Увечері 14 серпня на березі річки Гнізна у Збаражі місцева мешканка виявила тіло невідомого чоловіка.
Як вдалося встановити правоохоронцям, це був 46-річний Володимир Гекало із села Решнівка Збаразького району. Поверхневий огляд тіла та експертиза підтвердили, що чоловік помер насильницькою смертю. Внаслідок ударів тупим предметом у нього була внутрішня кровотеча, масивна травма грудей, перелом кісток та забої внутрішніх органів. Травми виявилися несумісними з життям…
…Після закінчення школи Володимир Гекало служив в армії. Під час служби потрапив у Нагірний Карабах на Закавказзі, де наприкінці 1980-их років було воєнне протистояння. Після армії працював водієм на одному з тернопільських підприємств, а коли воно закрилося, почав їздити на заробітки. На зароблені гроші побудував хату навпроти батьківської, однак оселитися там не встиг… У квітні 2015-го його мобілізували з місцевого військкомату й у складі 24-ої бригади відправили на фронт. Більше року Володимир служив у Кримському, що на Луганщині, і лише 21 липня повернувся додому.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Тернопіллі депутати далі воюють з… книжками!
– Ми жили з Володею в одній хаті, – розповідає батько Володимира Володимир Іванович. – Він був дуже добрим, чуйним, терплячим, працьовитим. Назбирав грошей на хату, побудувався, однак… Торік навесні його мобілізували. Прийшли з військкомату й із поліції, коли він ладнав коло нової хати, й забрали відразу з подвір’я. Я не заперечував, бо то війна, а країну потрібно комусь захищати. Чекали на нього з фронту. Він часто телефонував додому. Служив у роті автозабезпечення. Був водієм, підвозив боєприпаси, продукти, ремонтував машини. А коли повернувся додому, хотів закінчити з оформленням документів на хату й перейти туди на зиму. Утім, як говориться, людина мислить, а Бог креслить…
У п’ятницю, 12 серпня, Володимир з усіма необхідними документами поїхав до Збаража. Там зустрів свого бойового побратима. Зайшли до місцевого бару на чарку. До них приєдналася якась жінка. Спілкуючись з товаришем, Володимир не помітив, як у нього зникли документи. Додому повернувся уже без них.
– У неділю вранці, 14 серпня, до нас додому на таксі приїхали двоє чоловіків і жінка, – розповідає Володимир Іванович. – Сказали, що привезли документи на хату і злодійку, яка їх вкрала, й просили за це винагороди. У Володі всі гроші були на картці, тому довелося їхати до Збаража, щоб їх зняти. От син і поїхав розраховуватися, але розрахувався… своїм життям.
Рідні чекали на Володимира до вечора, а коли він не повернувся зателефонували до поліції.
– У поліції мене попросили назвати основні прикмети сина і поки я його описував, то чув, як поліцейські між собою перешіптувалися: «То він, точно він…» – з болем пригадує батько. – «Що він?» – ніяк не міг зрозуміти. І раптом, наче мішком по голові, мене вдарили відповіддю: «Ваш син мертвий… Приїдьте за тілом…»
На Володимирові не було живого місця… Поліція встановила, що того недільного дня його забив до смерті один із чоловіків, який приїжджав до нього додому на таксі. Ним виявився раніше судимий за майнові злочини тернополянин. Напередодні у Збаражі він також викрав кілька акумуляторів, за що, власне, його й затримали. Як з’ясувалося, того дня вони з потерпілим розпивали спиртні напої. Стан алкогольного сп’яніння й неподілені гроші (очевидно, вбивця хотів значно більше за повернуті документи, ніж отримав) стали причиною конфлікту, й він накинувся на бідолаху з палицею. Бив що було духу, а коли Володимир уже не дихав, забрав його мобільний телефон, банківську картку і втік. Нелюда затримали через два дні після вбивства. У скоєному він зізнався, хоча картки й телефону у нього не знайшли. Імовірно, намагаючись позбутися слідів злочину, він їх викинув…
– Мій син не мав ворогів, навпаки, у нього було дуже багато друзів, – каже Володимир Іванович. – Коли він повернувся додому, до нього телефонували побратими з усієї України, він спілкувався з ними, запрошував їх до себе в гості. А тепер… Я вже казав, прости мене, Господи, якби Володя загинув на війні, я би змирився, бо там гинуть людські діти, а так змиритися не можу… Він дві війни пережив – у Нагірному Карабаху й у нас, а загинув удома від рук нелюда… Стоїть тепер його хата пусткою, а я не можу до неї підійти, не можу поріг переступити… Боляче…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
