Якось чортків’яни вже звиклися з думкою, що у їхньому місті, мабуть, єдиному в Україні, вже років десять як немає краєзнавчого музею. Начебто на папері він є, але в реальності його немає. Тобто ви не можете туди сьогодні потрапити й оглянути якісь експозиції з історії рідного краю. Благо, у Чорткові не бракує шанувальників поціновувачів старожитностей. Один із них – 58-річний чортків’янин Петро Дубина. Тож мешканці та гості міста можуть оглянути частину експозицій з його колекції з історії нашого краю, що у самому середмісті, в напівпідвальному приміщенні крамниці «Ювелір» по вулиці Шевченка, 15. Там зібрано стільки унікальних цікавий старовинних речей, що не для одного музею вистачить.
Про це пише Чортків.City.
Я не один такий у Чорткові, – розповідає колекціонер. – У нашому місті не бракує нумізматів, боністів, філателістів та інших колекціонерів. У когось більші колекції, в когось менші. Зокрема Петро Стець, Ігор Ільяшенко, Ярослав Чехніта, Ярослав Дзісяк, Віктор Недзельський, Андрій Беля, Володимир Балакунець, Віталій Шевчук, Юрій Кривий, Руслан Букалюк, Володимир Сович (бойовий медик, котрий бере участь у російсько-українській війні з 2014 року). Багато з них відійшло у вічність. Хочеться згадати добрим словом Балакунця Василя Петровича – голову товариства нумізматів кінця 70-х років), Пригара Богдана Івановича, Задорожного Мирона, Карабіна Омеляна, Гикавого Володимира, Березовського Петра, Гірича Олексія, Чехніту Андрія. Є просто небайдужі чортків’яни, котрі, коли бачать, що лежить десь маркована латиною цеглина чи бруківка, підбирають її, аби зберегти до кращих часів. Можливо, колись й згодиться.
Ось недавно, – продовжує співбесідник, – знайомий приніс вивіску вулиці Домініканської, якій близько ста років. Зверху її додумалися замалювати синьою фарбою, ще й нанесли надпис «Піонерська». Нині ця коротенька вуличка, що починалася від входу в швейну фабрику і виходила за костелом на вул. Міцкевича (нині – Ст. Бандери), є закритою для людського ока. Проте власник тієї території хоче знову її зробити відкритою для проходу.
Якби не війна, можливо, ми б уже нею прогулювалися. Коли до того дійде, я принесу цю табличку і з радістю її почеплю.
Побачивши стільки старовинних речей, ми поцікавилися, як давно у пана Петра таке захоплення.
Цікавився цим завжди, – почули у відповідь. – Подобалося, коли хтось щось колекціонував. Але сам тим раніше ніколи серйозно не займався. На жаль, у мене не було батьківської спадщини. Матір сюди привезли п’ятирічною з території сучасної Польщі в 1946-му році. Батькові коріння – з Харківщини. На згадку від батьків залишилася саморобна дерев’яна шкатулка, яку їм подарував товариш у часі одруження в 1963 році. Вона так і залишилась незавершеною: посередині ще мало бути дзеркальце, а з обох боків їхні фотографії.
А на колекціонування мене сподвиг, як усім жартома розповідаю, – алкоголь. (Сміється.). Два молодих пиячки якось принесли до мене в майстерню старого годинника, щоби придбав його у них, бо бракувало на випивку. Я його відремонтував, і з цього почалося. Це діялося десь у 1997-му році.
Годинник, з якого все почалося (Фото
Як до мене потрапляють ці речі? По-різному буває. Хтось щось приносить, знаючи, що я цим цікавлюся. Щось купую сам. Скажімо, один товариш, побувавши якось у мене, каже: у батьковому гаражі лежить старий поламаний годинник без діла, тож я тобі його принесу. Я його відреставрував. За декілька років він повернувся з Америки і каже – не може бути! Це не він!
