Тернополянка Лілія Музика виховує 7-річного сина Віктора, у якого синдром Дауна. Хлопчик наймолодший у сім’ї, крім нього є ще дві сестри та брат.
Багатодітна мама обожнює свого особливого хлопчика, хоча довелося пройти з ним чимало випробувань. На відміну від деяких матерів, котрі обмежуються своїх діток із синдромом Дауна чотирма стінами, не завжди мають відвагу виходити із ними у людні місця, пані Лілія з сином і дня не всидять вдома — гуляють містом, ходять у гості, відвідують різні заходи.
А з яким захопленням жінка виставляє в соціальних мережах фотографії свого синочка та веселі сімейні відеозаписи! Її оптимізм додає віри й іншим тернопільським сім’ям, де зростають такі ж діти, яких ще називають сонячними. Дітей із синдромом Дауна чимало серед нас, щороку в Україні їх народжується близько 400. Сонячні діти можуть народитися в абсолютно здорових батьків. Як правило, це пов’язано з зайвою 21-ою хромосомою, тобто із хромосомним дисбалансом (у більшості людей 46 хромосом, а в людей із синдромом Дауна — 47).
— Народження особливої дитини часто стає шоком для батьків. Як ви прийняли Вітю у своє життя?
— Про те, що у дитини буде синдром Дауна, я дізналася на третьому місяці вагітності. «Мушу повідомити, що ваша дитина з генетичною аномалією», — сказав мені лікар під час УЗД-діагностики і запитав, чи знаю про що свідчать складки біля очей. «Не знаю…» — приголомшено відповіла. «Ваша дитинка з синдромом Дауна», — пояснив. «Нічого, такі діти теж виживають…» — спромоглася відповісти. У моєї подруги дитина з таким діагнозом, тому я розуміла про що йде мова. Мені було, звісно, важко, але я це прийняла. У жіночій консультації пропонували зробити аборт, до того ж мені тоді було 43 роки, та я вирішила зберегти дитині життя. Під час вагітності я не сприймала з жахом те, що немовля буде з синдромом Дауна, після народження теж спокійно відреагувала на особливість хлопчика. Найважче було, коли потрапили до дитячої лікарні і там мене почали гнобити діагнозами сина, адже виявили супровідні захворювання. Пригадую, після консиліуму одна доцент порадила відмовитися від Віті… Довелося пояснювати, що дитина бажана і що я не відмовлюся від неї.
— Хто вас підтримував у такий важкий період?
— Моя мама, діти — старшій доньці нині 30 років, синові — 28, другій доньці — 16 років. Перший мій чоловік помер, а батько Віті на даний час з нами не мешкає, хоча ми й не розлучені. Двоюрідний брат батька Віті теж був із синдромом Дауна, мабуть, це спадково передалося. Нічого не вдіємо: різні люди приходять у цей світ і ми повинні поважати й цінувати кожного.
— Кажуть, що діти із синдромом Дауна відчувають інших дуже глибоко. Розкажіть про Віктора.
— Вітя надзвичайно люблячий, для нього увесь світ сповнений добром, він не знає, що таке зло. Усіх людей сприймає за рідних, викликає в оточуючих здебільшого радісні емоції. Куди б не приходив, почувається комфортно. Навіть був у кабінеті міського голови! Утім іноді трапляються й неприємні ситуації, коли люди не розуміють чи не хочуть розуміти його особливість. Якось у дворі Вітя щось не поділив з іншою дитиною, то її мати сказала: «Ідемо звідси, бо хлопчик поганий». В очах Віті було здивування. «Навчіться спілкуватися з іншими дітьми!» — зробила я зауваження жінці. Завжди намагаюся пояснити, що мій син — особливий, захищаю його від негативу.
— З якими ще труднощами стикаєтесь?
— Не всі батьки сприймають його як особливу дитину, не розуміють, як з ним поводитись. Діти з синдромом Дауна надзвичайно доброзичливі, чуттєві, вони часто хочуть пригорнутись до когось. Бувало, Вітя підійде до дитини на майданчику, обійме її, але у нього відсутнє відчуття міри, тому іноді засильно обхопить руками, батьки відразу зляться. Насправді він не хоче зробити боляче, просто так проявляє свої емоції. Вітя — світлий і щирий хлопчик.
— Чи толерантне наше суспільство до особливих діток?
