Село Травневе на Тернопільщині – у скорботі. Односельчани разом з іншими мешканцями краю вшановують пам’ять наймолодшого героя Небесної Сотні – Назарія Войтовича. Його життя обірвалося на 17-му році.
У рідному селі героя побував кореспондент Укрінформу.
Хата Войтовичів – поблизу сільського храму. І щораз, коли звучать дзвони, у батьків Назарія стискається від болю серце.
– Не вірю й досі, що його вже нема. Б’ють дзвони, а мені здається, що то все за Назарієм споминають і тужать. То була чиста, світла душа, єдина наша дитина… – каже батько Назарія – Юрій Петрович.
Розмовляємо у садибі Войтовичів. Двоповерхова, добротно збудована і затишна, вона, водночас, віє пусткою. Відчувається, що тут чогось, чи точніше, когось, не вистачає.
– Все що бачите, я своїми руками робив. Назар охоче допомагав. І ці сходи на другий поверх, і перила, стіл у верхній хаті, підлогу – все робив сам і тішився, що до цього Назар долучається. Все для нього робив, для сина, – розповідає згорьований батько.
Заходимо у невеличку Назарову кімнату. Столик, полиці з книгами, мольберт, за яким любив сидіти юний господар цієї оселі. Книг багато. Переважно – про історію України.
– Він дуже багато читав. Захоплювався малюванням, хотів стати дизайнером, тому пішов вчитися у Тернопіль, в кооперативний коледж. Він часто мене запитував, чи я знаю, який нині день і що було знаменного цього дня в історії України. Знав чимало фактів, подій. Зачитувався історичними книгами, збирав старовинні речі, монети, ходив у походи рідним краєм», – продовжує пан Юрій.
– Коли почався Майдан, він зразу казав, що поїде туди. Ми з дружиною його відмовляли, але він налаштувався – і все. Він був таким – як задумав щось, то вже не переконаєш відмовитися від цього. Навіть із бабцею мало не посварилися, бо вона не хотіла його відпускати, плакала. А я думаю – нема ради. Сам би поїхав з ним, але велика господарка, треба це все обходити. На базарі купив йому теплі речі, добре взуття. Дав гроші на дорогу. Поїхав у середу, 19 лютого. Прибув у Київ вранці. А вже о 9.45 раптом з його телефона хтось дзвонить. Телефонувала якась жінка і сказала, що Назара вже немає у живих. Був у перших рядах. Десь трохи вище Жовтневого палацу.
Ось він – цей мобільний телефон, з якого родині Войтовичів надійшла скорботна вістка. Юрій Петрович каже, що вони з дружиною від того дня його ні разу не включали, не можуть навіть дізнатися, куди востаннє тоді дзвонив їхній єдиний син. Пан Юрій бере мобілку і кладе її у шухляду Назарового письмового стола.
– Увесь час думаю, коли будуть покарані убивці нашого сина та інших людей, які загинули під час Революції Гідності? Бачу, що все це затягується, відкладається. Ми вже не маємо сили жити в такій атмосфері, коли убивці десь ходять на волі. Я себе заставляю щось робити, якось відволіктися. Але світ мені немилий. А жінка – то взагалі, більше мовчить, як говрить. То страшна трагедія. Але на все Божа воля. Не раз думаю, що от, зараз АТО, це точно, Назар би туди поїхав, хоча ще такий юний був…
Юрій Петрович каже, що односельці їх усіляко підтримують. Сільська рада виділила земельну ділянку, пообіцяли посприяти з установленням пам’ятника Назарові.
Того ж дня побував у місцевій школі, яка відтепер носить ім’я Назарія Войтовича. На фасаді – меморіальна дошка. У приміщенні – музей юного героя. Сюди мати Назара передала особисті речі сина, його фото, малюнки.
– То була допитлива, доброзичлива дитина. Згадую, як перед випускним Назар з однокласниками посадив на пагорбі біля школи сосни. Саме насадження має форму тризуба. Вже нинішні випускники посадили в тому контурі тризуба ще 100 сосен на честь Небесної Сотні, створили музей Назара Войтовича. То своєрідний центр духовної сили і патріотизму як для учнів, так і для всіх односельчан, – розповів директор Травневої загальноосвітньої школи Василь Оверко.
Коли покидав Травневе, зупинився на пагорбі. У видолинку, де лежить село, у передвечірньому мареві глухо прозвучали дзвони. Вони скликали вірян на службу Божу. Там, у церкві лунатиме тиха і щира спільна молитва за наймолодшого героя Небесної Сотні, односельчанина Назарія Войтовича. За нього і тих, хто віддав життя на столичному Майдані заради тихого надвечір’я і світлих ранків у нашій Україні.
Олег Снітовський.
