Безперечно, для українського народу необхідні і українська мова, і українська держава. Хоча основною ознакою приналежності до нації є не мова, а ментальність, тобто особливості суспільної й індивідуальної поведінки, але саме мова, як засіб контактів у суспільстві, найбільше відображає цю ментальність. Мова є необхідною формою вираження національної ідентичності. Але державність необхідна для збереження і розвитку цієї ідентичності.
Загалом не можна ставити питання про те, що важливіше, мова, чи державність. І одне, й інше є необхідним, і на різних етапах історичного розвитку народу проявляється особлива значимість, то мови, то державності. У період бездержавності та підготовки до здобуття державності особливе значення має мова. Коли ж народ вже має свою державу і її необхідно негайно й активно захистити, пріоритетним є принцип державності й територіальної єдності.
Це проявилося і в новітній історії українського народу. Рух до відновлення незалежності в кінці 80-х років минулого століття почався в середовищі творчої інтелігенції, передовсім українських письменників, і першим великим кроком в цьому русі стало створення Товариства української мови. Зрештою, посилення політичної активності після цього при сприятливих міжнародних обставинах привело до проголошення незалежності у 1991 році. Але після обрання демократичним способом російськомовного президента Леоніда Кучми для збереження незалежності й цілісності країни державність стала пріоритетнішою, ніж мова, без цього країну чекав би неминучий розкол. Але й навіть тоді російськомовна частина влади, яка виступала за державність, розуміючи необхідність української мови для української державності, робила певні кроки для розвитку української мови. Оскільки ініціатива виходила від них, а не від радикальних захисників української мови, то це не тільки не привело до розколу держави, але й зміцнило її.
Після початку московитської агресії в 2014 році виникла проблема національної ідентичності російськомовної частини населення Донбасу і Криму. І тут знову на перше місце вийшла не мова, а ментальність, основою чого стала перевага українського прагнення до свободи над московитською прихильністю до самодержавства, причому не тільки в Донбасі, але й в Криму, хоча там це явно не проявилося через його необгрунтовану здачу. Саме перебільшення поточної важливості мовної проблеми було однією з основних хибних підстав цієї здачі. Після повномасштабного московитського вторгнення, коли російська мова стала більше пов’язуватися з московитською агресивністю, активізувався перехід російськомовних українців на українську мову. Але цей процес вимагає певного часу. І провокування його неприродного пришвидшення не тільки зупиняє цей процес, але й різко збільшує загрозу розколу країни та втрати державності загалом.
Петро Жук,
керівник Центру з інформаційних проблем територій
16.11.2023
