«Невже це пекло закінчилося, невже я вдома, в рідній Україні», – згадує свої перші емоції під час обміну боєць Назар Вашкевич. У російському полоні він перебував 15 місяців. Додому повернувся 19 квітня разом із ще 276 українськими захисниками.
Пише 20 Хвилин.
Назар Вашкевич поступово відновлює документи та проходить реабілітацію в одному зі спеціалізованих медзакладів України. Незабаром має приїхати до рідного Кременця, де на нього з нетерпінням чекають молодший брат і вітчим. Захисник дякує всім, хто бореться за визволення полонених, адже на власному досвіді знає, які випробування доводиться долати нашим військовим у неволі.
Замість штурвалу – снайперська гвинтівка
29-річний Назар Вашкевич родом із Кременця. У дитинстві займався футболом, легкою атлетикою, хотів стати військовим льотчиком. Згодом обрав інший шлях – здобув професію столяра-будівельника, працював з бригадою як на Тернопільщині, так і в інших регіонах України.
– Ніколи не мав стосунку до армії, навіть строкову службу не проходив. Ще в дитинстві отримав серйозну травму руки, після якої встановили пластину. Тож у мирний час був непридатний до військової служби. Але після початку повномасштабного вторгнення розумів: ця війна торкнеться кожного. У перші дні самостійно пішов до військкомату. Там сказали: якщо буде потреба – викличуть, – говорить пан Назар.
Вже у вересні 2023 року житель Кременця отримав свою повістку – дорогою на роботу. Вирішив не ховатися, а брати до рук зброю та захищати Україну.
– Мене зупинили представники військкомату, перевірили документи й одразу вручили повістку. Кілька днів мав на збори – попередив рідних і поїхав на полігон. Через пластину в руці не всі бригади погоджувалися мене брати. Побував у Рівному, Львові – мобілізували лише в Житомирі. Спочатку казали, що служитиму у військах ППО, заряджатиму зенітну установку, але потрапив до 31-ї окремої механізованої бригади. Там мене призначили стрільцем-снайпером. Ми проходили інтенсивну підготовку, обов’язково були злагодження підрозділів, що це дуже важливо, – каже військовий.
Свій перший бойовий вихід Назар здійснив у ніч з 6 на 7 січня 2024 року. Служив на Донеччині – поблизу Вугледару, Курахового. Згадує: було вкрай складно, але з побратимами трималися до кінця.
– Командир подзвонив і повідомив, що вирушаємо на оборону Донеччини. Кілька годин на збори – і нас повезли на позиції. Два ворожі штурми нам вдалося відбити, а потім почалося справжнє пекло – росіяни накривали з повітря, артилерією, танками, дронами. Земля тремтіла від вибухів. Постачання води й їжі стало неможливим, ворог не припиняв наступу, – згадує наш земляк.
15 місяців у неволі
У середині січня, під час виконання бойового завдання, Назар Вашкевич разом з побратимами опинилися в оточенні ворога, задля збереження власних життів довелося здатися до полону.
– Ми чекали своїх, почули кроки. Вийшли з окопів, а це були вже росіяни. Далі за звичним для них сценарієм: зв’язані руки, голови, допити. Я вже отримав контузії, тому просто виконував накази, аби вижити, – згадує боєць.
Росіяни утримували Назара Вашкевича на окупованій Донеччині. Про 15 місяців перебування у полоні захисник говорить неохоче. Лише підтверджує, що умови були важкими: антисанітарія, недоїдання, психологічний тиск.
– Нас змушували співати їхні пісні, гімн. Прокидалися о 6-й ранку, спати дозволяли лише після 10-ї вечора. Постійно чули, що ми вороги, «бандерівці». Чи було важко? Так, але я тримався, бо був молодий і дуже хотів жити, створити сім’ю, будувати майбутнє. Там я багато переосмислив, згадав свої помилки й зробив висновки, – додає він.
У полоні в Назара діагностували серйозну інфекцію. Його перевели до лікарні, де він провів чотири місяці на лікуванні.
Не вірив, що на українській землі
Захисник зізнається, через постійні утиски відчував зневіру, а будь-які слова про обмін не сприймав серйозно. Проте день, коли нарешті поїхав до України, пам’ятає дуже добре.
– Я чув, як росіяни між собою щось говорили про обмін, але не вірив. Нас вивели, зав’язали очі, руки, повезли машинами, потім літаком. Очі розв’язали лише на кордоні. Коли відкрили двері швидкої – наші медики вигукнули: «Слава Україні!». А ми у відповідь – «Героям слава!». Тоді й повірили, що все – ми вдома, що пекло позаду. Нам одразу казали, що зараз підемо в душ, дадуть чистий одяг, нагодують. Відчувається це тепло, – каже боєць.
Найбільше Назара Вашкевича зворушила зустріч у прикордонних селах. Люди стояли вздовж дороги з прапорами, повітряними кульками, махали руками й вітали визволених героїв.
Назар вже поновлює документи. Попереду – реабілітація, відновлення, повернення до рідного дому. Планує здобути вищу освіту, отримати водійське посвідчення, придбати авто або мотоцикл. Та найбільше мріє про родину. Чи повернеться до війська – поки не вирішив. Але точно знає: жити потрібно з вдячністю й гідністю.