Днями минуло два роки, як не стало відомого волонтера, підприємця та депутата Борщівської міської ради від ВО «Свобода» Володимира Яворського.
Несподівано зупинилося серце нашого земляка на 49-ому році життя 13 травня 2016 року. Сталося непоправне не під час волонтерської поїздки в зону АТО, де він часто бував і де неабияк ризикував, а в рідній районній лікарні, до того ж за фактом смерті Володимира Володимировича… триває слідство! Річ у тім, що його рідні вважають причиною нещастя халатність та недбальство лікарів. Правоохоронні органи двічі закривали кримінальне провадження, однак через очевидні невраховані факти та непроведені слідчі дії були змушені повертати на дорозслідування. Нині справа на особистому контролі начальника ГУНП у Тернопільській області Олександра Богомола, тож є надія, що вона буде об’єктивно розслідувана. Про обставини цієї резонансної справи «НОВІЙ…» розповіла вдова Володимира Яворського пані Наталя.
— Пані Наталю, пригадую, як торік борщівські активісти та однопартійці вашого чоловіка приходили до суду підтримати вас, коли ви оскаржували закриття справи. Чому провадження то порушували, то закривали?..
— Володимир міг вижити, якби йому надали належну медичну допомогу, але в Борщівській районній лікарні не вжили необхідних заходів, тому він помер… Через це порушено кримінальне провадження за ч.1 ст. 140 — невиконання або неналежне виконання медиками своїх обов’язків, ч. 2 ст. 139 — ненадання допомоги хворому, що спричинило смерть, ч. 1 ст. 366 — службова підробка — після смерті чоловіка сфабрикували медичну документацію. Розслідування проводила районна поліція під наглядом районної прокуратури, але 29 жовтня 2016 року провадження було закрито, про що мене не повідомили. Я дізналася про це випадково на сесії районної ради. Через суд скасувала закриття провадження і звернулася з клопотанням щодо службового розслідування неправомірних дій правоохоронців. Торік у червні справу знову тишком закрили, довелося вчергове оскаржувати… У лютому 2018-го провадження відновили і передали на розслідування до обласної поліції. Нещодавно я дала покази слідчій Інні Вівчар. Наразі чекаємо на проведення комплексної судово-медичної експертизи та незалежної гістології в іншій області. Разом із народним депутатом Михайлом Головком я була в прокурора області В’ячеслава Перча, повідомила йому про бездіяльність районних прокурорів у нагляді щодо нашої справи.
— З чим звернувся ваш чоловік до районної лікарні того фатального дня?
— Він дуже погано почував себе… Ми викликали швидку і його доправили до лікарні. За два роки до Майдану чоловік лікував стенокардію, ніби все минуло, не скаржився на серце. Коли їздив в АТО, я на всяк випадок клала йому в кишеню ліки, але він їх не відкривав. Того дня Володю привезли до лікарні о 8.30, він ще тримався, його дуже морозило і я попросила принести йому ковдру. У приймальному відділенні не було чергового лікаря, чоловіка відправили до реанімації. О 9.00 мене попросили залишити його, а далі… Чоловік лежав у зачиненій реанімації без нагляду медпрацівників. Медсестри та санітари у той час збиралися додому, саме мала бути перезміна, а лікарі були на «п’ятихвилинці», яка тривала від 8.30 до 9.20. Є свідчення, що завідувач реанімаційного відділення, який мав би вжити певних заходів щодо мого чоловіка, зайшов до реанімації лише через п’ять хвилин після того, як він впав у кому. Виявляється, що кожної п’ятниці головний лікар скликав підлеглих на «п’ятихвилинку», хоча у лікарняних документах нема положення про такий «захід». О 9.21 мій чоловік впав у кому…
— Невже лікарі не надали жодної допомоги вашому чоловікові?
— Допомогу отримав тільки від лікарів первинної медицини. Приїхала швидка, поміряли тиск, зробили кардіограму, ввели препарати. У чоловіка був низький пульс — 42 удари на хвилину. Поки ми приїхали до лікарні, пульс підвищився до 55 ударів, але Володі ставало все гірше й гірше. Оформили нас у приймальному відділенні, ми ще просиділи з півгодини, та жоден лікар до нас не підійшов. «Усі на «п’ятихвилинці», — пояснила медсестра. Кабінет головного лікаря — в іншому кінці коридору. Спершу я просила покликати лікаря, потім почала сваритися… Медсестра викликала по телефону терапевта. Але чому терапевта, якщо лікар швидкої сказав, що в мого чоловіка серцева недостатність?! Потрібен був кардіолог! «Тут серце, кладіть його в реанімацію», — сказав терапевт і пішов. А я й далі благала покликати лікаря…
— Пана Володимира можна було врятувати?
