Ця життєва історія про правдиву любов, милосердя, доброту.Про людські стосунки з великої літери.Варто прочитати усім, хто не вірить,що таке може бути…
«Ходи сюди, моя маленька», – Олександр обережно пригортає свою дружину на лікарняному ліжку. Марія трохи перелякано дивиться в об’єктив фотоапарата своїми великими очима, у яких ще видно сльози. Вона розповідала кореспонденту про свою невиліковну недугу. У жінки цироз печінки і ще цілий аркуш супутніх діагнозів. Марія дуже гарна, але сьогодні погоджується сфотографуватися у лікарні такою, як вона є: немічною, зі скуйовдженим волоссям, неспроможною піднятися з ліжка і самостійно дійти до туалету без допомоги чоловіка. Без його допомоги їй взагалі не вижити, а він найбільше боїться залишитися без коханої. Обоє розуміють: їхня доля залежить від людського милосердя.
Із Олександром Корбічем ми познайомилися у Карітасі. Він приходить туди за продуктами і ліками для важкохворої дружини. Його зарплати заледве вистачає, щоб оплатити оренду квартири, у якій вони мешкають із дружиною Марією Шевчук. Він працює охоронцем у приватній фірмі, заробляє 1500 гривень на місяць. Свого житла родина не має. Якраз тоді, коли Марію при смерті вперше забрали до лікарні, власник квартири підняв квартплату до 1200 гривень. Хвороба жінки його не обходила. «Долар виріс», – прокоментував власник своє рішення. Олександрові на харчі і лікування дружини залишалося 300 гривень на місяць…
Лікарі, які забрали Марію на швидкій у лікарню, порадили Олександру готуватися до найгіршого, мовляв, може не вижити. «Я сказав, що не вони керують, а Бог керує», – розповідає чоловік. У вересні минулого року Марію відвезли у міську лікарню на Мазепи, а Олександра запевнили, що немає ніякої гарантії, що дружина виживе. Це було шоком для них обох. Марія мала слабке здоров’я з дитинства, але загострення її хвороби вперше дало про себе знати у такий радикальний спосіб.
«У неї був дуже важкий стан. При криптогенному цирозі печінка вже фактично розкладається. А також у неї параректальна нориця – гній витікає просто у кишківник. Це все на фоні постійної підвищеної температури і дуже низького тиску, запалення нирок, циститу, панкреатиту, анемії, ослабленого ритму серця та інших хвороб. У такі кризові періоди Марія втрачає пам’ять і погано мислить. Часто втрачає свідомість», – розповідає Олександр. Одного дня, повернувшись додому, він не зміг відкрити двері. Довелося вибивати. Знайшов Марію на підлозі з розбитою головою і без пам’яті. Тоді й відвезли її вперше у лікарню на Мазепи. Марія пролежала у палаті без свідомості 5 діб. Весь цей час Олександр не відходив від неї ні на крок. «Марії робили крапельниці, давали уколи – вони не лікували її, а просто підтримували нормальний стан, щоб вона не померла. Цироз невиліковний. Лікарі попередили, що такі загострення будуть повторюватися постійно і вона може померти у будь-який момент».
«Скільки їй залишилося жити, вони не знали, але сказали, що при постійному нагляді та лікуванні її життя можна продовжити», – згадує Олександр. Після виходу з лікарні критичний стан у дружини повторився через три тижні. «Цих три тижні вона не жила, а мучилася. Постійно блювала, не могла нічого їсти, майже не спала. У неї збиралася вода у легенях та кінцівках. Вона втрачала пам’ять. Я викликав швидку через кожних три дні». Врешті Марію відвезли до обласної лікарні. Знову необхідні були гроші на лікування.
Щоб врятувати дружину, Олександр працював без вихідних. Але цих грошей все одно не вистачало. «Ви ж знаєте, як дорого лікуватися у наших лікарнях. За все треба платити», – із сумом у голосі зауважує Олександр. Довелося попрощатися з їхньою спільною із Марією мрією – будиночком у селі. «Я витратив на лікування 7000 доларів, які відкладав на будиночок. Ми разом з нею вже 13 років, але весь цей час жили у родичів, а потім найняли своє житло. Мріяли, що на старості років переїдемо в село у свою маленьку хатку. Я не шкодую за цими грошима. Життя дружини для мене безцінне».
Як запевняють лікарі, продовжити життя Марії Шевчук цілком реально. Але в Івано-Франківську для цього немає необхідної апаратури. Жінка потребує кількох операцій і процедури відновлення печінки, яку роблять у Києві. На все це потрібно 150-200 тисяч гривень. «Лікарі пообіцяли, що у Києві впродовж місяця їй можуть відновити печінку на 70-80% і це допоможе продовжити Марії життя ще десь на 20 років, – каже Олександр. – Мені 48 років, Марії – 41. Я дуже хочу, щоб вона ще пожила. Навіть одна гривня зараз для нас цінна, бо якщо кожен дасть по гривні, то назбирається більша сума і можна буде її підлікувати і відвезти на операцію до Києва».
