Антонівцям на Шумщині дісталася нелегка, драматична біографія. Поселення, котре стрімко розвивалося впродовж п’яти століть як власність князя Миколи Четвертинського, згодом – князів Збаразьких і Вишнівецьких, у 1952 році указом Президії ВР УРСР було виключене з адміністративного поділу.
Комуністичний режим ліквідував село, яке у 1943-1944 роках було одним із центрів повстанського руху на Волині, і відправив майже 200 родин місцевих жителів у Запорізьку область.
Лише кільком сім’ям вдалося уникнути цієї долі, вони оселилися у сусідніх районах. На карту Тернопільщини Антонівці повернулися у 1990 році. Зараз тут мешкає зо два десятки людей. Якби не помста комуністів за «бандерівське кубло», село нині процвітало б, переконаний 60-річний Віктор Омельчук. Про минуле рідного краю він може розказувати годинами, ще й мальовничими стежками, де ростуть тисячолітні дуби, проведе, про багатющий потенціал лісових надр повідає…
Німецький «Тигр» на дні потічка
— До 1939 року в Антонівцях діяв колгосп імені Комінтерну, — екскурс в історію Віктор Миколайович починає у живописній долині, біля відновленого у 1992 році музею просто неба «Табір УПА «Волинь-Південь». — Коли почалася війна, у селі вбили кількох совєтських генералів. Енкаведисти спеціально так влаштували, щоб знищити Антонівці, біля яких сформувався великий загін повстанців. Хоча указ про ліквідацію села з’явився у 1952 році, людей вивезли у Розділ та Привітне Запорізької області ще у 1946-ому. Хто не хотів їхати, відкуповувався 100 совєтськими рублями. Мої батьки заплатили 100 рублів і виїхали у Млинівський район Рівненщини, у село Владиславівку…
Батько пана Віктора, Микола Омельчук, брав активну участь у повстанському русі, особисто знав Степана Бандеру, Романа Шухевича. Потім перейшов до мельниківців, через що реабілітацію від незалежної України отримав ледь не перед смертю, 92-річним.
Крім реконструйованої за спогадами очевидців дерев’яної будівлі штабу, на території музею є будиночок-імітація літнього класу підстаршинської школи, схрон, що вже розвалюється (перегнивають дерев’яні балки), капличка, цвинтар 12 воїнів УПА. А влітку 1943 року, коли лісовий табір перетворився на центр Антоновецької повстанської республіки, у ньому діяли також лікарня, пекарня, миловарня, слюсарня, швейна майстерня і навіть невеличкий м’ясокомбінат. Виходила газета «Повстанець».
— Он там, на глибині два метри, лежить німецький «Тигр», — показує рукою у бік неглибокого потічка Віктор Омельчук. — Бандерівці його підбили, і він потонув. Сюди приїжджало багато цікавих. Крутяться, мабуть, хотіли б підняти. Такий танк на чорному ринку, кажуть, 200 тисяч євро коштує…
Німці, які намагалися «вишпортати» зі свого тилу з’єднання лісовиків, могли його терзати хіба що з повітря – наземна військова техніка була у лісових нетрях безпорадною. Задіювали окупанти диво тогочасної авіації, штурмові літаки «Фоке-Вульф 189», однак захопити село так і не зуміли.
Коли фронт посунувся на захід, повстанці зійшлися у двобої з силами НКВС. 21-25 квітня 1944 року біля урочища Гурби відбувся вирішальний бій. Воїнів УПА атакували бригади внутрішніх військ, козачий полк, танки, авіація. У побоїщі загинули близько двох тисяч повстанців. Села Гурби та Антонівці енкаведисти спалили, а жителів вивезли.
З тих пір з топографією Антонівців коїться щось незрозуміле. На 200-річних топографічних картах, які є у Віктора Омельчука, село позначене чітко – там, де воно з’явилося у 1540 році.