— Так, він міг жити. Я молилася у церкві на території лікарні, як прибігла донька і сказала, що нас кличуть. Сталася біда — зрозуміла я, бо бачила, як медики бігли із «п’ятихвилинки». Чоловік не брав слухавки… За якийсь час лікарі вийшли до нас і повідомили, що Володя нібито три дні переносив на ногах інфаркт, тому врятувати його не змогли… Я помолилася за його душу, вийшла на вулицю і зателефонувала до Олександра Богомола. Попросила прислати слідчих, бо розуміла, що місцеві будуть заминати. Викликала поліцію, бо було очевидним, що лікарі не надали чоловікові жодної допомоги…
— Але ж лікарі зобов’язані рятувати людей…
— Останнім часом Володя добивався справедливості по справах учасників бойових дій. Місцева лікарська комісія не надавала якісних документів про стан їх здоров’я. Один хлопець мало не покінчив життя самогубством… Мій чоловік не раз був у кабінеті головного лікаря районної лікарні, сперечався з ним. Не думаю, що медики хотіли смерті Володі, та й не сподівалися, що все так повернеться, але, вочевидь, почувши, якого пацієнта привезли, вирішили показати, хто в лікарні господар, змусили чекати, нервувати…
— Чи була створена комісія, яка б надала оцінку діям лікарів?
— Комісія засідала, але слідчий не запросив мене задати запитання. Лікарі написали, що мій чоловік помер від інфаркту, стверджували, що серцево-судинна недостатність і інфаркт — одне й те ж. Але це різні речі! Інфаркт — це відмирання частини серцевого м’яза, а серцева недостатність — це проблема судин. Володі потрібно було дати розширюючі препарати для судин і все би минулося. Лікарі розуміли, що наробили біди, хотіли провести розтин у лікарні, але я наполягла передати тіло судмедексперту. Побратими мого чоловіка сиділи біля моргу, щоб ніхто з лікарів не заходив. Після розтину я запитала суд-
медексперта, чи втрачений час вплинув на те, що чоловік помер. «Так»,— відповів. «Чи ви бачите у чоловіка інфаркт?» — запитала я. Судмедексперт сказав, що не бачить, але пояснив, що чіткіше дасть відповідь гістологія. Утім, і гістологія невдовзі не підтвердила інфаркту.
— Хто має відповісти за смерть вашого чоловіка?
— Лікарі! Є положення про кожну ланку медицини — хто за що відповідає, тож не важко визначити, хто винен. Коли після смерті чоловіка лікарі «підганяли» медичну справу, написали, що о 8.45 відбувся консиліум. Але консиліум мав cкликати завідувач реанімації, а він чітко написав, що прийшов із «п’ятихвилинки», коли чоловік вже впав у кому. До того ж о 8.45 я ще була біля чоловіка, до нього ніхто не приходив. Відповідальність за непоправне мав би понести і черговий лікар, якого того ранку не було на місці. Я зверталася з клопотанням, щоб слідчі взяли відео з камер спостереження, що на банку в нашому будинку, де зафіксовано, коли швидка забрала чоловіка, а ще — коли ішли на роботу лікарі, які живуть неподалік нас, бо припускаю, що вони суттєво спізнилися того дня. Але борщівські слідчі та прокурори зробили все для того, щоб відео зникло з носіїв — надто пізно дали запит. Старша медсестра лікарні після смерті Володі виїхала до Італії, її так і не допитали.
— У яких стосунках був ваш чоловік з лікарями райлікарні?
— Володя був меценатом Борщівської районної лікарні — робив безкоштовно меблі, придбав жалюзі… Допомагав лікарні, а не лікарям. Багато хто з них вважав, що мій чоловік як громадський активіст втручається не в свої справи. Як не прикро, але часто лікарі вирішують, кому жити, а кому — вмерти…
— В Україні вкрай рідко судять лікарів через смерть пацієнтів… По вашій справі мав би хтось сісти за ґрати?
— Якщо буде доведено вину лікарів, то, звісно, їм доведеться відбувати покарання. Після похорону до мене підходили люди і казали, що їхні рідні теж померли через те, що лікарі не надали їм допомогу, але вони не знали, куди скаржитися на бездіяльність. Можливо, якби звернулися до поліції, суду, то більше би таке не повторилося. Боротися з недбальством, халатністю та байдужістю лікарів довелося нашій родині… Мені розповідали, що наступного дня після смерті Володі до реанімації привезли жінку з таким же діагнозом, але налякані лікарі вже метушилися біля неї, покапали і ввечері вона пішла додому. Домагатимусь справедливого покарання винних у смерті мого чоловіка! У нашому випадку це навіть не лікарська помилка, а просто бездіяльність. Зневажливе ставлення до людського життя та недбальство не можна пробачити!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
