Богдан Бутковський – учасник Революції Гідності, а згодом – війни Росії проти України. За освітою – історик, який пише вірші та власну повість про війну. В інтерв’ю Суспільному він розказав про бої на Бахмутському напрямку, за що отримав “Золотий Хрест” від Валерія Залужного.
– Ви на війні з початку 2014 року, до того була Революція Гідності, з перших днів 2022 року ви також на передовій і до серпня 2023. Які події з війни вам пригадуються зараз?
– Війна – це дуже брудна, невдячна і небезпечна робота. Це копання окопів, дуже багато побутових питань. Пам’ятаю свій перший бойовий досвід, це було в Пісках у вересні 2014 року. Ми супроводжували машину, яка збирала боєкомплект. Потрапили під обстріл. Водій мав дуже поганий огляд і проїхав наші позиції по замінованій дорозі. Ми заїхали в Донецьк, розвернулися біля ворожого блок-поста і вернулися назад. За ці 15 хвилин могли кілька разів вбити й свої, і чужі. Хто в цьому винен – важко сказати. Тут працює людський фактор. На наступний день мені показали протитанковий гранатомет. Потім мені показали кулемет “Утьос”. Мабуть, в таких екстремальних умовах і вчишся швидше. Я згадую історії, коли хлопці спілкувалися з іноземними інструкторами, там всі кажуть: “Як хлопці так швидко освоюють іноземну зброю?!” А виходу нема! Ти або освоюєш іноземну чи будь-яку зброю, ти вчишся виживати в умовах війни, взаємодіяти в умовах війни, або ти гинеш. Все дуже просто. І везіння, удача мінлива, завжди на неї покладатися не можна.
– До 2014 року ви навіть не служили в армії, а вже перед 2022-м у вас був досвід війни на сході країни, були вміння, навички, психологічно вам також було простіше?
– Солдат – це одне, воїн – це інше. Солдат – це людина, яку навчили певним технічним навичкам, володінням зброєю. А воїн – це людина, яка психологічно готова ризикувати життям і ефективно діяти в умовах війни. Власне, мій досвід, в першу чергу психологічний. Він допоміг в період повномасштабного вторгнення. Були події в Кліщіївці, влітку цього року, уже після вивантаження в нас було двоє поранених. Ми рухалися групами, я зголосився в першу групу, бо я прекрасно розумів, що чим швидше ти досягнеш локації, тим краще. Будь-яке скупчення військових, будь-яка військова техніка є пріоритетною мішенню для артилерії ворога. Я отримав легку контузію, але відчував своїм обов’язком, по-перше, евакуювати тіла загиблих, а по-друге, зібрати зброю, тому що, військові мене зрозуміють, за зброю військові відповідають і не було гарантій, що ми цю територію втримаємо. Зголосився і керувався своїм попереднім досвідом, і розумів, що якщо одна людина буде це робити – це більш безпечно, ніж коли це буде робити двоє чи група військових, бо це більш пріоритетна мішень для безпілотників противника, які дадуть координати на міномети. Мені вдалося виконати завдання і за це мене нагородили відзнакою Залужного.
Досить часто ти виконуєш завдання досить безпечні або принаймні не дуже небезпечні. Вони важкі для побуту, для морально-психологічного стану, тут виконуєш роль, як нічний сторож. А деколи тобі треба робити такі речі, на жаль, це героїзм, героїзм – це коли ти ризикуєш своїм життям, що ти вже, як каскадер. Тут треба мати баланс, все ж таки зберігати цей морально-психологічний стан.
– Якщо порівнювати початок повномасштабної війни та той період, який вам довелося застати влітку 2023 року, як змінилася війна за цей час? Як змінився противник і його дії щодо України?
– Ворог пристосувався. Коли почалася війна, всі наші перемоги були зроблені шляхом того, що ворог недооцінив нашого потенціалу. І наші поразки – це недооцінка потенціалу ворога. Ми недооцінили те, наскільки швидко Росія може перейти на військові рейки і наскільки швидко вони можуть пристосуватися до цієї війни.
