У мирному житті — вчитель історії. Боротися — для нього поняття не нове. Роками із однодумцями боровся проти корупції та безладу як у владних кабінетах, так і в правоохоронній системі. Багато всього зрушив після Революції Гідності разом із соратником Віталієм Ващенком, якого згодом замовили і вбили ті, кому не давала спокою діяльність активістів… Після вторгнення росії Віталію Савчуку довелося взяти зброю в руки. Боротьба триває… Своїми думками про російсько-українську війну Віталій поділився з «НОВОЮ…».
— Уже рік триває масштабна війна в Україні, яку розпочала росія. Чи можна було цього уникнути? Як оцінюєте нинішні події в контексті історії?
— Можна уникнути будь-якої війни, адже вони виникають внаслідок конкретних причин, а не спонтанно. Як не парадоксально, але найменше зупинюсь на росії. Україна для росіян завжди була ідеологічно-політичною «раною», адже вони сприймають наші землі як свої «історічєскіє». Ідеологічне «прокачування» мізків росіян відбувалося десятиліттями. Працюючи у сфері туризму ще до 2014-го, мені доводилося спілкуватися з росіянами. Смішно було слухати від них абсурдні думки щодо нашого минулого і теперішнього життя. Ці домисли сприймали й люди, які проживають на Сході України. Але час показав, що це не смішно, а страшно, оскільки з нас просто формували «образ ворога». Вплинути на свідомість росіян ми не маємо можливості. Як кажуть у народі, «пороблено і задавнено». Велика відповідальність за початок війни лежить і на країнах західної демократії, які не спромоглися дати потужний посил росії щодо недопустимості військового шляху вирішення нею своїх зовнішньополітичних проблем. Причому така тенденція спостерігалася десятиліттями.
— Чому росія наважилася здійснити наступ? Чого хоче кремль?
— Україна стала жертвою агресії. І, як би це дивно не звучало, всі ми несемо певну відповідальність за перебіг подій. Безумовно, головна відповідальність лежить на владних структурах, а точніше — на нашому політикумі. Упродовж тридцяти років незалежності політична верхівка рідко займалася цілеспрямованою державотворчою діяльністю, переймаючись отриманням посад, доступом до державних фінансових потоків та лобіюванням інтересів окремих представників бізнесу. Прагнучи утриматися при владі, політики активно експлуатували ідеологічні розбіжності, притаманні різним регіонам України. Часто окремі регіони, зокрема, Донбас перетворювалися на такі собі вотчини певних політико-бізнесових кланів, маючи відкупне від центральної влади. Там прислужники кремля формували різними засобами свій «ядерний» електорат, що давало їм можливість представляти свої інтереси у вищих органах влади, прикриваючись запитами мешканців даного регіону. Значна частина політикуму представляла російську «п’яту колону», але спокійно вела свою діяльність, не становлячи «інтересу» для наших силових органів. Корумпованість органів влади в Україні і відверта продажність національних інтересів призвели як до розвалу економіки, так і до зневажливого ставлення громадян до влади і держави загалом.
Сама форма спілкування на вищому публічному рівні у мене особисто викликала обурення: немає нічого дивного, коли пересічний громадянин «незлим, тихим словом» згадує президента, міністра, депутата. Але коли вищі особи дозволяють собі обзивати один одного алкоголіками, наркоманами і т.п., то що можна говорити про їхню репутацію? Закиди, що мовляв, кого обрали, того й маєте, абсолютно безглузді, бо вибору здебільшого нема. Ще з зародження державності діє принцип «хоча і бандит, але свій». А політикум перетворився в своєрідний закритий клуб, куди нових учасників допускають за умови повної лояльності до свого вождя.
