За даними Польства України в КНР, в Китаї проживає до 10 тисяч українців. Відірвані від Батьківщини географічно, вони зберігають з нею духовний зв’язок. З Майданівських часів і початку війни за Донбас наші земляки почали згуртовуватися в Пекіні, Шанхаї, Гуанчжоу та Шеньчжені. Об’єднувалися в основному на імпрезах та урочистих заходах з нагоди українськиїх свят, на які запрошували китайських друзів, поширювали інформацію про Україну і збирали благодійну допомогу для воїнів АТО. З широкомасштабним нападом росармії на рідну землю діаспоряни активно збирають гроші на підтримку України, а також допомагають українським біженцям, надаючи їм житло, їжу, одяг та інші речі.
Так, українська громада Китаю CUP (Creative Ukrainian People) – «Креативні Українські Люди», створена з початком великої війни, передала понад 7 млн. грн. на допомогу Україні. Зараз, як розповідає волонтерка команди Світлана Дзюма-Чан, активісти завершують масштабний збір 340 тисяч гривень на евакуаційну автівку. Збір і розіграш лотереї відбувається як в Україні, так і в Китаї.
«Паралельно ведемо збір для інших бригад, – каже Світлана. – Наша колега із Львівщини Тетяна Кузьмич зараз із робочою поїздкою на сході України, де служить її чоловік. Прихопила смаколиків і для наших кременецьких захисників».
Я цікавлюся, як Китай став долею Світлани. Вона охоче розповідає, що після закінчення музичного відділення Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту працювала артисткою балету у Тернопільській обласній філармонії: кілька років танцювала в ансамблі «Надзбручанка», а потім – у «Веселих галичанах». Вона й досі спілкується з колегами з Тернопільщини. Свого часу підписала контракт і танцювала в одному з колективів Кореї. Потім мала повернутися додому, але випала нагода побувати в Китаї. А там і зустріла свою долю.
Чоловік, за словами Світлани, більш «європейський» китаєць, відкритий до усього нового, прийняв християнство і тепер він – Володимир. Сім’я має Михайлика й Іванку, які між собою розмовляють вдома лише українською мовою. З чоловіком Світлана спілкується англійською, а з дітьми він спілкується китайською.
– Наші діти ростуть уже 10 років у війні, стає на ноги нове покоління, народжених у бомбосховищах, навчених працювати зі світлом генератора чи свічки. І хоч мої діти далеко від війни, але Михайлик з Іванкою знають всі новини, знають про Полтаву, Львів, Суми, Дніпро, Запоріжжя, Харків.
До Дня незалежності України син декламував вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну!». Тисячі переглядів! А вітання з днем народження Іванки стало для нас збором донатів для потреб ЗСУ.
В соціальних мережах донечка дякувала всім небайдужим людям за любов і прихильність до України. Вони бачать, як мені погано, втішають, підтримують, дуже хочуть в Україну. Ми щороку їздили навіть по два рази.
Михайлик якось назбирав грошей із кишенькових витрат, щоб купити квиток до України. Але не так просто потрапити на батьківщину з дітьми.
Намагаємося тут працювати на благо рідної землі. Коли росармія атакувала мирні міста України, я так плакала, що чоловік не знав, що зі мною робити. А потім зібрала себе і вирішила, якщо не можу бути там в епіцентрі подій, то буду допомагати звідси, – схвильовано розповідає Світлана.
У соцмережах родина є учасником групи українсько-китайських сімей. І хоч всі розкидані по різних куточках великої держави, доволі згуртовані й товаришують. А з 24 лютого до онлайн груп почали додавалися нові люди.
Дві дівчини-активістки Оксана Герасименко та Аня Целухіна заснували волонтерську команду, стали організовувати онлайн-ярмарки, на яких продавали смаколики, а виручені кошти надсилали в Україну. Вони шукали активних людей і запросили до себе Світлану. Під час першого заходу зібрали близько 350 тис. грн.
Згодом команда стала підтримувати всіх, хто до них звертався, долучатись до будь-яких благодійних ініціатив, в тому числі й до зборів коштів на Збройні Сили України. Світлана Дзюма-Чан переважно адмініструє фінансові збори та займається організаційними питаннями. Інші обов’язки розділені ще між понад десятком активних українок.
За словами Світлани, найскладніше з чим стикається українство в Китаї – це стереотипи. Китайці часто вважають, що Україна – це теж саме, що і росія, що українці не мають своєї мови або культури тощо, та й війну вони називають «кризою в Україні».
