У літній період, як ніколи, активізуються професійні жебраки. Ті, що не звикли заробляти грошей важкою працею, а жити за рахунок милостині інших.
Я по натурі достатньо добра людина і раніше радо ділилася копійками з тими, хто просив. Але з часом помітила, що далеко не всі жертви соціальної нерівності щирі. Більшість із них просто виходять на жебракування, як на роботу.
Мій друг розповів, як, працюючи в одному з комп’ютерних магазині, мав нагоду кілька місяців з вітрини споглядати за цікавою картиною. Обабіч дороги, впершись кволо на фасад церкви, сидів чоловік років сорока, який просив грошей у перехожих на лікування ноги. Вона у нього на вигляд була у відверто жахливому статі: обмотана старими бинтами, які всмоктали в себе засохлу зеленку. Де-не-де були помітні сліди від крові. Поруч нього, як атрибут, лежали милиці, стара шапка, в яку, власне, люди кидали гроші. Одяг теж був далекий від естетики. Одним словом – типовий жебрак.
День за днем мій друг споглядав, як чоловік, смажачись на літньому сонці, збирає таку-сяку копійку на лікування. Проте одного разу, затримавшись на роботі допізна, він став свідком того, як його уже добре знайомий безхатченко сідає у недешеву іномарку (за кермо) та їде у невідомому напрямку. Подив – це найменше, чим можна описати реакцію мого друга в той момент.
Звісно, буває різне. Можливо, це авто йому на днях подарували. Та мій друг вирішив перевірити і на наступний день знову затримався на роботі. Картина повторилася з точністю до деталей. Як тільки місто спорожніло, на вулиці не залишилось охочих пожертвувати пару копійок, жебрак зібрав свої речі та спокійно, забувши про хвору ногу, подався до авто, припаркованого поруч.
Цього було цілком достатньо, щоб зробити висновок: це не безхатченко, а професійний жебрак, який насправді не потребує грошей на лікування. А якщо і потребує, то цілком може себе забезпечити медичними послугами сам.
Дні минали, а картинка на очах у мого друга не змінювалась. Зранку він бачив немічного жебрака, що з останніх сил просить у перехожих «копійку», а ввечері – повноцінного чоловіка, який на власному авто покидає звичну «точку». Та найцікавіше сталося пізніше.
Одного дня мій друг побачив, що жебрак не вийшов на роботу. Його не було весь день. Подумав, що, мабуть, змінив місце дислокації. Але! Ближче до вечора в його магазин зайшов чоловік: доглянутий, поголений, у чистому одязі. Це був той самий знайомий безхатченко. Тільки від вуличного життя залишились хіба риси обличчя. Друг не розгубився, запитав, чим може допомогти, як то прийнято у консультантів.
Чоловік прийшов вибирати собі мобільний телефон. На дешеві моделі дивитись не хотів, одразу уточнив, що обиратиме з «тих, дорожчих». Слово за слово і мій друг не втримався. «Я вас бачив! Як ви просили в людей гроші на лікування ноги, а потім спокійно їхали на власному авто! – сказав він жебраку.
Чоловік, видно, уже не вперше «палився» та чув подібні закиди. Тому не розгубився і розповів, що, дійсно, не бідує, а чудово заробляє жебракуванням. Говорив він про це доволі сміливо, бо більше працювати в Тернополі не буде. Переїздить в інше місто, де ще не працював. «Чого ти дивуєшся? Кожен заробляє, як вміє. Я от добре знаю психологію людей. Знаю, як попросити так, щоб тобі точно не відмовили. Якщо хочеш збирати гроші по вулицях, то краще одягати речі, які крутять носа за три метри. Тоді людина дасть тобі гроші, аби позбутися від смороду. Як що ж ти працюєш «сидячи», то ліпше «тиснути» на жалість явними хворобами. От як у мене з ногою. Звісно, щоб діяло, треба зробити картинку максимально жахливою», – розповідав жебрак.
Мій друг слухав цей майстер-клас. Час від часу щось запитував. Як виявилось, його новий знайомий таким нехитрим способом заробив собі і на авто, і на власну квартирку. «Таких, як я, багато. Всі чудово розуміють, що дурять людей, але в цьому ж суть роботи», – пояснював безхатченко.
Це була їх перша і остання зустріч. На місце жебрака прийшли інші нужденні, до яких мій друг ставився ще з більшою засторогою.
Знаєте, найбільше в цій історії дратує те, що комусь, можливо, дійсно знадобиться допомога, а йому не повірять та сприймуть за шахрая.
Якщо жебрак – це професія, то я б її віднесла до найжорстокіших у світі. Адже, граючи на чужих почуттях, ти їх рано чи пізно знищиш. А людина без співчуття нічим не ліпша від звіра…
Тетяна Колеснік, журналіст «Номер один»
