У другій половині грудня 2014 року два тижні довелося захищати Донецький аеропорт 50-річному теребовлянцю, старшому солдату протитанкової керованої ракети (ПТКР) 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади Андрію Коцуру із цивільною професією бурильник нафтогазових свердловин. Навіть Новий рік там пройшов. Нині Андрій перебуває у вимушеній відпустці у зв’язку зі смертю матері, а до того з вересня 2014 року, коли пішов до армії, як і багато його земляків, він пройшов курс навчання на Яворівському полігоні й жодного разу не був удома, пише “Номер один”.
На полігоні, каже Андрій Коцур, йому пощастило вправлятися з американською системою ПТКР (у той час там проходили міжнародні військові навчання 15 країн світу), схвалює сучасність та модернізацію, ефективність зброї і шкодує, що в нашій армії немає таких на озброєнні. До аеропорту Андрію доводилось воювати під Костянтинівкою, Дружківкою, інших місцях передової. Теребовлянець говорить, що з їх батальйону в терміналі тоді воювали близько 80 чоловік із різних рот. І воювали, виходить, добре, бо до заміни з його роти був лише один загиблий і один поранений. В інших підрозділах ця сумна статистика була менш втішною.
– Коли ми міняли на об’єкті попередніх бійців, – розповідає Андрій, – прийшлося принизливо проходити через сепаратистський коридор, де вони перевіряли й контролювали нашу зброю, боєприпаси кожного бійця. Наприклад, дозволялося брати лише один повний ріжок з кулями від автомата Калашникова (АК). Все ж стрілецька зброя була, було й чим лупити з неї ворога. На відміну від сепаратистсько-російських нападників, які обстрілювали аеропорт зі всіх видів зброї – артилерії, мінометів, «Градів», танків, українські бійці мали у своєму розпорядженні ККМ-7,62 (кулемет Калашникова модернізований), ДШК (станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна), АК й міномет для прикриття відходу бійців. Фактично на той час усі будівлі були вже зруйновані й захищати не було що, але ми стояли. Харчі, воду везли з собою на два тижні. Наш підрозділ змінено було вчасно, тому проблем у цьому плані не було. А от іншим бійцям в різні часи оборони терміналу доводилося деколи й голодувати, бути без води через невчасну ротацію. Більшість боїв та перестрілок відбувались на відстані 500-1000 м, проте траплялося всяке. Приблизно за 600 м від терміналу височіла вежа, ось саме на ній у секретках сиділи наші коректувальники. Це їх найбільша заслуга, що тоді ми так довго втримували термінал. Вони вчасно, чітко і точно передавали по раціях із хвильовими шифр-кодами, які вороги не могли прослуховувати, координати скупчення сил сепаратистів, їх техніки, і ми тоді лупили.
Андрій Коцур – проста й відверта людина, він хоч і невисокого зросту, проте міцний, кремезний, дужий та в той же час верткий чоловік. На запитання «чи бували такі моменти у твоєму бойовому житті, коли залишався сам, було боязко?», він відповів: «Не було такого, завжди хтось із бойових товаришів страхував на всяк випадок. А навіть якби так і було, самотність не страшна, страшно, коли ти сам перед собою нуль. Не бояться лише дурні й хворі люди. Коли ти народився чоловіком, то доведи це своїм чолом, силою волі і мужністю. А шлях до мужності якраз і лежить через любов до України, захист своєї Вітчизни будь-яким способом, навіть якщо ти сам. Ми, солдати української армії, як і всі українці, кожного дня звертаємось у молитвах до Бога, просимо щось для себе, своїх близьких, України. Проте слід кожному пам’ятати таке: скільки ти просиш чогось у Бога, стільки ж маєш і віддати.
– Завдяки переважно волонтерам, – продовжує розповідь солдат, – наш підрозділ був забезпечений тепловізорами, приладами нічного бачення, оптичними прицілами. Все ж москалі поки що у військовій сфері більш забезпечені, ніж ми, в тому числі і засобами особистого захисту. Наприклад, там, у терміналі, ми зіткнулися з однією секретною новинкою ворогів (якщо не брати до уваги невідомий газ, від якого сильно кашляли). У повній темряві вони через тепловізори бачили нас, а ми, знаючи їхню явну присутність, їх не бачили. Усе згодом виявилось: на їхніх розвідниках були спецкостюми, які не пропускають тепла людського організму назовні, ми їх охрестили «космонавтами». Отакі «космонавти» були найбільш небезпечними. Термінал аеропорту мав багато ярусів, у тому числі й підземних, наприклад, вентиляційні, каналізаційні, комунікативні тощо. От ними ходили як ми, так і вороги. Тож інколи було так, що ми на одному ярусі, а вони знизу чи зверху. Коли ж вистежували один одного, отоді була запекла боротьба. Під завалами терміналу й до сьогодні залишаються загиблі наші воїни, тіла ворогів, а ще – залишки харчів, нечистоти.
Про кожну людину багато чого говорять її очі. В Андрія вони живі, хоч і суворі, в них так і проскакує іскра при згадці про минуле, а ще вони світяться впевненістю і силою.
Після Донецького аеропорту солдат служив під Дебальцевим. На запитання «як ти особисто ставишся до Путіна?», він мовив: «Сьогодні наука дає можливість розрахувати орбіту невідомої планети, але химерні процеси у хворому мозку – ні. А якщо сказати по-простому, то я б його власноруч роздер на шмаття!»
З особливою теплотою Андрій згадує теребовлянських волонтерів, з якими тримає постійний зв’язок. Пригадує, що коли він був ще під Костянтинівкою і Дружківкою, то особисто його там відвідали волонтери Оксана Стадник і Любомир Заверуха.
Наприкінці розмови Андрій звернувся до всіх українців: «Господь не посилає нам випробовувань, яких би ми не могли витримати. Ось від тієї витримки і залежить доля кожного з нас, всієї України. Вірте в це, шановні браття й сестри, тримайтесь! Ми вас усіх любимо безмежно й захистимо за будь-яких обставин!»
