За пропозицією департаменту екології та природних ресурсів Тернопільської облдержадміністрації ,,Джерело Пресвятої Богородиці” було оголошено геологічною пам’яткою України – об’єктом природно-заповідного фонду. Рішенням № 74 другої сесії Тернопільської обласної ради шостого скликання від 10 лютого 2016 року. Площа – 0,08 га.
Повдомляют в спільноті Культура Озерної та Озернянської громади.
Загадка Озернянської каплички
«Капличка Пресвятої Богородиці побудована на прохання покійної Наталі від батьків». Цей скорботний надпис зроблено на кам’яній стелі, яка є частиною каплиці, точніше – розкішного меморіального комплексу, спорудженого обабіч львівської траси біля села Озерна Зборівського району. Уже багато років ця архітектурно довершена композиція притягує зір подорожуючих. Одні люди зацікавлено розглядають меморіал, інші зупиняються біля нього, щоб помолитися, попити води з джерела, що б’є поруч.
«Вони дихали одне одним…»
Збудована каплиця у пам’ять про Наталю Калушку. Її життя обірвалося дуже рано через трагічний випадок. 23 травня 1999 року дівчина готувалася відсвяткувати своє 19-річчя, а через місяць, 21 червня, мала одружитися з односельцем Віктором Матвійцівим. Але 19 травня сталося непоправне: закохані загинули, задихнувшись чадним димом…
Про трагедію в Озерній па-м’ятають і нині. Пані Марія, сусідка Наталиної бабусі Дарії Томахів, скрушно зітхає, згадуючи, якою Наталя була доброю дитиною: «Розумна, розсудлива не по роках, дуже побожна. Влітку, коли йшла до церкви і поверталася додому, в небі її супроводжували три лелеки». У день похорону над трунами Наталі і Віті теж кружляли лелеки.
– З Наталею ми були зна-йомі з дитинства, вона жила у хаті бабці Дарки, поруч з нашим будинком, – розповіла Леся, онука пані Марії. – Бабця виховувала її до дев’ятого класу, а потім Наталя перебралася до батьків у новий будинок, бо в перший клас пішла її молодша сестра Оленка. Треба було за нею доглянути…
В ту чорну п’ятницю, 18 травня 1999 року, Віктор Матвійців сказав матері, що їде до Хмельницького на базар продавати машину.
– Дорогою Вітя передумав і повернув до Наталі у Кам’янець-Подільський, – розповіла сестра Віктора Неля. – Напередодні Наталка скаржилася на головний біль, нудоту, і брат хвилювався за неї. Квартиру під номером 13 Наталя винаймала в старому будинку, який теж має номер 13. У ньому, як пізніше встановили слідчі, був забитий димохід, якийсь час у квартирі накопичувався чад. Через це Наталю й нудило. Мама запитувала Віктора, чи, бува, вона не вагітна. Але брат сказав, що вона ще дівчина. Колись Наталя зізналася, що для неї дуже важливо одягнути на голову миртовий зелений віночок нареченої не як звичайний весільний атрибут, а як символ чистоти і незайманості…
Хоча студенти вже були на канікулах, Наталка залишилася, щоб здати екстерном іспити і спокійно готуватися до весілля. У селі підготовка вже йшла повним ходом. Ніхто не думав, що замість весілля справлятимуть тризну.
– Віктор і Наталя були ідеальною парою, – розповідає Неля. – Наталка була «несучасною» дівчиною, таких тепер мало. Закінчила школу із золотою медаллю, в інституті вважалася однією з найуспішніших студенток. Сиділа над підручниками до ранку, а щоб не заснути, ставила ноги у холодну воду. А Вітя був тихим, працьовитим. Вся господарка трималася на ньому після того, як із сім’ї пішов наш батько. Не маючи спеціальної освіти, брат умів відремонтувати все – від праски до комп’ютера. Познайомилися вони, коли брат допомагав Наталчиному батькові на будівництві кафе. Потім Вітя їздив на заробітки до Москви, а Наталя його чекала. Вони дихали одне одним…
Дехто у селі, може, й заздрив цій ідилії. Віктор купив спочатку одну машину, потім другу, ні в чому не відмовляв коханій. Хлопець якось оббігав усю Білокам’яну, але знайшов для неї білі фінські чобітки нестандартного, майже мініатюрного розміру – саме на її ніжки. Наталя подарувала йому золотий ланцюжок, годинник. Цим дарунком потім переймалася, бо десь почула, що така річ – до розлуки. Перед людьми дівчина ніколи не чванилася, хоча росла в заможній сім’ї. Із земляками була завжди привітною, пам’ятала про дні народження вчителів і кожному надсилала вітання.
– Якось у Колиндянах Наталя побачила гарну капличку, – продовжує Неля. – Її колись один багач поставив при дорозі після передчасної смерті своєї дочки. Наталя попросила свого тата збудувати подібну в Озерній. Вона хотіла показати її і мені, але з’їздити на те місце ми не встигли. Іноді здавалося, що Наталя поспішає жити. У неї було якесь ніби підсвідоме передчуття, що Бог покличе її до себе дуже рано. Вона розповідала, як одного разу у кам’янець-подільському парку незнайома жінка взяла її за руку і сказала: «У тебе буде страшне весілля». А моїй мамі за тиждень до нещастя снилося, що Наталчин дім у Кам’янці падає. Кажуть, такий сон віщує смерть господаря…
Наталя вказала місце каплички
Доччине прохання поставити у селі капличку вразило її батька Богдана Калушку. Дитина не просила купити розкішну шубу чи машину, а хотіла каплицю…
Коли Богдан Калушка трохи оговтався від прохання доньки, то пояснив їй, що виконати його непросто, адже йдеться про культову споруду. Того ж вечора, повернувшись із Кам’янця, зустрів озернянського священика і розповів йому про дивну просьбу Наталки. Священик підсумував: «З її уст Господь говорить: «Батьку, будуй капличку».
