«Чотири стіни і моя біда», – часто повторює 45-річна Олександра Сірман з Борщівщини. Ось уже 15 років жінка виховує сина-інваліда. Дитина не розмовляє, не може самостійно їсти та ходити. Жінка каже, таким її хлопчика зробили лікарі і надії на повернення Іванка до повноцінного життя немає. Материнське серце розривається від болю, а ще більше жінку дивує байдужість соціальних служб, посадовців та медиків, пише “Номер один”.
Від застуди – до клінічної смерті
Пані Олександра народилася та виросла у селі Озеряни Борщівського району, за сто кілометрів від обласного центру. Згодом жінка вийшла заміж та народила здорового, красивого та розумного хлопчика. Дитина росла кмітливою та жвавою і ніщо в родині не віщувало біди. Аж якось Іванко підхопив застуду. Здавалося б – банальна справа, адже маленькі діти часто хворіють. Хлопчику тоді було три роки та три місяці.
– Дитина захворіла, і я викликала дитячого лікаря. О шостій ранку прийшов педіатр й оглянув Іванка. Виписав ліки, сказав попарити ноги і запевнив, що все буде добре. За кілька годин дитині стало гірше. Іванко почав задихатися. У нього з’явилися спазми. Я знову викликала лікаря. Той сказав, що треба везти дитину в лікарню. У Борщівській райлікарні зробили трахотомію – невеликий отвір у горлі, через який в організм надходив кисень. Під час операції лікарі пошкодили якісь органи й Іванко впав у клінічну смерть. Нам казали, що дитина приречена, але ми викликали з Тернопільської обласної дитячої лікарні реаніматолога. Перевезти Іванка в обласний центр не могли. Медики казали, що він не транспортабельний. Потім на свій страх та ризик зробити це погодився лікар з обласної лікарні. А я пообіцяла написати розписку, що у разі ускладнень не матиму претензій до медиків. У мене просто не було вибору, мені потрібно було рятувати дитину і я була готова на все, – розповідає зі сльозами на очах пані Олександра.
Трагедія трапилась у великодню п’ятницю. Жінка каже, що тоді районні медики готувалися до святкування і на дитину особливо ніхто не зважав. Мовляв, халатність лікарів призвела до того, що дитина перестала самостійно дихати. Зі слів матері, частково винен дитячий лікар, який оглядав дитину і не запідозрив ускладнення, а потім і медики лікарні, які оперували хлопчика. Як пояснює жінка, мокротиння з легенів потрапило у дихальні шляхи, тому в Іванка виникли ускладнення.
Кілька місяців пані Олександра провела із сином у лікарні. Медикам вдалося вивести хлопця зі стану клінічної смерті, але більшість функцій організму відновити не вдалося. Він не може ані ходити, ані говорити. Часто перебуває у стані емоційного збудження. Сім років жінка їздила з Іванком у різні лікувальні заклади країни. Дитину оглядали професори, авторитетні та знані лікарі, але скрізь пані Олександра чула одне й те саме: «Мамочко, змиріться! Допомогти Вашій дитині не можливо». З кожним роком доглядати за сином було все важче. Хлопець ставав сильнішим та активнішим. Аби хоч якось давати дитині раду, для нього змайстрували велетенську колиску шириною 160 см та заввишки в людський зріст.
Так Іванко повзає у змайстрованій конструкції, а жінка може хоч трохи відволіктися, аби виконати домашні справи.
– Більшість часу він перебуває у цій «коробці». Тримаючись за поручні, підводиться і намагається рухатись. Іван дуже збуджений. Постійно кричить, гримає та трусить бильцями. Так триває до другої години ночі. Це просто нестерпно. Я постійно перебуваю з ним у кімнаті. Дивлюся, щоб нічого собі не заподіяв, адже він виріс і став вищим за стінки ліжка. Висовує голову, підвішується, кусає поруччя, – ділиться болем жінка.
Колиска знаходиться в одній кімнаті з ліжком Олександри. Їх розділяє невеличкий прохід шириною 50 см. Кімната маленька, майже повністю заставлена меблями, тому нею важко переміщатися.
Єдина підтримка – матір
Хлопець потребує постійного догляду. День жінки починається з ранкових процедур. Спершу Олександра витягує сина з колиски. У домі немає ванної кімнати, тому в ванночці купає хлопця. Одягає памперс, годує, дає таблетки і знову поміщає у конструкцію. Весь час жінка носить 18-річного сина на руках. Через горе та важку щоденну роботу вона дуже худенька. Пані Олександра проживає зі старенькою матір’ю. Чоловік залишив її через кілька років після трагедії.
– Добре, що в мене є мама. Я бодай на кілька годин можу залишити дитину, щоб поїхати в аптеку та поліклініку, – розповідає жінка.
Влаштуватися на роботу Олександра не може, тому що сину потрібен постійний догляд. А допомога, яку родина отримує від держави, мізерна. Іванко має пенсію у зв’язку з інвалідністю, а матір – допомогу по догляду за дитиною-інвалідом. На обох – близько трьох тисяч гривень. Щомісяця жінка купляє синові дорогі ліки – по 300-400 грн. за упаковку. Крім того, на місяць хлопцеві потрібно майже дві пачки памперсів, а це ще близько тисячі гривень. Якось Олександра почула, що деякі ліки її родина може отримати безкоштовно. Вона звернулась у департамент охорони здоров’я, але там їй відмовили через відсутність медикаментів у достатній кількості.
– Я втомилася від людської байдужості. Мене відправляють з одного кабінету в інший, а допомогти ніхто не хоче. Моєму сину поставили довічну інвалідність, а попри це я кожних півроку повинна оформляти документи, якими підтверджую, що я його доглядаю. У цьому немає логіки. У мене вдома хвора дитина, а я маю ходити по чиновницьких кабінетах, – бідкається жінка. – Я звертаюся до Верховної Ради з проханням спростити документальні процедури. Людям, у яких такі трагедії, не до папірців.
Також жінку обурює той факт, що її сину в документах пишуть, що він інвалід з дитинства. І в жодній виписці не вказано, що стало причиною такого стану дитини.
– Я народила здорову та розумну дитину, а лікарі ось що мені зробили з сином, – каже Олександра.
Жінка не ставить собі за мету знайти винних. Її дитині це однаково не допоможе. Сьогодні вона звертається до людей, які мають можливість допомогти. Просить не грошей, а, скажімо, нової колиски для дитини.
– Іван виріс і йому необхідно більше простору. Колиска стала для нього надто маленькою. Потрібна значно більша. Купити таку немає можливості. Змайструвати теж. Тому звертаюся до тих, хто має таку можливість, – ніяково каже Олександра.
Ще більше жінку пригнічує той факт, що за стільки років жоден медик, соціальний працівник чи чиновник не поцікавились долею її дитини та не запропонували допомоги, знаючи, в якому становищі перебуває родина. А навпаки, коли вона звертається у служби, кажуть, що таких родин багато і в неї не найгірше становище.
