Цьогорічного літа виповнилося 125 років від дня народження музейниці до мозку кісток, краєзнавиці, дослідниці.
Іронія долі – її батькам належало більш ніж 6 моргів землі (понад 3,44 га) на околицях Тернополя та кам’яниця у самому місті. Тим не менше, на схилі літ гімназійна професорка разом з молодшою сестрою жили у тісній квартирці, у холоді і злиднях, а померли в інтернаті для старців с. Краснопуща на Бережанщині. Так радянська влада відплатила за збережені під час війни унікальні експонати Тернопільського краєзнавчого музею.
«На її долю пригорщами сипались нещастя: розрухи двох світових воєн, виключення з університету, хронічне безробіття, втрата головного життєвого доробку – дисертації. Одинока, безпомічна у побуті, здавалось, забута Богом і людьми, знаходила відраду у творчій праці, – зазначає у своїй монографії науковий працівник ТОКМ Ярослава Гайдукевич. – Залишила по собі унікальні матеріали з історії рідного краю, Тернополя, любов до яких не афішувала, але тримала глибоко у серці. Була Українкою, і її тривожило усе, що стосувалося національної історії в умовах австрійських та австро-угорських, під окупацією Польщі та в часи більшовицького режиму. Усе це відтворила у своїх безцінних рукописах, більшість з яких так і залишились неопублікованими, багато було знищено війною, вогнем, водою, вкрадено… Але те, що збереглося, не дає нам права забути про неї, Стефанію Садовську, гімназійного професора, а у роках 1940-1965 – наукового працівника Тернопільського краєзнавчого музею. Жінку-легенду, що в обставинах жорстоких і не безпечних зуміла зберегти для нащадків документальну історію краю».
Останній податковий поборець Австрії у Польщі
Це про її батька, Стефана Садовського. Народився він у Довжанці, що неподалік Тернополя, у заможній родині. Тож дістав освіту, відтак – добру роботу, усе життя пропрацював податковим урядником («поборцем»). Його брат Володимир був капеланом УГА, музикантом і композитором.
Мати Анна походила з відомої у Тернополі родини міщан Онуферків, родове коріння яких сягало чи не самих початків існування міста, зазначає пані Ярослава. Від батьків вона отримала добрий посаг – кам’яницю на вул. Святоянській, 25 (зараз вул. Михайла Грушевського), поле і невеликий гай. У період між двома війнами – Першою та Другою світовою – земля врятувала родину від голодної смерті.
Стефанія (1888-1968 рр.) була середущою у сім’ї, між старшим братом Никифором-Омеляном (1884-1935 рр.) та молодшою сестрою Леонтиною (1890 – початок 1970-х рр.). Дітей виховувала мати, освічена та шляхетна пані. Анна сама давала лад господарству, слідкувала за садом та городом. Лише поки діти були малі, їй допомагала пеленгнярка (няня).
Усіх дітей вивчили батьки, всім дали вищу освіту. Старші – Никифор і Стефанія займались наукою. Леонтина спочатку у Львові, а згодом – у Відні студіювала медицину, та через слабке здоров’я навчання не закінчила. По суті, до кінця життя нею опікувалась старша сестра.
Никифор (по-домашньому Ліль від свого другого імені Омелян) викладав у 2-ій (польській) тернопільській гімназії математику. У 1911 р. під час приїзду до Тернополя Івана Франка та читання ним поеми «Мойсей» у Міщанському братстві Никифор Садовський разом із професор Якимом Яремою опікувалися хворим поетом. Згодом польська влада це йому пригадала. На початку 1930-х років почався шалений тиск на українців, закриваються українські школи, натомість відкриваються польські. Вчителів-українців масово звільняють або примушують «передати метрику до костелу», тобто змінити віру та національність, ополячитись. Никифор відмовився це зробити, його починають цькувати, возводять наклепи і, зрештою, фабрикують кримінальну справу. Чоловік не витримує. 17 березня 1935 р. газета «Glos Polski» повідомила про його самогубство. «Був знаний як педагог і викладач, але останнім часом страждав на нервовий розлад і мав бути в найближчому часі відправлений на відпочинок». Отож Никифор-Омелян накинув на себе петлю, хоча мав чарівну дружину та двох маленьких дітей – сина і дочку.
«Не плач, хлопче, будеш вчитись»
У 1907 р. Стефанія Садовська на «дуже добре» закінчує приватну гімназію у Львові та вступає на філософський факультет у місті Лева. Лекції з астрономічної географії студентам читав професор Степан Рудницький. Дівчина захоплюється предметом і вирішує присвятити географії свою наукову діяльність. Однак вихована в українському дусі, Стефанія не могла лишитись осторонь політики. Тим паче, що тодішній намісник Австрії у Галичині граф Андрій Потоцький відкрито зневажав українців. Останньою краплею стали вибори до Галицького сейму 1907 р.
