Роль Володьки принесла 35-річному Тарасові Стадницькому неабияку славу, пише газета Експрес. Сьогодні він — відомий актор, автор гумористичних сценаріїв. А ще нещодавно працював кочегаром, клеїв фотографії в анкети грін-кард і не розумів, чим займатися, аби це приносило задоволення. Нині Тарас переконаний: кожен може досягти успіху, якщо наважиться спробувати.
На нашу зустріч Тарас приїхав хвилина в хвилину. “Хвилюєшся перед інтерв’ю чи вже звик до популярності?” — питаю. “Не звик. Але не хвилююся, бо мені нема що приховувати”, — цією фразою Тарас дав зрозуміти, що його розповідь буде відверта.
Про дитинство
Я народився на хуторі Лозові поблизу села Боброїди, що на Львівщині. У батьків нас троє — маю двох молодших братів. Наша мама працювала швачкою, а батько — водієм.
Сільське життя завжди мало звичний темп: робота по господарству, на городі… Пам’ятаю, що початок навчального року для мене був святом. Бо якщо ти йдеш до школи, то автоматично не копаєш картоплю!
У школі любив вчитися. Подобалась математика, географія, біологія. Навіть двічі потрапляв на обласну олімпіаду — для сільського хлопця це ого-го який результат!
Дуже любив читати (і тепер люблю). Пам’ятаю, з’їдав обід останнім, бо паралельно читав книжку. Мама сварилася — робота не чекає! Тоді я втікав у вбиральню, там можна було сховатися на півгодинки і спокійно читати.
Чи думав, що в майбутньому стану гумористом? Ні, особливим жартівником чи душею компанії у дитинстві не був. Ви здивуєтеся, але взагалі я — інтроверт.
Мріяв стати футболістом або письменником. Першим не став через травму на нозі, а з книжками справу мав тільки як читач.
Про студентські роки
Після закінчення школи вступив на факультет прикладної математики та інформатики ЛНУ ім. І. Франка.
Саме в студентські роки став займатись гумором. Тоді ми створили факультетську збірну КВК з 15 осіб. Дуже скоро я став капітаном. З 2004 до 2007 року грав у КВК-команді “Набла”.
На четвертому курсі знайшов собі роботу кочегара в меблевому цеху — працював там з 2003 до 2005 року, у холодний сезон. Робота була ідеальною — через день! На роботі мені часто залишали відчиненим кабінет дизайнера, де був комп’ютер і принтер. І от я собі там нишком видруковував книги Паланика, Муракамі й читав. Купувати було дорого, а читати дуже хотілось!
Це не єдина моя робота в студентські роки. Був період, коли клеїв фото на анкети Green-Card, заливав на дахах стяжку, тягав руберойд з братом…
Про знайомство з дружиною
З Іриною я познайомився у студентські роки через програму спілкування IСQ. І це при тому, що навчались ми на одному факультеті! Пригадую, в інтернеті спілкувались про Грицька Чубая.
Дружина каже, що вперше побачила мене в гуртожитку. Вона з друзями сиділа на кухні, співала під гітару. Зайшов я, відмовився долучитись, пояснив: “У мене траур, Лобановський помер”. І пішов. Іра сказала, що я якийсь ненормальний! Тепер думаю, як вона взагалі наважилася зі мною зустрічатись? І робила це 5 років!
Думаю, вийти заміж за мене — це було складне рішення для неї. Тоді, у 2015 році, я фактично не бував удома — працював. З дружиною хіба у неділю міг побути разом. У такому ритмі ми прожили два роки. Гадаю, для жінки це важко… Тепер у мене нема постійного графіка роботи, тож сподіваюся, Ірі зі мною легше.
Про роботу-рутину
На п’ятому курсі пішов працювати у видавництво. Почувався спершу дуже щасливим, зважаючи на свою любов до книжок. Та з часом робота перетворилась на рутину. І я став задумуватись, що щось роблю не так.
На шостому році роботи усвідомив, що життя дуже коротке. Боявся у років 55 очунятись і зрозуміти, що 30 років займався тим, що мене зовсім не перло. Сказав дружині, що ця робота не приносить мені задовлення. Вона здивувала мене: “Не подобається? Кидай це все!”
Розумієте, ми тоді жили у квартирі площею 15 квадратних метрів! Думаю, що 80% жінок у такому випадку не підтримали б рішення чоловіка про звільнення, наполягали б, що треба заробляти гроші на нормальну квартиру. А Ірина вірила у мене й підтримувала.
Я звільнився і два місяці сидів без роботи. Читав, їв, депресував. І, напевно, це був саме той удар мішком з-за рогу, щоб впасти, зупинитись, задуматись і зрозуміти що робити далі.
