Харизматичний В’ячеслав Антонович має багато регалій, передусім відомий тернополянам, і не лише тернополянам, як актор театру та кіно. А ще він народний артист України, педагог, професор… Робочі будні у Вʼячеслава Антоновича чітко розписані: частину дня він актор, репетирує в театрі, а іншу частину присвячує своїм студентам, пишається, що виховує нову мистецьку еліту України. А й справді, серед його колишніх студентів уже є девʼять заслужених артистів України! А в Тернопільському драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка 30 колег-акторів – його колишні студенти.
“Я або вчитель, або актор…”
Мрію стати актором Вʼячеслав Антонович плекав ще з юності. Ось, як він згадує про вибір фаху.
“Колись я зі своєю жінкою стояв біля воріт баби Дубихи, в якої вона винаймала квартиру, ми мріяли про наше майбутнє, – ділиться спогадами актор. – До речі, я вже тоді точно знав, що Валя – моя майбутня дружина. (Усміхається, авт.). Хоча ми були дуже молоді. Власне, з дружиною я поділився своєю бентегою. Мовляв, якщо не вдасться вступити в театральний інститут, то я змушений буду вступати в педагогічний інститут Затонського і працювати вчителем. Ось таке життєве роздоріжжя: або я вчитель, або я – актор. Мене прийняли. Я отримав право працювати в театрі. А в 45 років ще й почав викладати акторську майстерність”.
Маловідомий факт, що В’ячеслав Антонович колись ще мріяв стати журналістом, але доля таки привела в акторство.
“Ми не думали, що нам погано…”
“Раніше актори були приречені на безгрошів’я, – говорить пан Вʼячеслав. – У театр не йдуть за грішми. Не вірте, що йдуть у театр, бо хочуть купити машину. Для цього займаються якимось бізнесом. Іноді програв, іноді виграв. Так було”.
Вʼячеслав Антонович розповідає, що в скрутні радянські часи, коли люди впізнавали акторів, то допомагали з товарами. А щоб одягнути себе та дітей, брав на виплат.
“Ми тоді не думали, що нам погано, – каже Вʼячеслав Хімʼяк, – ми просто не бачили того, що може бути краще. Зараз у нашому житті стільки можливостей, чого раніше у нашого покоління не було. Ми стільки жили скромним радянським способом життя, що я сьогодні кайфую від того, що можу не рахувати гроші, щоб дати внукам і купити все необхідне. А мої особисті потреби дуже скромні».
Мабуть, не всім мріям судилось збутися. Актор запевняє, що більшість його мрій збуваються, бо знає секрет – не мріє про те, що йому не потрібно. От для прикладу, ніколи не мріяв про авто, і навіть не хоче сідати за кермо.
“Вони стрибають, а я разом з ними…”
Робота з молоддю дається взнаки, бо у 75 років В’ячеслав Антонович енергійний та позитивний.
«Ще донедавна я стрибав зі студентами на одній нозі, – розповідає. – Вони стрибають, і я разом з ними. Спорт, як такий, зневажаю. Мені було достатньо того, що я був зайнятий танцем, сценічним рухом».
З часом елегантні костюми Вʼячеслав Хімʼяк змінив на стильний та комфортний одяг, а сонцезахисні окуляри додають йому особливого шарму. Хім’яка впізнають на вулиці, шанують і люблять тернополяни. Для когось він запам’ятався роллю, а для когось – читанням віршів. У 30 років він отримав звання заслуженого артиста, а в 50 став народним.
“Щоправда, з кожної нагороди додавалося відповідальності та сивого волосся на голові”, – любить жартувати він.
“Це обласний театр, а в мене нема що грати…”
За словами пана Вʼячеслава, найскладніший період у житті актора, коли не дають ролей.
“Ти в театрі, а тебе не бачать, що ти є, не дають роботи. У кожного гравця щовечора має виділитися 200 грамів адреналіну. У мене був такий період, коли я зіграв три вистави, і вони пройшли лише 20 разів. А я репетирував півтора року. Уявіть, це обласний театр, а в мене немає що грати! Пух, вилетіла вистава. Пух, моя вилетіла. От я перший раз попробував бути незайнятим.
Тоді ввечері приходив додому, я на стінку ліз. Мені хотілося грати! А потім у мене такий другий період був, трошки менший. То я почав читати вірші. І щоб забезпечити сім’ю, читав лекції, виїжджаючи в район. Дуже багато працював. До 40 років я засинав до 4 години ранку. А о 9:30 вже був на ногах”.
Разом із тернопільським театром Вʼячеславу Антоновичу пощастило їздити на гастролі в Казахстан і Молдову. А з хмельницьким театром упродовж чотирьох місяців виступав на Далекому Сході.
“Повернувся додому після гастролей і жінку свою не впізнав. Тоді не було інтернету, щоб спілкуватись і бачити її щодня”, – з усмішкою розповідає актор.
“Вистави треба дивитися в театрі, а не в інтернеті…”
З появою інтернету неначе й світ став ближчим, люди освіченіші. Цікавлюся, чи на користь це театральним митцям.
“Я 60 років займаюся театром, – каже Вʼячеслав Хімʼяк. – І я добре знаю, що вистави треба дивитися в театрі, а не в інтернеті. Кіно можна дивитися на маленькому екрані. А в театрі є та таємниця, яку ніяк не можна сфотографувати. Я можу тільки ознайомитися, переглянувши відео з вистави. Але я хочу отримати повний кайф. Коли прийдемо на виставу – відчуємо голос, вібрації. Має бути оця живинка. Театральне мистецтво – живе!”
В’ячеслав Хім’як жартує, що не вміє грати маленькі ролі. Хоча невелика роль Андрея Шептицького у «Голгофі» (реж. Олег Мосійчук) накликала головну роль митрополита у виставі-реквіємі «Андрей» (реж. Федір Стригун).
«Ви бачили виставу-реквієм «Андрей»? Кажуть, що глядач мене хвалить… А як вам? Цікава ваша думка. До зустрічі в театрі», – каже актор.
За плечима народного артиста зіграно понад сто ролей, але Вʼячеслав Антонович переконаний, що свою найкращу він ще не зіграв, усе ще попереду!