Сьогодні Марія знову в лікарні. Цього разу на Матейки. А Олександра можна зустріти у центрі Івано-Франківська зі скринькою для збору коштів. «Мої заощадження вже давно закінчилися. Я взяв три кредити і напозичав грошей у знайомих, і все одно не вистачає на лікування», – каже чоловік. Кілька місяців тому він розвісив по місту оголошення з проханням перерахувати гроші на лікування його важкохворої жінки – на рахунок не надійшло ні копійки. Тоді Олександр розмістив такі оголошення у газетах та на телебаченні. За 4 місяці на рахунок надійшло усього 3500 гривень. Можливо, проти Олександра і Марії спрацьовує фактор вибірковості? Майже щотижня в Івано-Франківську з’являються оголошення про хворих дітей, які потребують термінової допомоги. А тут просять грошей на 40-річну жінку. Але хіба життя може мати меншу чи більшу вартість?
Ми спілкуємося з Олександром на стометрівці поблизу пошти. Він приходить сюди через день, коли вільний від роботи. Пройшло вже півдня, а у скриньці сама дрібнота. Дві маленькі дівчинки довго читали плакат з проханням про допомогу, а потім вкинули до скриньки по гривні. Якась літня пані почала звинувачувати Олександра у тому, що він шахрай і збирає гроші собі в кишеню. Чоловік простягає їй жінчину виписку з лікарні. Повертіла у руках і пішла. Поміж строкатими наметами політичних партій скромна скринька Олександра губиться. Політики, між іншим, мало чим допомогли згорьованому чоловікові. На прохання допомогти Марії Шевчук виділили гроші лише троє депутатів – у сумі півтори тисячі гривень. Щоб зекономити кошти, Олександр змінив квартиру на дешевшу.
На допомогу від родичів ні Олександр, ні Марія не розраховують. У Марії є рідні сестра і брат у Тлумацькому районі, звідки вона родом. «Вони дуже холоднокровні. Не вірять, що Марія хвора. Сестра каже: ти її чоловік – ти їй і помагай. Вона живе трохи бідно, але мені не треба від неї грошей чи продуктів, але хоч би по-людськи приїхала і провідала сестру у лікарні», – зауважує Олександр. Його родина живе у Луганській області. Матері 81 рік, вона не ходить. За нею доглядає брат Олександра.
Марія Шевчук – друга дружина Олександра. Перша померла від раку крові. З Марією вони познайомилися через газету. Марія писала, що хоче зустріти людину, з якою могла би прожити ціле життя. Я зрозумів, що вона не має підтримки, що їй дуже важко і вона дійсно буде цінувати життя і того, з ким живе». Зустріч за оголошенням відбулася на вокзалі. Олександр тримав у правій руці газету як розпізнавальний знак. «Марія була дуже хитра. Пройшла попри мене три круги, придивлялася, а вже потім спитала, чи я Олександр. Потім вона розповідала мені, що багато чоловіків хотіли з нею познайомитися, але вона дивилася на них збоку, розверталася і йшла». У перший день знайомства, пригадує Олександр, вони просиділи з Марією на лавці до пів першої ночі. «Ми ніяк не могли розійтися, так нам було добре вдвох. Дуже скоро вони вже почали жити разом. «Я знав, що Марія хвора. Я взяв собі такий обов’язок – допомагати їй і не залишати її в біді», – каже Олександр.
Спочатку Марія не хотіла, щоб про її недугу знали. Вона працювала шеф-кухарем у кількох франківських кнайпах і до минулого року – адміністратором «Гостинного двору» у Хриплині. Але тепер жінка розуміє, що без допомоги людей їй не обійтися. Їй дуже важко говорити, але вона мужньо погодилась прийняти кореспондента у лікарняній палаті. “Чому ви вибрали Олександра?” – питаю у Марії. «Я його одразу полюбила, як тільки побачила його добрі очі», – кожне слово дається Марії з натугою. – Він у мене дуже добрий, все робить: і прибирає, і пере, і прасує. Я нічого цього не можу робити». Марія живе надією, що з людською допомогою вдасться зібрати кошти на операцію у Києві.
Сьогодні Олександр картає себе, що вони так і не взяли церковного шлюбу і навіть не розписалися у РАГСІ. «Марія дуже хотіла, а я все зволікав, бо думав, що треба спочатку купити власне житло. Коли вона приходить до свідомості, то телефонує з лікарні і питає: «Скільки я буду жити?» А я вночі сплю по 2-3 години, бо постійно думаю, де взяти гроші, щоб її врятувати. Надія лише на Бога і добрих людей. Я до останнього не буду здаватися, буду стояти зі скринькою, буду ходити до депутатів і писати оголошення. Я надіюся, що буде такий день, коли вона підніметься з ліжка і ми вийдемо з нею у місто, прийдемо на телебачення і подякуємо всім, хто нам допоміг. Якщо їй стане краще, я в першу чергу візьму з нею церковний шлюб».
Усіх небайдужих людей Олександр просить допомогти у зборі коштів на лікування та операцію важкохворої дружини Марії Шевчук.
Реквізити:
“Приватбанк”
МФО 305299, ЄДРПОУ 14360570
р/р 29244825509100
номер картки – 4405885823068256
ідентифікаційний код 2351216051
Для чоловіка Олександра Корбіча
Тел. 099-047-32-82
Наталка ГОЛОМІДОВА, Галицький Кореспондент