Дружина не гнівалася, казала: “Пробуй!”. І я шукав роботу, яка мені подобатиметься.
Далі був період корпоративів, виступів, короткотермінових робіт. Робив розсилки бухгалтерських семінарів, потім — весільні привітальні відео і навіть візитки для косметичних фірм!
Про “Першу сільську збірну”
Я продовжував грати у КВК. Якось у мене з’явилася ідея створити моно-команду. У той час такого формату на Західній Україні ще не було. Подзвонив до організатора Галицької Ліги КВК, сказав: “Є молода перспективна команда, яка хоче взяти участь у твоїй лізі. Називається “Перша сільська збірна”.
“Хто у ній грає?”
“Я!”
“І ще хто?”.
“Все!”.
Ми наважились спробувати. Я попросив маму передати мені татову кепку, стару сорочку, у якій колись розкидав гній, і гумові чоботи. Штани знайшов сам. Пояс передала теща з Польщі. Так виник цей сільський хлопака, тоді ще безіменний персонаж. У 2012 році я переміг у Галицькій лізі. І далі закрутилось. За 1,5 року я переміг у всіх іграх Західної України.
Про образ Володьки
З командою “VIP-Тернопіль” був знайомий давно. Якось вони запропонували мені використати цей сільський образ у їхній команді. Так з’явився Володька, хлопець Таньки (Тетяни Песик, — авт.). Чому не Тарас? Це ім’я не особливо підходило цьому образу.
Чесно кажучи, ми не думали, що цей образ матиме таку довгу історію. Спершу мій герой просто виходив на сцену й оголошував спонсора або соціальну рекламу. Та з часом Володька став з’являтись на сцені частіше. У 2014 році нас з Танькою запросили у телевізійний проект.
У житті мене часто називають Володькою. Та я більше люблю, коли до мене звертаються на ім’я — Тарас.
Про створення жартів
Я люблю свою справу й отримую від неї кайф! Хоча придумувати жарти — несмішна робота. Трапляються моменти, коли ти просто не бачиш, куди сценарій має рухатися далі. І один-два дні сидиш у ступорі. Але потім ідея знаходить тебе!
Не люблю, коли мені кажуть “Пожартуй!”. Коли ви бачите пожежного, ви ж не кажете йому: “Ану загаси щось!”.
Жартую українською, і завжди так робив. Люди реагують на україномовні жарти дуже добре. Ніколи не відчував комплексу меншовартості через мову.
Про депресію
Так, у гумористів бувають депресії. У такі моменти я мию посуд і прибираю у хаті. Вважаю, що депресія — це відсутність справи, яка заводить. Знаю, що з емоційного спаду добре виводять діти. Принаймні мої доньки — 7-річна Олеся та трирічна Люба. Вони приходять до мене, показують свій малюнок з таким натхненним виразом обличчя! Тоді розумію, що життя складається з таких маленьких перемог.
Про ставлення до шкідливих звичок
Я ніколи не курив. Хіба у підлітковому віці балувався, як і всі, але щоб постійно — ні.
До алкоголю протягом життя ставився по-різному. Пам’ятаю, що до 11 класу хотів взагалі не пити, але чи мені вдалось це — не пригадаю. З 2012 року перестав вживати спиртне і дотепер цього не роблю.
Про доньок
Люблю проводити час з дітьми. Вони, як і я, багато читають. Почуття гумору у них своєрідне, дитяче. Дуже часто граємо в показуху. Молодша щось показує… Ми не можемо вгадати, а вона ніяк не розуміє, чому це ми не можемо здогадатися, що вона показує змію. (Сміється, — авт.)
Дівчатка часто просять мене заплітати їм коси. Виходить не дуже акуратно, але їм все одно подобається.
Про життєву філософію
Не можу сказати, що те, що маю тепер, — це успіх. Взагалі це слово мені незручне. Для мене успіх — це коли тобі вже нічого не треба. А мені ще треба зробити дуже багато.
Те, ким я є тепер, — це результат копіткої роботи, частинка фарту і підтримка моєї дружини.
Я, як математик, вважаю, що життя має форму бінарного дерева. Основа — коло, від якого у дві сторони йдуть розгалуження з написами “так” і “ні”. Від цього, яку відповідь ти обереш, залежить напрям твого руху в житті. Наш життєвий шлях — це вервечка прийнятих рішень.
У житті важливо не боятися спробувати. Світ дуже великий, а ми часто закриваємося від нього. Це непраивльно.
Моя велика мрія — розширювати кордони не тільки у географічному плані, а й у творчому.
Та головне — щоб були здорові всі близькі. Решта можна зробити. Потрібні тільки бажання, натхнення, час і внутрішня воля, щоб йти до своєї мети.