Згодом Стефанія Садовська напише у своєму щоденнику: «У часі виборів були надуживання, перекупства: 10 корон за голос і ковбаса» (майже як зараз). Граф Потоцький заплатив за вибори життям – рік потому цього застрелив студент Мирослав Січинський. Почались репресії проти українців. У 1910 р. Стефанію затримують із листівками-відозвами боротися за українську мову, та виключають із університету.
Дівчина дуже переживала, адже так хотіла вчитись! Улюбленицю розрадив батько: «Не плач, хлопче, вчитися ти будеш» і відвіз до Чернівців, в університет. І тут їй пощастило зняти помешкання в Ольги Кобилянської, що на вулиці Новий Світ, 46. Довгі щирі розмови з видатною письменницею розширили духовний світ Стефи, відкрили перед нею західну, зокрема, німецьку культуру. До самої смерті О. Ю. Кобилянської вони підтримували стосунки, листувались. У своїх спогадах уже покійний Ігор Герета писав, що «Садовська мала 11 листів від Кобилянської, повних ніжності до панни Стефці».
Навчання закінчила напередодні Першої Світової війни, тож наприкінці літа 1914 р. Садовські – батьки з дівчатами евакуюються до Відня, і лише через 4 роки повертаються додому. Стефанія влаштовується вчителем в одній зі шкіл Тернополя. Невдовзі стає відомим у місті педагогом, професором історії та географії приватної жіночої гімназії ім. М. Конопніцької, веде активне громадське життя, спілкується з науковцями Львова та Тернополя. Не дивно, що у 1933-му в Стефанії, як і в брата Никифора, починаються неприємності на роботі. Переслідують брата, відтак і старшій сестрі доводиться підтверджувати свою право викладати у польських школах – українські закрили. Та коли від нею вимагають передати до костелу метрику, як і брат категорично відмовляється і лишається без роботи.
Біда не приходить одна. Через 3 роки, у 1938-у, помирає батько. «10 травня був похорон татка, мали 88 років, були останнім податковим поборцею Австрії у Польщі, а один з найстарших горожан міста Тернополя. Могли жити довше, коби не те, що їх побили якісь два жовніри … перед півтора року взад», занотовує Стефанія у щоденнику.
Тепер турботи про стареньку матір і хвору сестру лягають на її плечі. Представниці поважного роду змушені самі давати собі раду. Жили з платні, отриманої за оренду землі, самі саджали город. Сім довгих років Садовська лишалася безробітною. Практично до 1940-го, поки не було створено Тернопільський державний історико-краєзнавчий музей. У біографії вона напише: «З 1 січня 1940 р. я влаштувалась до музею».
Берегла музейні скарби, а не місце собі в історії
Стефанія Стефанівна захопилась музейною роботою. Музей працював навіть у роки війни, і відвідувачі могли послухати розповідь про історію краю. Проте 19 серпня 1943 р. гестапо забирає 49 найцінніших полотен живопису західноєвропейських художників XVIII –XIX ст. Садовська у розпачі, ризикуючи життям, звертається до командування, адже вільно володіла п’ятьма мовами – грецькою, латинською, польською, німецькою, російською, і переконує, що картини не мають цінності. Хоча розуміла: вони безцінні! Щоб вберегти колекцію від пограбування, найцінніші картини, рідкісну кераміку, монети та документи переносить і ховає у підвалах музею. А навесні 1944-го, коли почались бої за Тернопіль, разом із сестрою перебрались сюди жити та оберігати музейні скарби. Додому сестри повернулись після звільнення міста і побачили згарище: дім згорів під час бомбардувань, майно пограбували. Зникнув найцінніший скарб Стефанії – рукопис її докторської дисертації з географії.
Однак Садовська й надалі переживає за збереження експонатів, починає рятувати бібліотечні книги з-під завалів. У 1948 р. за збереження цінностей радянська влада нагородила її орденом «Знак пошани» і виділила кімнатку у центрі міста, за пару метрів від музею (нині тут будинок побуту «Роксолана»). У музеї Стефанія Стефанівна пропрацювала до 77 років. А потім двох стареньких і немічних сестер влада відправили вмирати у богодільню під Бережанами.
«Вам людина – камінь, а ви їй – хліб» – було її кредо
«Я був, коли їх вивозили з сестрою (поч. 1960-х – авт.). Під’їхало дві машини, їх забрали в легкову, а речі, насправді якісь клунки, поскидали на іншу машину і повезли кудись, – пригадує тодішній науковий працівник музею Богдан Лановик. – Вони не плакали, мовчки сіли, розуміли, що з цією владою нічого не доб’єшся.