Наталя весь час підганяла батьків із будівництвом. Та тоді вони ще не були так фінансово, а можливо, й духовно готові до цього кроку. Із священиком і архітектором пан Богдан ще раз поїхав у Колиндяни. Там вирішили, що немає сенсу будувати таку саму каплицю у Озерній. Мимохідь батько вже приглядався до можливого місця її спорудження, та початок будівництва затягувався. Справу пришвидшила трагедія.
У квартирі, яку для Наталі винаймали батьки, перед цим років сім ніхто не жив. Найбільшою проблемою у ній була несправна колонка.
– Здаючи житло, його власники попередили, що колонкою краще не користуватися, – згадує Богдан Калушка. – Раніше Віктор відремонтував зламану колонку у нашому домі, тож сказав, що подивиться й до тієї. Щось там ремонтував, але згодом дочка телефонувала додому і скаржилася: «Мамо, я нездорова. Паморочиться в голові, нудить». Зазвичай вона на здоров’я не нарікала, а от у тій квартирі щось було негаразд, і ніхто не знав, в чому причина… Того дня Наталя і Віктор пішли прогулятися, а повернувшись, вирішили, видно, помитися. Ввечері ми телефонували в Кам’янець безліч разів, але ніхто не піднімав трубку. Ми помчали туди, вибили двері і побачили страшне… Наталя померла у ванні. Віктор ще встиг, мабуть, вимкнути колонку, а потім і сам впав під нею. Після розтину тіл експерти сказали, що в легенях дочки набралося 48 відсотків чадного газу, у хлопця – 56. Розслідування показало, що комин був замурований. Дочка підтруювалася поступово.
На похорон двох молодих людей прийшло все село. Те, що проводи нагадували «весілля» («молодого» несли в труні до «молодої», дали у церкві посмертний шлюб, одягнули на покійних обручки), багатьох в Озерній шокувало. Священик, о. Іван згадує: «Багато хто мене засуджував. Приписів ніяких щодо цього церква не дає, але оскільки Наталя і Віктор мали через місяць одружитися, я запропонував поєднати їх хоча б після смерті. Наталя за життя була практикуючою християнкою, часто приймала таїнство покути і причастя, у середу і п’ятницю не їла скоромного. При цьому вона не була монашкою, жила світським життям, однак, за висловом Григорія Сковороди, «світ ловив її, але не спіймав».
Пару поховали у спільній могилі. Невдовзі на ній з’явився великий пам’ятник зі світлого граніту, а одночасно Наталині батьки визначилися з місцем для майбутньої каплички – обабіч дороги, біля мосту. Все, однак, валилося з рук, щойно починали роботу. Якоїсь ночі Ярославі Калушці, матері Наталі, приснилося: Наталя стоїть на місці, де планували будівництво, і показує за сто метрів далі від нього.
– Вранці Слава заявила: «Їдемо на будову», – говорить Богдан Калушка. – Показала нове місце для каплиці. В той час там був величезний смітник. Але коли його прибрали, далі все пішло як по маслу.
У ході будівельних робіт теж сталося кілька дивовижних речей, котрі інакше як Божим провидінням не назвеш.
– Була проблема з мальованими образами, – говорить Богдан Калушка. – Через два-три роки їх довелося б міняти – вигоряли б на сонці. І знову дружині приснилося: Наталя показувала на ікони, вбрані у склопакет і з масивними рамками. Та у Львові, і навіть у Польщі всі відмовлялися від замовлення – великі розміри. Допоміг знайомий архітектор у Києві: привів до майстрів, і вони згодилися виготовити склопакет на пробу для однієї ікони. Щоб вони не передумали, я привіз всі шість образів. Перший раз у житті вони взялися за цю роботу. І зробили її. Зі скляним хрестом на капличці, теж виготовленим у Києві, була інша дивна історія. Ми поїхали за ним на машині колеги. Завантажили хрест, а бензину в баку – на дні. Порадили нам заправитися на об’їзній, але й там на заправках пального не знайшли. У машині вже червона лампочка блимає, але автомобіль ще їде. На дорозі нам сказали: зможете заправитися хіба кілометрів за шістдесят, не ближче… Ми їхали і мовчали. Добралися до тієї заправки, і вже аж під нею машина стала. Не дуже набожний колега сказав тоді: «Богдане, це чудо, Божа воля!»
Дочка приходить у снах до батька дуже рідко. Чужі люди, яким колись наснилася Наталя, говорили Богдану Івановичу: «Переказувала» вам дочка, щоб ви так не гризлися, не переживали».
…Довкола трагедії було немало чуток. Дехто з озернянців вигадував різне, і часом таке, що не трималося купи, але ж відомо: до чужого рота не приставиш ворота. На пам’ятнику Наталі Калушці і Віктору Матвійціву є надпис: «Бог так хотів».
Світлана Клос
Вісник