Політична еліта у нас так і не сформувалася. А якщо згадати про руйнування боєздатної армії та невдалу і суперечливу зовнішню політику, то складається невтішна картина. Бідна, обеззброєна, роздерта внутрішніми суперечностями країна, у якій державна влада корумпована, не має авторитету серед громадян, значна частина яких залишила країну, відсутність союзників. Ну чим не ідеальна держава як об’єкт агресії сусіда, в якого аж очі горять та руки сверблять? На жаль, досвід 2014-2015-их років нічого не навчив: підписавши Мінські домовленості, які завершили першу гарячу фазу російсько-української війни, в нашого політикуму «відійшли зашпори» і він повернувся до свого традиційного способу діяльності, а радше — збагачення, за що ми платимо зараз дорогою ціною, ціною наших життів. Можливо, хтось дорікне мені: невже ми самі винні у війні? Візьміть простий побутовий рівень: усі ми є потенційними жертвами хуліганів, але навіть проживаючи у проблемному районі, одні є постійним об’єктом їх нападів, а на інших хулігани не дивляться. У світі жорстокі правила: або ти сильний і сконцентрований, або ж — слабкий і розхлябаний. А волання потім про правила, про невідповідність статутам і законам — уділ слабких та рідко коли спрацьовує. Світова практика це давно яскраво підтверджує.
Велику роль відіграла й «пані ілюзія». Що говорили до вторгнення? Українська сторона: «Війна закінчилася», «Масштабної війни не буде». Симпатики росії в Україні: «Могутня росія змете українську владу вмить і ми будемо жити в благополучній росії». Російська сторона: «Україна — недодержава, захопимо за три дні, ніхто владу захищати не буде». Міжнародна риторика: «Путін все-таки — цивілізований політик. Ну Грузія, ну Крим, то таке… Але масштабна агресія у центрі Європи у XXI столітті?». Звичайно, такі ілюзії охопили не стовідсотково, але були домінуючими. Помилилися всі. Нині знову всі платять за перебування в полоні ілюзій.
— Згадайте 24 лютого 2022-го…
— Події 24 лютого, як це не парадоксально звучить, я сприйняв без особливих емоцій, чи так тоді здавалося. Війна витала у повітрі, стояло лише питання часу. «Викрутаси» нашої влади щодо початку війни, як от, «будемо смажити шашлики», були зумовлені невпевненістю: чи стане народ на захист держави, адже між владою і громадянами — прірва. Подальші події підтвердили, що росія — не Україна, що українці асоціюють державу не з президентом, а з Батьківщиною, родиною, національною та особистою гордістю. Події двох Майданів, сплески діяльності громадських організацій не донесли до політиків, що сформувалося громадянське суспільство.
24 лютого для мене минуло доволі банально — прийшов на роботу, як класний керівник оформив пакет документів учнів на ЗНО, відправив їх «Новою поштою» та повернувся додому підчищати домашні справи. Вранці 25 лютого здав кров для поранених, зустрівся із односельцем. «Що будеш робити?» — запитав мене. «Йду записуватись у Тероборону», — відповів. «Я — з тобою! І ще двоє хлопців із нами підуть…» — сказав. До слова, останні двоє на ранок 24 лютого були за кордоном на заробітках, але дізнавшись про початок воєнних дій, повернулися на Батьківщину. Пройшли медогляд, нас зарахували до військової частини. Від 25 лютого і дотепер ми — разом.
— Як рідні сприйняли ваше рішення?
— Переживали та переживають. Кожна сім’я хоче, щоб син, чоловік, батько був вдома, але що поробиш. Переконаний, що їм важче, як мені, адже я знаю свій кожен крок, а вони можуть лише здогадуватися, що зі мною. Окреме «дякую» тим «героям», які «воювали» в тилу або ж відбули тиждень-другий на передовій, а повернувшись з певних причин додому, починають розказувати про різні страхіття. Почувши їхні «байки», рідні захисників не знаходять собі місця. Натомість я вдячний колегам по роботі за розуміння, що це мій вибір, що не казали «у тебе ж броня». Донині відчуваю їхню підтримку, а також гріють серце добрі слова друзів. Звичайно, моє життя змінилося радикально. До деяких викликів я не був готовий, але велика річ — життєвий досвід і здатність адаптуватися до різних умов. Все решта набувається: вогнева і тактична підготовка і т.п. Ми з побратимами — піхота, тож перший наш «товариш» — це навіть не автомат, а лопата. Таке враження, що після війни її у руки не візьму, краще когось найму (усміхається, — авт.). Справжня підтримка на війні — це побратим, який має бойовий досвід. Теза багатьох «я в армії не був, що там робитиму» не витримує жодної критики. Навчишся! Чому обороноздатність і захист країни мають триматися на своїх плечах одних і тих же людей, а не всіх українців?
