Благодійний фонд «Наша надія Кременець» із серпня 2015-го допомагає бійцям на фронті, а також сім’ям загиблих, дітям-інвалідам, сиротам, важкохворим людям.
До кожного вони ставляться, як до рідного, а чуже горе переживають, наче своє. Усім, хто до них звертається, стараються допомогти по максимуму, але їхні можливості, на жаль, не безмежні. За два роки війни фінансові можливості людей підупали, тому шукати ресурси дедалі важче. Проте активісти «Нашої надії Кременець» сповнені оптимізму й переконані, що їх сила – в єдності.
ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ТАКОЖ
У єдності трьох засновників фонду – отця Андрія Любуня, Юлі Савчук, Ірини Мельник та всіх активістів і небайдужих мешканців Кременця та Кременецького району, які вже стільки часу йдуть з ними пліч-о-пліч. Про те, з чим довелося зіткнутися за період діяльності, про хитке перемир’я та роль жінок на війні «НОВІЙ…» розповідає одна із засновниць благодійного фонду, 49-річна Ірина Мельник.
– На війні я втратила сина, тому не з чуток знаю, що це таке, – каже Ірина Петрівна. – В’ячеслав пішов добровольцем і служив у 80-ій окремій аеромобільній бригаді. У січні 2015-го загинув у Донецькому аеропорту… У квітні того ж року я почала займатися волонтерством. Спочатку була у волонтерській організації «Джура», а коли вона розпалася, в серпні створила свою. Із «Джури» пішли зі мною й отець Андрій Любунь і Юля Савчук. Не скажу, що було легко, бо після мінських домовленостей допомога людей різко зменшилася, очевидно, вони повелися на слово «перемир’я», але ми тримаємося, бо війна триває. От тільки говорити про неї почали менше… Щоб не втомлювати людей, мовляв. Насправді ж на фронті щодня стріляють і є як не загиблі, то поранені. Перемир’я кажете? Та ніхто ні з ким не збирався миритися…
– То що повинно статися, щоб люди знову почали активно допомагати фронту?
– Ті, хто ніколи не допомагав, ніколи й не будуть, та ще й змішають волонтерську роботу з брудом. Від нашої організації, наприклад, кошти в скриньку збирає 73-річна пані Марія, я часом їй допомагаю, то чую, як люди нарікають на волонтерів: «Та скільки вам треба?», «Коли ви наїстеся?..» Чомусь вони не розуміють, що волонтери не отримують зарплатню, не збирають гроші собі, а працюють на добровільних засадах. Скаржаться також, що військові отримують по вісім-десять тисяч гривень зарплати, то скільки вже можна, мовляв, їм допомагати. Однак не всі отримують зарплату, не всі мають пільги. Бійці Української добровольчої армії, наприклад, на цілковитому волонтерському забезпеченні…
– Як у такому разі можна достукатися до людей?
– Потрібно розповідати правду. У нас є волонтер-кременчанин Богдан Неділь. У нього і в його синочка – ДЦП, але вони на власному прикладі доводять, що не можна залишатися байдужим, що хоч чимось, але допомагати. Їхня сім’я купила для наших бійців генератор, а Богдан веде активну роботу в соцмережах, викладає світлини, спілкується з багатьма людьми, і йому вірять. Бо багато сумніваються у чесності волонтерів, можливо, хтось шукає собі виправдання, чому він не допомагає бійцям на фронті, мовляв, невідомо куди підуть мої кошти, а, може, причина в іншому, – не знаю. Але від того потреби бійців на фронті не зменшуються. Нещодавно ми відправили джип бійцям із тернопільської 44-ої бригади, бо вони залишилися з одним «Уралом», не мали навіть на чому поранених вивозити. Ми звітуємо за кожну копійку, ведемо всі необхідні записи, бо хочемо бути чесними перед людьми, нам чужого не треба.
– Хто вам допомагає?
– Стараємося своїми силами. Сподіваюся, невдовзі налагодимо співпрацю з українською діаспорою за кордоном.
– Що вас тримає, не дозволяє здатися?
– Мрію, щоб швидше закінчилася війна, щоб діти повернулися додому живими й здоровими, бо з власного гіркого досвіду знаю, що таке втратити на війні сина. Прошу Господа, щоб жодна мати не зазнала такого горя, яке пережила я. Це й тримає, бо розумію, що без допомоги з тилу не буде перемоги на передовій. Така ж мотивація і в бійців. Я це знаю, бо мій чоловік з лютого 2016-го воює у 5-ому окремому батальйоні Української добровольчої армії. Бійці зазвичай шукають підтримки у своїх сім’ях, рідних і близьких, у своїх побратимах, які з ними поруч і часто говорять: «А якщо мене не буде, то хто Петра прикриє?», «Якщо я не поїду, то як буду в очі командирові дивитися?» Бійці на фронті – як одна велика сім’я. То тут, у тилу, є півтони, а там – чорне і біле. Ось там – ворог, а це – твій друг. І ти не можеш повернутися до нього спиною. Там немає підлості, фальші. А тут є, на жаль… Тому й важко буває боротися.
– А як на фронті сприймають слово «перемир’я»?
– Ніяк. Бійці виконують свою роботу, слухають командира, захищають Батьківщину. Їм нема коли читати: перемир’я – не перемир’я… Всі разом і кожен зокрема борються за свою країну, за сім’ю…
– Помилково вважати, що на фронті відстоюють наші позиції лише чоловіки. Жінки також виконують не менш важливу роботу як на передовій, так і у тилу. Що, на вашу думку, на війні жінка робить краще за чоловіка?
– У жінки виходить краще знайти підхід до чоловіка, підтримати, заспокоїти, зрозуміти. Я, звичайно, проти того, щоб жінки йшли воювати, бо вважаю, що й в тилу вистачає роботи. Хіба якщо немає дітей, бо залишати дитину, — зовсім не вихід. Усе-таки воювати – це чоловіча робота, бо першочергово було, що чоловік – воїн, захисник, а жінка – берегиня домашнього вогнища. То вже тепер, у силу обставин, усі змушені згуртуватися і працювати заради перемоги.
– Війна змінила не лише спосіб життя, а й плани, погляди, переконання… Про що тепер мрієте?
– Мрію бути щасливою і щоб були щасливими мої діти, щоб закінчилося це жахіття і ми всі могли спокійно жити у своїй країні з впевненістю у завтрашньому дні. Тому ми, волонтери, й наші воїни максимально стараємося робити все, щоб якнайшвидше настав мир.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