«Багато з них зазомбовані руською пропагандою, тішаться, яка сильна московія. Але для нас головне, що прості китайці, бізнесмени, керівники організацій активно підтримують нас і беруть участь у наших зборах на потреби ЗСУ, цивільних і підтримку тварин. Це головні напрямки роботи нашої організації, – розповідає Світлана. – Наші прихильники-китайці бажають тільки перемоги Україні, справедливого миру.
– Поділіться, будь ласка, досвідом пошуку креативних ідей зі збору коштів для України.
– Ми розуміли, що українців тут не так і багато, а треба спонукати людей донатити. Придумали, щоб українські діти надіслали нам малюнки сьогодення. І одержали дуже багато таких робіт, а потім знайшли тут спеціалістів, які ці витвори перенесли на горнята, футболки, шопери, худі, чохли від телефонів тощо. Вже готові вироби ми пропонували усім, кого захопили патріотичні малюнки маленьких українців.
Тепер популярною стала онлайн-лотерея, яку розігруємо в Китаї і в Україні. Для лотів пропонуємо китайські набори чаїв, сервізи, розповідаємо про церемонію чаювання. Лотереї 350 номерів, по сто гривень квиточок, а сума солідна для закупівлі необхідного, на що ми маємо замовлення. Кошти за все, що продали, ми спрямовуємо перевіреним українським волонтерам, які знають, як краще розпорядитися на місці.
Світлана розповідає, що її команда співпрацює з багатьма волонтерами, спонсорують пальне для поїздок у «гарячі» точки.
Коли кременчанка, журналістка Зоя Карпюк з волонтерським рухом “Єднаймося небайдужі ” збирала кошти для Валерія Брилкіна, земляка з с. Жолоби, який перебував на Харківському напрямку, був лот і від Світлани – прикраса зі слонячої кістки, яку зробив власноручно її китайський друг.
– З крайніх зборів, пригадую, наші військові просили зарядні станції, дрони, авто, тепловізори. На зустрічі з консулами європейських країн, куди організацію запросили у числі волонтерів, ми символічно розіграли серед учасників наших активних груп браслет «Азовсталь». Вдалось отримати за нього аж понад 80 тис гривень. Гроші пішли на потреби ЗСУ, – каже волонтерка.
Ще останнім часом Світлана Дзюма-Чан займалась масштабним замовленням на 100 подарункових боксів з українською символікою. Все пакувала самостійно. За бокси команда CUP зібрала 140 тисяч гривень, які навпіл передали військовим і на потреби цивільних у Херсоні.
Світлана буває доволі часто в Україні, наскільки дозволяє можливість долати майже 8 тисяч кілометрів в один бік, пʼятигодинна різниця в часі і двоє невеликих дітей, яких зараз доводиться залишати на чоловіка.
Землячка каже, що щоразу по-іншому бачить понівечену рідну землю, застиглий біль в очах людей, збайдужіння до власного життя, бо не відомо куди будуть прильоти чи осколки.
У волонтерки з»явилися рядки, які беруть за живе, спонукають рухатися, не зупинятися на місці, залучати людей до допомагати, щоб наблизити перемогу: «Люди, не звикайте до цього пекла, не закривайте очі на страждання, на безсилля. Кожен день — нова трагедія, нова рана, Але ми, не можемо дозволити собі забути. Війна — це не просто новини в екрані. Це життя, зламані мрії, знищені маршрути. Справжня сила — в єдності та співчутті, Разом ми можемо змінити цей світ на краще. Кричіть, поки є голос, поки є сили, Пам’ятайте про тих, хто за Свободу бореться. Не звикайте до війни — це не норма, Це виклик для всіх нас, це наша відповідальність».
– Відрадно, що українська громада в Китаї настільки воз’єдналась, що при першій потребі всі відгукуються, – каже Світлана. – Ми раді і щасливі від того, що можемо бути корисними і наближати нашу перемогу над ворогом. Щастя має сьогодні особливий смак. Це не про матеріальні речі, які часто сприймаються як символ успіху. Це щось набагато глибше і простіше.Наприклад, це момент, коли отримуєш повідомлення з “+” від близької людини,це обійми, які зігрівають душу, відчуття єдності, коли ми разом долаємо труднощі, здатність підтримувати один одного.
Просто бути українкою – це вже щастя, відчувати себе надійним тилом для наших Захисників та Захисниць…І я насправді щаслива людина, бо маю це все і вмію цінувати прості речі, те, що маю. А ще стану щасливішою, коли не буде існувати рузні на цій планеті. Тому і збираю донати від щасливих для допомоги мужнім.
Людмила Островська
м. Вейфан, провінція Шандун, Китай