Вона займалась археологією. Я бачив у неї рукопис книги «Археологія Великоглибочицького району» (тоді так було, пояснює). Вона писала, а видавали інші. В науці так часом буває: один пише, а другий видає. Вона хворіла на радикуліт, тож сиділа в кожусі і працювала – писала або перечитувала книги. Мала феноменальну пам’ять і енциклопедичні знання. Любила рано вставати, на підвіконнику розсипала кришки, ідо неї тут же злітались горобці. А вона дивилась і розмовляла з ними. Жили вони з сестрою на її зарплату, якщо я отримував 60 крб., то вона трохи більше, цих грошей їм удвох вистачало тільки на їжу. Одяг у них не мінявся. Тож була трохи опущена. Хоча була красивою жінкою, аристократкою. Якби її одягнути гарно, то була б як графиня, – пожартував співрозмовник і продовжив. –Пані Стефанія добре знала родину художників Удіних, Тамару та Євгена. Мені здається, вона розповіла їм про художника Хворостецького з Кременця, його внесок у мистецтво».
Любила «панське какао»
«Як зараз бачу Стефу Стефанівну – у довгій темній спідниці, у приталеному жакеті, з паличкою у руках, – пригадую розповідь нині вже також покійної багаторічної працівниці краєзнавчого музею Богдани Урбанської. Разом із сестрою вона доглядали та допомагали Садовським. – Нового одягу не купувала – у шафі було чимало старовинних речей. Взимку носила коротку шубку з панбархату (казала «плюшова») і валянки. Голову пов’язувала гарною, також ще старовинною хусткою. Садовські не любили згадувати минуле, певно, боляче було в бідності доживати вік, та інколи щось і прохоплювалось. Розповіла, що їм із сестрою подобались кури-ліліпути, яких розводили у батьків. Любила квіти, батьківська хата потопала у трояндах, а лілею вважала божою рослиною».
Роки були важкі, голодні. Пані Богдана із сестрою Антоніною (у музеї її кликали Тосею) чим могли, пригощали самотніх жінок. Одного разу принесли голубці. І С. Садовська пригадала, як їздила на день народження до Ольги Кобилянської, а там подавали голубці у виноградному листі, їй сподобалось і сама почала так готувати.
Жили сестри бідно, але завжди тішилися гостям і чим могли, пригощали. Обов’язково пропонували какао і печиво чи булочки. Стефанію хтось пригостить, а вона у хустинку загорне і додому – сестрі. Перед роботою Богдана Урбанська забігала до стареньких, прибирала у кімнаті, варила какао, викладала гостинці – вареники з картоплею або сиром. Ввечері приносила свіжий хліб, цукор. У помешканні був водопровід, але всі «зручності» – надворі. Старенька Стефанія дуже соромилась цього і перед приходом підлеглої намагалась якнайшвидше винести відро, та ноги погано слухались. «Коли я бачила, сама виносила відро. Як було не співчувати двом стареньким хворим жінкам, завжди лагідним і привітним? – зітхала пані Богдана. – Натомість їхні сусіди дивились у вікна і сміялись з погано вдягненої старенької, яка палицею штовхала перед собою відро».
Казковою здавалась кімнатка вчених пані. Крім двох залізних ліжок, стояла тут старовинна гарна шафа і різьблена, кована по кутах скриня. На ній – різьблені шкатулки. Усе накрито гарними в’язаними серветками. На столі лежав олівець-помада для губ, Стефанія казала, що це червона кретка. На стінах – фотографії людей у гарному вбранні. На вікні – старовинні, в’язані гачком вишукані фіранки – дівчинка у квітах. На ніч вікно закривали великою грубою хусткою, аби менше зазирали сусіди. Саме ця хустина зіграє рокову роль у житті сестер Садовських. Якось взимку хустка загорілась, почалась пожежа і стареньких ледь врятували.
«Вони, певно, молились, – припускала пані Урбанська. – У них були сховані ікони, на видноті ж тримати не можна було. Вони і Великдень святкували, і Різдво».
Потому декілька тижнів Стефанія з сестрою пролежали в лікарні, а потім їх вирішили відправити у Краснопущинський будинок-інтернат для самотніх. Через півтора року, 20 січня 1968 р., Стефанія Садовська там і померла, поховали її у родовому гробівці на Микулинецькому цвинтарі Тернополя.
… За життя вона цікавилась походженням роду Потоцьких, жінками в історії Римської імперії, Кременецьким ліцеєм, українським малярством на склі. Писала історію Тернополя з часу панування австрійців на Галичині, причому опрацювала документи і літописи, що вважались втраченими. Однак із рукописів мало що збереглось, а з надрукованих праць – лише історична розвідка «Diocletianus» (Львів, 1935 р.). Твори ілюструвала власними малюнками. В одній із праць описала загадкову історію зникнення у 1914 р. символічного срібного ключа Тернополя.
Така історія життя Стефанії Садовської: у війну врятувала старовинні музейні експонати, її ж наукова спадщина достеменно й досі не вивчена.
Джерело.