— На совєтських, тепер і українських картах йде якась накладка, — знизає плечима співрозмовник. — Сусіднє село Стіжок, наприклад, показане у чотирьох місцях, у тому числі – і на місці Антонівців. Через це ні я, ні односельці не можуть приватизувати хати своїх батьків. Таке враження, що нас хочуть звідси витурити, щоб простих людей зовсім тут не залишилось…
У нетрях – «спиртзавод» Евеліни Ганської
У віковічному лісі Віктор Омельчук показав зовні непримітну галявину, у надрах якої, стверджує, криється зо два десятки дзотів.
— Слідів їх на землі не видно, але супутник їх бачить, — каже кмітливий чоловік. — Дзоти, долговрєменниє огнєвиє точкі, – це наш місцевий Дубенський форт (фортифікаційна споруда поблизу села Тараканів Дубенського району Рівненської області.-авт.). Як і того форта в Дубні, дзоти будували кайзерівські війська. Учасники військової гри «Гурби-Антонівці», яка відбувається у нашому лісі, запевняли, що в землі є склади із «новими, але старими речами». Зброя, мабуть. Я б не здивувався, якби почув, що є тут і шахти з совєтськими ракетами…
Шахти шахтами, а ось нафта у тутешній землі точно є. Її у 60-х роках XX століття виявили львівські геологи.
— Мій батько працював у тій експедиції на підсобних роботах, — продовжує Віктор Миколайович. — Я на власні очі бачив: коли свердлили, то з-під землі вилітала луска, більша за нашу гривню. Тут колись море було… Виходила червона рідина, конденсат. Ви, мабуть, не пам’ятаєте. Був колись 66-ий бензин, він мав розовий, аж червонуватий колір. То вони брали ту рідину, заправляли ними машини і їздили…
Розвідку нафтового родовища згорнули з розвалом Союзу, свердловини законсервували. Біля них досі стоять бетонні стовпи з надписами: «Охраняется законом СССР. Нефть».
— На випадок чого у наших лісах є всі необхідні умови для життя еліти: бункери під землею, чиста джерельна вода, — жартує Віктор Омельчук. — Вона рік стоїть у бутилці, а ніби вчора набрана…
За царизму біля антоновецького хутора Рудня була шахта, в якій видобували олов’яну руду. Стояв також триповерховий млин, у ньому діяв ресторан. Світло на Антонівці подавала величезна гідротурбіна.
Показав мій екскурсовод місце, де колись господарювала… Евеліна Ганська, польська поміщиця, дружина письменника Оноре де Бальзака. Про те, що тут залишки одного із її маєтків, Віктор Миколайович чув від істориків. Ганська маєток деякий час утримувала, а потім продала. Тепер тут майже суцільні зарості. Лише ряди здичавілих височенних яблунь і груш, багато з яких уже попадали на землю, вказують на те, що первісний ліс свого часу намагалися облагородити. У глибині панського саду проглядається улоговина – колишній ставок, а поряд – 50-метрова стіна. Це, підкреслив Віктор Омельчук, — «їхній спиртзавод», панська гуральня. Більшу частину викладеної з каменю споруди люди розібрали, а одна стіна встояла.
— Її б теж розібрали, але не змогли, кладка тут капітальна, — підсміюється, бачачи моє захоплення, пан Віктор. — У льохи гуральні було два заїзди, вони тепер завалені землею. Що у погребах, не знає ніхто. Археологи шукають тут в основному старовинні монети. Знаходили срібні чаші, старовинні книги у металевих окладах, княжу зброю, енколпіони, яким тисяча років. Всі ці речі я бачив, але не доторкався до них. Вони можуть бути заговорені. Багато тут навколо також татарських курганів, але археологи їх не риють – остерігаються проклять…
Прощаючись, Віктор Омельчук запрошував приїжджати ще, бо багато цікавого він, виявляється, не встиг показати.
Світлана Ліщук, Місто
