Напередодні Великодня, коли тернополяни готували святкові кошики та поспішали до церкви освятити їх, одна багатодітна сім’я викликала… поліцію.
У квартирі на масиві «Дружба» правоохоронців зустріли подружжя Олена та Сергій і четверо їх дрібненьких дітей. Удосвіта в помешканні стався незрозумілий інцидент — без попередження завітав господар квартири, яку сім’я орендувала, розгорілася суперечка, після чого квартиранти опинилися на вулиці. Поліцію викликали через те, що багатодітна мати стверджує, нібито господар домагався її, душив… Правда це чи ні, — з’ясують правоохоронці. Однак історія цієї сім’ї, попри її специфіку та неоднозначність, просто шокуюча. Худорлява жінка вивела чотирьох дітей у двір, чоловік виніс сумку з речами та візочок. А далі їм… нікуди іти. Довкола — передвеликодній настрій, а тут — повна протилежність, відчай, безвихідь, тупик…
«Або дбаю за дітей, або позбавлять материнства…»
— У мене четверо дітей: 8-річна Христинка, 5-річний Назар, 4-річний Захар і Русланчик, якому нещодавно минув рочок. Маю їх від попередніх чоловіків. Ще очікую п’яту дитину — від Сергія, — розповідає Олена Патрикєєва. — Двох попередніх чоловіків звати Василями. Кинула їх, бо один бив мене, другий не хотів працювати… Із Сергієм познайомилася торік влітку в центрі Тернополя. «Давай будемо жити разом!» — запропонував. Я відмовлялася, але ми таки зійшлися, 20 лютого цього року розписались. Я подивилася, як він взяв на руки Русланчика, і мені то сподобалося. Сергій любить дітей, ніколи їх не б’є. Він найкращий з моїх чоловіків. Не сваримось. В усьому допомагає. Сам не з’їсть, все нам віддає… Родом я з села Максимівка Збаразького району. Років мені… 20, ой, ні… я з 1989 року. Треба рахувати… Не вмію добре писати і читати, вчилася в спецшколі в Тернополі. У селі живуть мої батьки, вони дуже випивають… Якийсь час я була з дітьми в них, але соціальна служба наказала забиратися звідти, бо там нема умов для дітей. Стара халупа розвалюється… Довелося віддати старших трьох в інтернат у Нове Село, що в Підволочиському районі. Мені поставили умову: або дбаю за дітей, або мене позбавлять материнства і не буду їх бачити. Але я хочу мати дітей. Стараюся дбати про них… На Великдень я взяла старших з інтернату до себе на орендовану квартиру, але так вийшло, що нас вигнали….
«Добре, що не на вулиці ночуємо…»
— Господар квартири — колега Сергія. Прийшов несподівано серед ночі, відправив мого чоловіка по пиво, а сам почав до мене приставати… Але мені то не потрібно, бо я маю Сергія. Виривалася, він душив мене.., — ділиться пережитим Олена. — Прийшов Сергій, ми зателефонували до знайомого Руслана, з яким мій чоловік колись познайомився у благодійній організації «Братерство сиріт». Вони — обидва сироти. Руслан приїхав, викликав поліцію… Може, щось зроблять з тим господарем… Руслан — добрий хлопець, прийняв нас переночувати до себе, а на сам Великдень відвіз до свого знайомого дідуся в Бережани, аби діти мали де побігати. Дав нам трохи грошей. Я відразу купила памперси, печиво. Руслан дав нам крупу, олію. Ще один друг приніс закрутки. Добре, що допомагають і не на вулиці ночуємо. Ще до Сергія, коли я забралася від батьків, жила у притулку для самотніх матерів з дітьми. Та почав навідуватись Сергій, то мене попросили піти звідти. Взяла Русланчика в візочок і пішла за Сергієм. Досі з притулку не забрала три ящики одягу. Як буду мати куди, — заберу. В торбі маю лише пару лашків Русланчика. Майже рік я не була в мами, не говоримо, бо вона не має телефона. Вона мене не пускає на поріг, сердиться, що я зв’язалася із Сергієм. Ще вона хотіла мою банківську карточку, казала, що дасть мені за неї горілки, але я не хочу пити, хіба десь на свята трошки. Одна моя сестра сильно випиває, брат теж, друга сестра — нормальна, має п’ятеро дітей, зовсім не п’є. У мене нині заблокована карточка, не маю ні копійки. Живемо на Сергієві гроші. Чоловік працює на фірмі, яка робить пластикові вікна.
«Мене знайшли немовлям у… смітнику»
— Дідусь із Бережан каже нам залишатися в нього, але де старша людина витерпить четверо дітей чужих?! Он бігають по подвір’ї, як заглашені, — каже Олена. — Треба щось думати… У четвер після Великодня старших дітей завезу в інтернат, то вже менше буду переживати, як нам бути. Христинка навчається в другому класі, Назар і Захар — у дитячому садку. Коли діти в інтернаті, телефоную до них. Христинка вже хоче до школи, хоче писати. Перший чоловік бив її по голові, вона не могла навчитися читати, але в інтернаті її помаленьку навчили. Шкода мені дітей віддавати, але що робити?.. Та що б там не було, не дозволю, щоб їх забирали в мене зовсім. Тепер чекаю ще одну дитину. Не знаю, хто буде, бо ще на облік не ставала. Хіба після свят піду. Народжу і буду доглядати, в дитячий будинок не віддам. Мені неважко з дітьми. Я їх люблю. Не роблю так, як моя сестра, яка давала дітям горілку з колиски, аби спали… Я готую дітям їсти. На Великдень наварила їм макаронів, понаїдались. Ще маємо бараболі. Русланчикові даю «Малиш» та барабольку. Не помремо з голоду! Діти кличуть Сергія татом. Він їм все купує, бавиться з ними.
— Попри все, ми справляємося! — додає Сергій Прийма. — Оленка гарна, спокійна. Добре, що ми зустрілися. А то я все життя — сирота. Мені вже 30 років. Знайшли мене немовлям у смітнику… У паспорті в мене записане місце народження — село Ланівці Борщівського району. Їздив я туди, але нікого з рідних не знайшов. А може, просто не призналися… Після Великодня знайдемо квартиру і будемо жити. Все буде добре!
Хто би хотів допомогти родині, можна телефонувати за номером: 097 084 52 28 Олена Патрикєєва.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
