Сьогодні, коли одні мають сили та мужність захищати свою країну на реальному полі бою інші – в тилу намагаються відбілити зрадників та вдавати із себе патріотично налаштованих блогерів.
Справа колишнього керівника кримського управління СБУ Олега Кулініча стала для багатьох лакмусовим папірцем. Чиновника, якого в Україні обвинувачують у держзраді, продовжують представляти як «жертву системи». У соцмережах з’являються «сенсаційні» заяви: мовляв, саме він і його колеги врятували Київ та Харків, а провали на півдні — це вина виключно влади. Але за лаштунками цього інформаційного театру постає зовсім інша реальність, – пише сайт РІвненська правда.
Міжнародні видання, зокрема The Times, повідомляли, що Кулініч працював під контролем ФСБ: блокував передачу критичної розвідінформації та передавав Москві таємні дані під час служби у Херсонській області. Українські слідчі органи публікували нові докази його співпраці з російськими спецслужбами. Тож постає питання: чому замість чіткої відповіді на обвинувачення ми бачимо кампанію з його «героїзації»?
Один із ключових рупорів цієї кампанії — блогерка Марина Міщенко. Її сторінка у Facebook Maryfutureua та Telegram-канал «Libertatem» рясніють постами про «видатних контррозвідників» — Кулініча й колишнього керівника управління СБУ в Харківській області Романа Дудіна, якого затримали у вересні 2022 року за підозрою в державній зраді, звинувачують у полегшенні шляху для російських загарбників у Харківській області. Марина Міщенко активно підтримує Кулініча та Дудіна, називаючи їх “політв’язнями” та “жертвами диктатури”, ігноруючи численні докази їхньої співпраці з ФСБ. У серпні 2025 року вона опублікувала пости про “фальсифікацію справ” проти Кулініча, де згадувала поручителя Джеймса Бредлі, ветерана морського спецназу США, який нібито спростовує звинувачення, хоча це лише спроба створити ілюзію міжнародної підтримки. Критики, включаючи активістів та журналістів, називають її “проросійською шмарою” за поширення потоку свідомості від зрадників, і в липні 2025 року під її постами з’явилися обурені пости про те, як вона рекомендує “дивитися в дзеркало” критикам, ховаючи власну сумнівну репутацію. У список «рятівників України» вона додає ще й генерала Андрія Наумова. Тут починається найцікавіше: за версією Міщенко, він напередодні вторгнення вивіз частину золотовалютного запасу й тим забезпечив закупівлю зброї для ЗСУ.
Насправді ж 7 червня 2022 року на кордоні між Сербією та Північною Македонією, на пункті пропуску Прєшево, через спробу незаконного перевезення незадекларованих 600 тис. євро, значної суми в доларах, коштовного каміння Андрія Наумова затримано. Точну суму та кількість каміння нажаль достеменно не відомо.
Тому, спроба пані Марини представити втечу генерала Наумова з України, під час якої він прихопив значну суму незадекларованих цінностей, як благородну місію для закупівлі зброї для ЗСУ, виглядає особливо цинічною. Йому інкримінували відмивання коштів, сербський суд неодноразово переглядав його вирок. Екстрадиції до України поки не відбулося. Ніяких свідчень історії про «золотовалютний запас» у достовірних джерелах не існує; навпаки, Нацбанк неодноразово пояснював, що золотовалютні резерви не можуть «зникати» в такий спосіб. Тож маємо типовий пропагандистський конструкт — красиву легенду без жодного документального підтвердження.
Проте «героїзація» Наумова — лише частина пазлу. У центрі уваги опиняється і чоловік Марини, Сергій Міщенко (https://facebook.com/sergij.misenko.227467). Він називає себе «бійцем інформаційного фронту», але до 2021 року був підполковником військової розвідки. Насправді ж немає підтвердження де і чим займається пан Сергій під прикриттям служби у військовій розвідці. Його пости в соцмережах синхронізуються з каналами дружини, де акцент на “героях” на кшталт Кулініча, ігноруючи докази зради; критики звинувачують пару в синергії з проросійськими медіа, як-от “Страна.ua”, що під санкціями РНБО. Разом вони формують дует, де Сергій додає “військовий” колорит без фактів, а Марина — емоційний хайп, створюючи ілюзію патріотизму, тоді як їхня риторика розколює суспільство, деморалізує фронт і слугує кремлівським інтересам у гібридній війні.
Історія повторюється й у випадку Ігоря Кулініча, ще одного офіцера запасу – сина Олега Кулініча. Попри проблеми зі здоров’ям, він спокійно проходив військову кафедру КПІ. А під час війни виявився «нездатним» служити. На тлі гучних заяв його батька — це виглядає принаймі цинічно. Деякі джерела пов’язують родинний бізнес Кулінічів з колабораціоністською діяльністю на окупованих територіях, що ще більше підкреслює цинізм їхньої позиції.
Тут важливо нагадати: держава ухвалила новий закон про мобілізацію, знизила призовний вік до 25 років, запустила цифровий реєстр «Оберіг» та електронні кабінети для військовозобов’язаних. Збройні сили України звітують – десятки тисяч чоловіків вже загинули, сотні тисяч проходять підготовку чи повертаються з фронту пораненими. На цьому фоні виглядає особливо блюзнірським, коли підготовлені офіцери залишаються «воювати» у Facebook.
Отже, ми бачимо два паралельні світи. В одному — справжня війна з пораненнями, загиблими й щоденними боями. В іншому — міфічний «інформаційний фронт», де створюють вигаданих героїв і розганяють легенди про «золото» чи «зраду». За красивими словами про патріотизм криється банальна втеча від відповідальності. Ця пропагандистська машина, яка намагається героїзувати зрадників, фактично допомагає Росії, поширюючи дезінформацію та підриваючи довіру до українських інституцій, як видно з міжнародних розслідувань та судових процесів.
Україна переможе завдяки тим, хто реально на фронті, а не тим, хто «будує героїв» у соцмережах.
Скринник Вікторія
