Макар більше не міг продовжувати жити з Ганною, яка була не просто нечупарою, а ще й любила в гречку скочити. Зібрав нехитрі пожитки, поцілував діток на прощання, сів у стареньке авто і поїхав в інший район до Василини.
ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ТАКОЖ
– Не проганяй, а то не знаю, куди ще подітися. Душа та серце не на місці.
– Проходь, але я вже тобі казала, не хочу бути причиною розриву сім’ї. Сама розлучена з двома дітками. Знаю, як це одній малечу на ноги ставити. Та й що люди скажуть? – бідкалася жінка.
– Сім’ї давно немає. І не ти цьому причина. Лишень про тебе думаю і хочу жити тут. А про своїх діток я сам матеріально попіклуюся, не залишу.
Чоловік тяжко працював на будові. Де тільки не був. Уже всі райони об’їздив, навіть у росії побував. Коштів ніколи не бракувало. Шкодував лишень, що долю свою необачно з Ганною пов’язав. Непутящою була у всьому. До хатньої і городньої роботи не бралася. Та що там казати, вона і їсти не дуже варила трьом їхнім дітлахам. Що вже не робив Макар — і просив, і кричав, і до церкви водив, щоб отець настановив дружину на шлях істинний, усе намарно.
Ще й сусід недобрі новини знову приніс, аж вуха прив’яли слухати. Мовляв, твоя Ганька з Данилом із тракторної бригади волочиться. Їх навіть синок Панасів бачив.
– Ох, і безсоромна твоя баба, – зловтішався той.
Макар постійно відмовлявся вірити в очевидне. Але її поведінка і справді свідчила, що його Ганна таки гуляща. Пригадав, як з москви повернувся через рік, а половинка ошелешила, що вона вагітна, термін п’ять місяців. Він тоді лише глянув скоса на неї, а вона відразу сказала: «Твоя, твоя, не переймайся…»
Опісля Макар, як тільки випадала можливість, кожних вихідних провідував кровинок, давав гроші і гостинці. Вони зазвичай плакали, горнулися до нього і благали не їхати від них. Серце краялося навпіл, але Макар був твердим у своєму рішенні. Від дітей він не відмовляється, проте з дружиною під одним дахом більше не житиме.
Тепер Макар, зійшовшись з Василиною, часто замислювався, а чи не зробити йому тест ДНК на всіх діток.
– Що думаєш, Василино, бо спокою не маю?
– Як хочеш. А що то дасть? Ти від них відмовишся і не допомагатимеш?
– Та ні, вони все одно будуть моїми. Хочу сумління заспокоїти. От дах з хлопцями у великому будинку перекриємо, гроші будуть.
Так і зробив. Заробивши кошти, Макар обдурив дітей. Сказав, що мазки бере, аби переконатися чи, бува, не хворіли вони на ковід.
Результати згодом приголомшили Макара. Як виявилося, жодна дитина не була його. Підозри лишень на третю, наймолодшу, Улянку падали, а тут…
Чоловік сильно переживав і почувався зрадженим. Проте Василина постійно заспокоювала його:
– Не той батько, що зробив, а той, хто виховав. Ти ж їх любиш, усіх трьох. Діти тебе обожнюють. Не руйнуй їхній світ. І взагалі, привези їх до нас у гості на вихідні. Нехай зі мною і моїми дітками познайомляться, потоваришують.
Але ще в п’ятницю подзвонила стривожена дванадцятирічна Галинка:
– Татку, мама мене вдарила, – дівчинка враз розплакалася. – Я з клубу о 9 годині повернулася, як і обіцяла. А вона налетіла з криком і кулаками.
– А баба, що, не захистила?
– Та ні, ти ж знаєш, вона самогонки нажене, вип’є і гойдається пів дня в кріслі. Я, Максим та Улянка дуже сумуємо за тобою.
Ввечері того ж дня розлючений Макар примчав на тещине обійстя.
– Горпино Іванівно, не навчили ви доню анічогісінько. Я довго терпів, але попереджаю вас і Ганну востаннє. Якщо не схаменетеся, напишу листа в опікунську раду, і Ганну таки позбавлять батьківських прав.
– Ой, – налякав, – спокійно говорила Ганна. – То я значить гуляща, а ти взяв і до іншої пішов. Не корч з себе святенника, грішний.
– Візьми себе в руки, а то погано закінчиш, – сказав Макар.
А потім через кілька місяців йому несподівано з сільради зателефонували:
– Макаре, тут така справа, – хвилювалася секретарка. – Ганна втопилася в річці. П’яною пішла купатися з Іваном. Він якось виліз з води, а от Ганя… Тіло витягнули, не знаємо, як діткам сказати.
– Я негайно їду, – випалив той і відразу поїхав у село.
«Таки наврочив, – подумав, – коли Ганну востаннє бачив».
Похорони були страшними. Дітки все ж любили маму і несамовито плакали. Найбільше побивався семирічний Максимко. А маленька п’ятирічна Улянка ще не розуміла, що неньки більше немає.
Макар з Василиною відразу усіх дітей до себе забрали. Баба Горпина навіть не перечила. Вона й сама розуміла, що ради малечі не дасть, алкоголь все більше розум відбирав.
Перший рік, ой, як важко було. Двоє дітей Василини і трійко Макарових спочатку ніяк не знаходили між собою спільної мови. Чубилися так, що мало до бійки не доходило. Кімнати з ліжками ніяк не могли поділити. Ще й ревнували одні до татка, інші до мами. Але все, Богу дякувати, налагодилося. Мир все ж настав завдяки мудрим порадам і настановам дорослих батьків — Василини та Макара. Вони однаково справедливо ставилися до всіх, різниці не робили.
Макар відразу порвав усі документи з тестом ДНК.
– І правильно, – погоджувалася Василина. – А то ще, не доведи Господи, знайдуть і психологічну травму отримають. Вони твої і крапка. Тобто, вибач, наші.
Макар живе, працює заради усіх дітей, щоб вони ні в чому не мали потреби. І, звісно, радіє, коли бачить їхні шкільні успіхи…
Оксана ВОЛОШИНА