У нас, на жаль, ще панує в армії і в суспільстві загалом ставлення до життя військових, як до якогось розхідного матеріалу. Про це незручно говорити, але так є. Навіть ті самі Піски і Донецький аеропорт, західна армія звідти просто б вийшла. З погляду подвигу, підняття бойового духу, варто було тримати ці позиції. Але з точки зору військового мистецтва – їх варто було тримати тільки якби ми заходили далі в Донецьк. Дуже багато ситуацій, коли в бажанні втримати якусь посадку чи позиції, цінність якої є сумнівною, гинуть дуже багато людей. Це насправді проблема, тому що населення в Росії значно більше, ніж населення в Україні. Українці мають зрозуміти, що ми всі в одному човні, не варто шукати ворога всередині держави. Варто спілкуватися, ставити питання, шукати на них відповіді і покращувати наше суспільство, нашу армію, систему в країні, яка має перемогти. Тому що ми прекрасно розуміємо, що в нас два варіанти: або перемогти Росію, або щезнути як нація, щезнути як держава. Інших варіантів нема. Ці перші перемоги, потім Харківська операція, Херсонська операція, вони дали надію нашому народу. Після тих надій зараз є певне розчарування і ворог стає сильнішим.
– Окрім того, що ви – військовий, ви також і письменник. Раніше в інтерв’ю Суспільному ви говорили, що під час війни більше пишете, бо більше емоцій, роздумів. Ті 3 місяці в тилу дали можливість вам ще більше написати чи навпаки?
– Знаєте, в мене депресія, скажу вам чесно. Бо коли ти там (ред. “на передовій”), ти відчуваєш, що робиш щось потрібне. А будь-що, що я роблю тут, навіть, коли налагоджую вишкільну діяльність, шукаємо якийсь новий формат, щоб заохочувати людей, все одно – це не те. Я зараз не пишу взагалі. Максимум – якийсь маленький аналітичний допис. Взагалі, чому я історію почав вивчати, для мене з дитинства було очевидно, що щось в нашій країні не так, значить, треба розібратися, що не так, а на це історія дає відповіді. Склалося так, що людям нудно читати історичні книжки, нудно читати книжки з геополітики. А от художню літературу люди читають охоче. Через те я пишу зараз оцю повість, трошки призупинився, після контузії, зараз ніяк не можу відновитися. У моєї повісті є кілька цілей: перша – щоб люди розуміли деякі аспекти психології, що вони відчувають і як вони виживають в тих умовах, які в них мотивації. Друга – це геополітика, Україна хоче стати другою Польщею або другою Словаччиною. Хочемо бути тихою європейською державою, щоб нас ніхто не чіпав. Це ж мрія більшості українців? Просто нормальне, тихе, спокійне життя. А росіяни нам не дають цього вибору. Вони за нас вирішують, що або ми будемо хижі, зубаті, міцні, креативні, енергійні, або ми не виживемо.
– Де можна прочитати повість?
– Сім частин є у фейсбуці. Зараз я працюю над восьмою і дев’ятою. Над восьмою в мене трохи творчий ступор, тому що там білоруські події, які я знаю менше і треба більше вивчати. Польська версія, можливо, ми навіть видамо її з моїм другом поляком в Польщі, якщо я допишу, вона вже називається “Війна за міжмор’ я”, тобто війна за створення цього геополітичного проєкту. І, можливо, в перспективі я українську назву також зміню. Тому що цікавляться білоруси, цікавляться поляки, цікавляться ті, які не є просто мої друзі, а які оцінюють справді мою письменницьку роботу. Мені це подобається і надихає на творчість.
– За ці три місяці в тилу є речі, які не просто засмучують, а відверто злять і змушують думати про повернення на фронт?
– Коли я звільнявся, я одразу розглядав, що буду знову йти на фронт. І я б, мабуть, не звільнявся, але склалося так, що наш підрозділ зазнав великих втрат в Кліщіївці та дуже багато людей також звільнилися. І я вирішив, що мені треба перепочити й підібрати для себе якийсь інший підрозділ. Я зараз розглядаю різні варіанти. Зрештою, і здоров’я трохи поправити треба. Що засмучує? Якісь емоційні речі, які хлопці зараз переживають, я пережив після АТО. Це “ми вас туди не посилали” і всі інші фрази. Я лише хочу, щоб люди вчилися і робили якісь висновки та рухалися. Тому що наше суспільство ніби спить. Таке враження ніби війна – це якесь реаліті-шоу. Десь-колись їде кортеж похоронний, хтось стане на коліно. Люди мають кожний день розуміти, що йде війна і кожний день питати себе: “а що я можу зробити для того, щоб ми перемогли?”. Тому що сума маленьких зусиль переростає в щось велике, я в це вірю.
Обговорення