— Чи складно було залишити щоденні справи і йти воювати?
— Якщо вибір свідомий, то і зміни в житті не болісні. Скажу по правді, з відпустки повертатися було важче, ніж зголошуватися до служби та виїжджати на фронт. Відпустка не так для військових, як для заспокоєння їхніх сімей. Щоб побачили, що ти — неушкоджений і здоровий. Приїхав до Кременця, дивлюся, всі кудись поспішають, метушаться, щось вирішують. Господи! Куди спішите? Які проблеми? Ну, але буття визначає свідомість. Насправді важливо, хто тебе оточує у певній ситуації. Мені пощастило, що довкола мене завжди були хороші люди. Не виняток теперішній солдатський колектив: здебільшого заробітчани, які повернулися додому, вчителі, які зголосилися добровольцями, представники інших сфер діяльності. Всі розуміють, чому вони на лінії фронту та хто стоїть за ними.
— Скільки ще зусиль потрібно, щоб побороти російських загарбників?
— Стояти ще доведеться… «Що там?» — питання від знайомих, яке мене найбільше вибивало під час відпустки. По очах бачу, що очікують ґрунтовної відповіді ледь не з датою завершення війни. А про що розповідати? Все буденне, і як не парадоксально, найбільше запам’ятовується лише спілкування з побратимами, а все решта… Та й що я бачу? Горизонт у кілька кілометрів. Так що про ситуацію на фронті нехай говорять аналітики, фахівці, ті, хто володіє значним обсягом інформації. Тому на запитання «що там?» відповідаю: «Помаленьку стоїмо».
— Як не прикро, але навіть під час війни в Україні «процвітає» корупція. Новини про такі факти «вибивають». Одні гинуть, інші збагачуються… Які думки у вас це викликає?
— Такі негативні факти звісно, короблять, але не дивують. Кажуть, що війна змінила українців, але, за моїми спостереженнями, люди не змінилися, просто у критичних умовах проявилося «хто є хто». Активні та сміливі пішли воювати, свідомі — волонтерять, а байдужі так і залишаються байдужими. Хто звик до корупції, то йому важко «зав’язати» із цим. Війна і смерті не змінять негідників. Ніколи. Більше того, деякі з них навіть у такій ситуації шукають користь: записалися в армію, через зв’язки відсидять в глибокому тилу або десь за солдатами і повернуться «хероями». Тому після перемоги справ багато. Але не чекаймо, що «повернуться з війни хлопці й наведуть порядок». Повірте, більшість, прибувши додому, скажуть: «Слава Богу, що живий». Частину активніших розберуть спритні функціонери від партій, роздерши фронтове братство. Я це кажу, бо бачив таке в 2015-2016-их роках. Тому починайте вже! Елементарний запит про використання коштів до органу місцевої влади, відстоювання своїх професійних і трудових прав — це вже ваш вклад у зміни в державі. Влада мусить розуміти, що громада контролює її. Враховуючи запит суспільства на справедливість, наразі незрозуміло, як будуть діяти силові структури після війни, чи будуть закривати очі на очевидні правопорушення. Щоденна праця кожного із нас і гуртування — це те, що зможе змінити нашу державу та суспільство. Але зміни не відбуваються за помахом чарівної палички. Зміни — це тяжка і довга справа, але вона варта того. Іншого не дано: або всі ми змінюємося задля спільного добра, або ж платити людською ціною Україні доведеться ще довго.
Іванка ГОШІЙ, НОВА Тернопільська газета
