вже нема. У неї прогнив верх, залило дощами і вона завалилась.
с. Якимівка, Оратівського району, 2004 рік. Хата діда Миколи
— Цій хаті ще тоді було під сотню років. Це не постановочне фото. Дід якраз рубав дрова, підняв голову і я його сфотографував. Він мене ще питав: “скільки я вам винен, що ви мене сфотографували?”. Кажу: нічого, то мені велика радість.
с. Вербовець, Муровано-Куриловецького району. Хата баби Наді. Фото 22 квітня 2005 року
— Це просто фантастична хатка. Я до неї разів п’ять приїжджав — і малював, і фотографував. В усі пори року, бо вона реально дуже красива — із тином, хлівом, погребом — і все під соломою. Я до неї етнографів із Києва привозив. Вони були в шоці: хатка музейна, а в ній живуть. Коли зібрався фотографувати, був квітень. Встаю зранку, – іде сніг, поки доїхав — ще більший пішов. От і вийшло — на деревах зелень, а під снігом.
Теплицький район, 2006 рік
— У цій хатці жила справжня бабка-філософ. Її в селі дивною вважали, а для мене — цілком нормальна. Позувала мені для фото. Вона розказувала про депутатів: “вони жадні, людей ображають. Від того хворіють діабетами, раком, потом гроші викидають на лікування. А я живу собі у хатці, нікого не ображаю і мені добре”. Вона свою хату сніпками сама накривала. Якесь таке хитромудре знаряддя придумала, що ці сніпки з допомогою мотузки і важеля самі на дах вилітали. Вона потім вилазила і прив’язувала їх. В неї на городі ще купа сніпків стояло. Ще на дві хати вистачило б.
с. Рубань Немирівського району, 2009 рік. Хата баби Марти
— У цьому селі жила бабуся моєї дружини, так я ї знайшов цю хатку. Бабця Марта — така манюсінька була. І хлівець на дворі такий же маленький і двері вхідні. Розказувала, що того року, як я у неї був, до неї в хату залізли сусіди. Крупу забрали. А вона залізла під ліжко, щоб її не забили.
с. Наддністрянське Муровано-Куриловецького району
— Одна із найкращих хаток: побілена, сніпками обкладена. Вона із двох половин складалася. В одній жила бабця, що на фото, із дідом. А інша половина — то був хлівець. Там жив собака.
с. Котюжинці, Калинівського району, 2004 рік
с. Дерешева, Муровано-Куриловецького району, 2004
с. Чернятинці, Калинівського району, 2010 рік
с. Вівсяники, козятинський район
С. Дзюньків, погребищенський район, 2006 рік
с. Чеснівка, Хмільницький район, 1998. Хата баби Васьки
с. Жабелівка, Вінницького району, 2008 рік. Остання хата під стріхою Вінницького району
с. Вербовець, Муровано-Куриловецького району
vlasno.info
