Збаражани Леся та Юрій Козій з Лонг-Айленда, які уже 15 років живуть на півдні штату Нью-Йорк, привезли у Збараж 10 упаковок сучасного засобу для миттєвої зупинки кровотечі – «Целокс»Препарат є дуже важливим під час військових дій, і що особливо цінно, може використовуватися навіть у польових умовах. Це стерильний порошок, який треба засипати безпосередньо в рану. Володіє високою здатністю поглинати вологу, водночас допомагаючи формувати «пробку» на шляху кровотечі. Цю операцію може виконати будь-хто, хто знаходиться поруч з пораненим, або навіть сам поранений.
Зупинка кровотечі відбувається неймовірно швидко, від 30 секунд до 2 хвилин, в залежності від величини травми і дозволяє виграти дуже важливий час у боротьбі за життя людини – приблизно дві години. «Целокс» дає можливість, без кровотечі транспортувати пораненого до місця надання кваліфікованої медичної допомоги.
Пані Леся розповіла, що препарат, який для українських військових нині на вагу золота, в Ізраїлі замовила організація «Український конгресовий комітет». Доставка «Целоксу» в США була безкоштовна, однак за пересилку у третю країну потрібно було уже платити, тому родина Козіїв, яка їхала в гості до рідного Збаража, зголосилася привезти препарат і передати у районний штаб національного спротиву, де активно допомагають військовим-землякам, які знаходяться у зоні АТО.
Також з Америки Леся та Юрій привезли засоби гігієни, бинти і «грошовий добровільний даток» у який внесли свою лепту не тільки родини збаражан, а й небайдужі американці та бразильці.
Крім цього, для солдатів від українців з Бразилії родина Козій передала каву.
Варто сказати, що загалом з початку протестів на Майдані в Києві і дотепер збаразька діаспора з-за океану зібрала і передала в Збараж вісім тисяч доларів.
Разом з тим, збаражани активно майданували у США біля Білого дому, біля консуляту, підтримуючи українців морально. Після закінчення протестів піклувалися про поранених майданівців-земляків, зокрема про Юрія Галенду, якого жорстоко побили беркутівці.
До речі, земляки з-за океану і цього разу не обійшли увагою живого героя Майдану. На Юрія в районному штабі національного спротиву чекав приємний сюрприз – особлива посилка з особливим подарунком. Збаражани придбали для Юрій Галенди довгий шкіряний плащ, подібний до того, який носив провідник ОУН Степан Бандера. Знайти такий, каже пані Леся, було досить складно, бо в Америці не модно носити довгий верхній одяг. Пощастило натрапити на довгий шкіряний плащ в одному з магазинів збаражанці Галині Фенченко. Але на цьому збаражани США не cпинилиcя і, знаючи про те, що Юрій Галенда влітку полюбляє носити солом’яні брилі, купили йому ще й шкіряного капелюха. Порадившись, до комплекту докупили зимову шкіряну шапку і шкіряні черевики.
Такою увагою збаразької діаспори Юрій Галенда був зворушений до сліз і щиро дякував усім тим людям, які підготували для нього приємний і неочікуваний сюрприз. Каже, що тільки тепер повірив, що мрії збуваються, бо такого плаща він хотів ще у юнацькі роки, коли переглянув фільм «Білий птах з чорною ознакою». Тепер, жартує, для повного щастя не вистачає тільки шмайсера.
Разом з тим, цілком випадково ми дізналися про цікаву подію з історії радянського Збаража. Виявляється, що Юрій Козій був ініціатором підняття синьо-жовтого прапора у райцентрі в 1989 році. Більше того, прапор, який замайорів на стовпі «біля танка», був пошитий з полотна взятого у шафі його бабусі, а почеплений на татову бамбукову вудочку. Синьо-жовте знамено пошила однокласниця Юрія – Ірина Ціховляс, яка нині носить прізвище Шеметило і працює начальником бюджетного відділу фінансового управління райдержадміністрації. Днями минуло рівно 25 років з часу патріотичної «диверсії», яка у 89-му сколихнула Збараж.
– Я закінчив 10 клас і пробував вступити у Львівський університет, – розповів Юрій Козій, – на стометрівці у Львові побачив синьо-жовті прапори і вирішив, що такий має бути у Збаражі. Приїхавши додому, взяв у бабці з шафи матеріал, а моя однокласниця Ірина, яка мала швейну машинку, пошила прапор України. Стяг ми вирішили вивісити на стовпі «біля танка». Прийшли з хлопцями туди вночі і кинули жереб. Виконати почесну і водночас в ті часи дуже ризиковану місію випала нагода Василю Деркачу. А вже вранці ми всі були на допиті в КДБ, наганяй нам дали тоді також у школі, пожурили у «Колгоспному житті” (районна газета-прим МІСТА).
Варто зазначити, що родина Козіїв, маючи американське громадянство, не відмовилася від українського. Леся та Юрій виховують свої дітей – 22-річну доньку та 9-річного сина в українському дусі. Артем відвідує українську недільну школу, гуртки і щороку бере участь у пластовому таборуванні. – Ми пишаємося, що ми – українці, – наголосив Юрій Козій, який не відкидає можливості повернення в Україну, але зараз ще не готовий сказати, як скоро це буде.
В координаційному центрі районного штабу національного спротиву Леся та Юрій взяли усю необхідну інформацію про потреби солдатів-земляків і після повернення в США займуться вирішенням необхідних завдань. Пані Леся наголосила, що збаразька діаспора штату Нью-Йорк дуже вболіває за Україну, а особливо тепер, коли тут йде війна. А також запевнила, що у них в Америці сформувалася дієва команда однодумців, так звана «збаразька філія», яка й надалі всебічно допомагатиме землякам, тримаючи руку на пульсі подій в Україні.
Світлана БОДНАР,Народне Слово
