Вранці 8 березня на вулиці Деповській у Тернополі сталася трагедія: у дворі одного із будинків застрелився місцевий мешканець 60-річний Володимир Гончар.
Фатальний постріл здійснив собі в голову із обрізу мисливської рушниці. Побачив мертвого чоловіка літній сусід, який і викликав поліцію. Коли правоохоронці почали з’ясовувати обставини трагедії, знайшли у помешканні загиблого мертву його матір. Як згодом встановила експертиза, жінка померла природною смертю за кілька годин перед смертю сина. Володимир — учасник ліквідації аварії на ЧАЕС, мешкав лише з матір’ю. Його донька, син та двоє онуків живуть у Сваляві на Закарпатті, з дружиною розірвав стосунки близько десяти років тому, тоді й переїхав до матері. Залишився у Володимира і брат, але за життя вони з ним практично не спілкувалися. Утім, після трагічної події брат взяв на себе обов’язки щодо поховання рідних, приїжджали на похорон також родичі Володимира із Закарпаття.
— Близько 11.30 я розмовляв по телефону, підійшов до вікна і раптом побачив, що на асфальті за гаражем лежить якийсь чоловік, — розповів сусід пан Петро, який мешкає поверхом вище від квартири Гончарів. — Видно було ноги і руки, голови я не побачив, бо на шнурку висіло покривало — можливо, він навмисне повісив, щоб не лякати нікого. Я не впізнав, що то Володимир. Думав, можливо, який друг до нього приходив і перебрав трохи. Минув якийсь час, а чоловік не ворушився. Шкода стало його, думаю, все-таки чиясь дитина, тому викликав поліцію. Я й не думав, що він мертвий… Коли з’їхалося повно поліції, я зрозумів, що сталося щось серйозне. На вулицю я не виходив, не хотів робити слідів, бо ж невідомо було що й до чого… Потім слідчий опитав мене вдома і повідомив про трагедію. Пострілу я не чув, бо за кілька метрів від будинку — колія, потяг гуде, аж хата трясеться. У Гончарів вдома постійно були крики, гармидер, бо покійна мала певні психічні розлади. Не давала жити сусідам: то проклинала, то щось підсипала під двері, то лаялася… Чоловік пішов від неї, коли сини були ще зовсім малими, оженився вдруге, та вже теж відійшов в інший світ. У 80-их роках Володя женився і переїхав на Закарпаття. Його брат працював на залізниці, мама його не впускала до хати, ночував, де міг, потім отримав гуртожиток, відтоді тут не появлявся. Я ніколи не був у них в хаті, не хотів мати мороки, бо як тільки я у 1982 році поселився в будинку, ця сусідка вже на третій день привела людей із ЖЕКу і сказала, нібито я пошкодив їй телевізор. А я її тоді перший раз бачив. Будинки на вулиці Деповській — від залізниці. Покійна працювала прибиральницею у колійовому ЖЕКу. У 2002-ому сусіди зверталися до міліції із заявою, бо Гончариха бігала за дітьми з… молотком і ножем. Начальник міліції відписав, що питання про її лікування потрібно вирішувати лише через суд. Приїхав син, міг її покласти на лікування, але ж вона була вперта. «Мати слаба…» — скаржився Володя. «Лікуй її!» — радив я. Та він не міг нічого вдіяти, бо мати відмовлялася від лікування.
— Дивні вони були, майже ніхто з сусідів з ними не спілкувався, — каже пані Людмила. — Ця жінка малювала сусідам по дверях, проклинала усіх, тому й на похорон майже ніхто не пішов. Володя був замкнутий, терпів через маму, але п’яним я його ніколи не бачила, вони не бідували. Не думаю, що через маму вчинив би таке страшне, вона вже дожила віку, а він міг жити…
— У Володимирової матері був рак, а ще — хворе серце. 13 лютого їй виповнилося 86 років, вона ще ходила, говорила, хоч і була дивна, — зазначає сусідка пані Ліля. — Ще 7 березня я була в них вдома, привітала з прийдешнім жіночим святом, а вранці старенька, мабуть, померла. 8 березня я говорила з Володею по телефону, він був пригнічений, але нічого не розповідав. Мабуть, тримався, поки була жива мати, бо відчував відповідальність, а померла — піддався відчаю. Поширювали чутки, що, можливо, хтось допоміг матері піти з життя, але це неправда, експертиза підтвердила, що не було слідів насильницької смерті. Важко судити, чому Володя вчинив непоправне… У чужу душу не залізеш… Упродовж двох останніх місяців він лікувався у міській лікарні, ходив на обстеження, мав проблеми з тиском, викликав швидку. У нього була підозра на онкозахворювання, аналізи відправили до Києва, результатів ще нема. Якби він хоч щось сказав… Що б там не говорили, але він дбав про матір, хоч і терпів. За освітою він кухар, завжди в них було наварено. На похорон залишив на столі 28 тисяч гривень. Стосовно зброї, то свого часу він зареєструвався мисливцем, мав рушницю, пригадую, якось їздив на качки.
В останню путь Володимира провели його товариші зі «Спілки Чорнобиль», членом правління якої він був багато років. Усі вони досі не можуть збагнути, що могло спонукати чоловіка до непоправного.
— Володя Гончар був чудовою людиною, зробив багато добра для нашої організації, — зазначив Володимир Хомик, голова Тернопільської міської організації «Спілка Чорнобиль». — Він був учасником ліквідації аварії на ЧАЕС — упродовж 1987-1988 років працював у зоні відчуження, поїхав туди за покликом серця. У 2003 році у Сваляві заснував громадську організацію по захисту дітей-чорнобильців. Володя активно допомагав нам в усіх справах організації, доклався до розбудови нашої кімнати-музею. Чому такий кінець?.. Важко щось сказати напевно. Причину трагедії поки що розслідують. Ніби доглянув маму, хоча й нелегко було йому з нею, але треба було жити далі. Не думаю, що це сталося саме через смерть матері. Можливо, у нього були серйозні проблеми зі здоров’ям, можливо, дізнався про діагноз, він не все розповідав нам. Прикро, що вчинив непоправне, бо життя — одне, його, на жаль, не повернути… Світла пам’ять товаришеві!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