Пан Петро демонструє саморобний млинок, якому десь понад сто років. Він цікавий не стільки своєю функціональністю, як матеріалом, з якого виготовлений (артилерійська гільза). А де було чоловікові взяти латуні в той час – знайшов десь на полі бою.
На видному місці висять ваги, якими міряли якісь сипучі матеріали. А поруч – німецька вага типу кантора. Що цікаво, вона має дві шкали – на кілограми і фунти. Підвішуючи з одного боку, можна було зважити якусь річ до 24 кг, а перевернувши її другим боком – навіть до 200. Вага сама чітко фіксується. Не залежить від погодних умов, не треба електрики чи батарейок.
На очі потрапили доволі масивні металічні ножиці, яким літ сто п’ятдесят – не менше. На перший погляд, грубо викувані, однак у нашій присутності мій співрозмовник легко ріже ними папір до самого кінчика, аж свистить у повітрі.
Ми наївно думаємо, що живемо в час якихось значних технологічних проривів, що ми чимось мудріші від наших попередників. На мою думку, це далеке від істини, – мовить пан Петро. – Нерідко дивуєшся, як людина могла таке виготовити у ті часи!
Примітно, що найбільше тут годинників – настінних, настільних тощо. На одному з них присутня третя стрілка. Ні, не секундна. Вона показувала дні місяця. «Такі годинники виготовляли лише в Америці.
А цей – із зубчастою вертикальною планкою, привезений з Португалії, працює під дією сили земного тяжіння, – пояснює наш співрозмовник.
Петро Дубина розповідає, що частину годинників зі своєї колекції пропонував мерії прикрасити ними стіни годинникової вежі. Дерев’яні гвинтові сходи, що вели на гору, нещодавно відреставрували і там буде оглядовий майданчик подібно як у Львові чи Франківську. Наразі на його слушну пропозицію не відреагували.
Забракне цілого номера газети, аби хоча б поверхнево розповісти про всі представлені тут предмети старовини й історію їхнього призначення або походження. Це і горщики трипільської та черняхівської культур, керамічні тарелі, бронзові та дерев’яні ступки, різні кам’яні, бронзові та залізні сокири, наконечники до стріл скіфського періоду, часів Київської Русі, фібули, пряжки, ґудзики, капени, ордени-медалі часів Польщі й Австро-Угорщини, натільні хрестики, енколпіони (мощовики), шоломи часів двох світових війн, старовинні книги, собачі жетони, де можна розібрати назви населених пунктів Чортківщини – Угринь, Косів, Біла, Колиндяни, таблички зі знайомими назвами вулиць латиною «Berdo», «Kaliczowka», «Przychody», «Kopyczyniecka», римські монети, банкноти різних епох, ретросвітлини, відкритки початку минулого століття, підшивки газет тощо. І це – далеко не все, що йому вдалося зібрати за неповних три десятки літ. Багато речей лежить у шафах, бо їх просто ніде виставити. Диву даєшся, звідкіля в цього чоловіка з енциклопедичними знаннями стільки енергії і бажання!
Найбільше мене цікавить те, що стосується Чорткова та його околиць. І практично все, що ви бачите перед собою, знайдено тут, на Чортківщині, – мовить пан Петро. Прийде час і, гадаю, багато цих речей знайдуть своє місце у краєзнавчому музеї нашого міста, – каже наш співбесідник, проводжаючи нас до виходу.
А наразі завдяки таким ентузіастам, як Петро Дубина, ми маємо можливість повернутися в епоху наших пращурів, збагнути, як вони жили, у що вдягалися, чим користувалися в повсякденному побуті, як мислили, якими були їхні вподобання і т. ін. Недарма побутує вислів: хто не знає свого минулого – не вартий майбутнього. Тож маємо бути гідними свого історичного надбання, багатої і самобутньої матеріальної та духовної української культури, яку нам залишили наші предки.
Любомир Габруський