— На жаль, у Тернополі поки нема такого розуміння, якого б хотілося. Можливо, через те, що невелике місто, у нас не так багато дітей з синдромом Дауна, тому нема досвіду спілкування. А ось, коли ми були у столиці, нас вразило ставлення киян: поступались місцем у транспорті, усміхалися до Віті, навіть лікарі по-іншому сприймали його. А у нас навіть у поліклініці треба просити, щоб пропустили поза чергою, адже Віті важко встояти на одному місці, до того ж торік він переніс серйозну операцію на ніжках у київській клініці. Є, звісно, й гуманні та милосердні люди. Коли я збирала біля церкви гроші на операцію синові, підходили незнайомі парафіяни, підтримували мене, бажали синові одужання.
— Який Віктор у побуті? Чим любить гратися?
— Вранці з моєю допомогою застеляє ліжко. Приносить віник — береться за прибирання, потім миє підлогу. Готую їсти — Вітя обов’язково біля мене. Допомагає містити тісто, ліпити вареники, чистити овочі. Складає на місця іграшки. Звісно, його допомога — не ідеальна, але для мене цінна. Якось ми пішли до знайомих, поки я спілкувалася, він пішов до ванної кімнати і взявся там вимивати — ото було сміху! Після лікарні Вітя часто, граючись, «робить» мені укол, міряє температуру, приносить ліки, до слова, добре орієнтується, які від головного болю, які для серця. Якщо поруч нема нікого, залучає до гри ведмедика Володю, розкладає машинки — завжди фантазує.
— Нині в Україні актуальним є питання інклюзивної освіти, тобто навчання особливих дітей у звичайних школах, звичайних класах. Ви підтримуєте такі зміни?
— Наразі я проти переведення діток із спецшкіл у звичайні освітні заклади. Наше суспільство ще не настільки свідоме, щоб нормально сприйняти такі зміни. У школі, де навчається моя донька, була дівчинка з синдромом Дауна, то діти ображали її, насміхалися з неї. Мій Вітя навчається у спеціалізованій загальноосвітній школі по вул. Сахарова у Тернополі, після операції у нього індивідуальний план. У нас дуже хороша вчителька, Вітя залюбки слухає її і намагається виконувати завдання. Щоб особливі дітки почували себе комфортно у звичайній школі, мусять змінитися всі — діти, вчителі, батьки. Потрібно донести до суспільства, що особливі діти нічим не гірші від здорових, та на це потрібен час і зусилля — необхідно показувати таких діток, розповідати про них. За кордоном все по-іншому, там діти з синдромом Дауна мають змогу розвиватися, навчатися і стати повноцінними членами суспільства. У нас натомість навіть реабілітаційні центри не завжди з розумінням ставляться до таких дітей. Особливі діти не винні, що такими їх послав Бог у наш світ.
— Ви ніколи не нарікали, що саме у вас народилася така дитина?
— Я дуже рада, що Бог дав мені таку дивовижну дитину. До мене телефонують молоді мами особливих діток, з якими ми познайомилися у реабілітаційному центрі, й розпитують про мій досвід. «Головне — любіть свою дитинку, а все, що відбувається довкола — не так важливо», — кажу їм. Треба знайти спільну мову з дитиною, мені це вдалося. Я ніколи фізично не караю Вітю, можу голосніше сказати, шукаю до нього підхід. Бувало, син зупиниться посеред дороги і ні кроку, тоді присяду біля нього на кілька хвилин, поясню, попрошу і таки піде. Якщо тиснути на дитину, принижувати, то вона закривається у собі.
— Бачила на фотографіях, що ви спілкуєтеся з монахинями. Це допомагає вам долати внутрішні труднощі?
— Звичайно! Ми дружимо з сестрами-монахинями зі Зборова. Познайомилися у Тернопільсько-Зборівській архиєпархії УГКЦ. Сестри Романія, Ольга, Лукія час від часу приїжджають до нас додому, телефонують. Вітя дуже любить ходити на прогулянки з сестрами, нещодавно вони катали його на санчатах. Якось ми з сином їздили до них у монастир. Як би нам важко не було, сестри завжди підтримають, моляться за моїх дітей, особливо за Вітю. Мені важливо, щоб хтось хотів спілкуватися з моїм сином. Радію також, коли до нас навідуються волонтерки з логістичного центру. Після зустрічі Вітя не хоче їх відпускати.
— Вашому Віті пощастило з мамою! Дивлячись на ваше ставлення до сина, розумієш: якщо труднощі долати з любов’ю, вони перестають бути важкими…
— Кращої дитини немає у цілому світі! Вітя наповнив моє життя новим змістом. Я завжди поруч із ним, адже йому не обійтись без сторонньої допомоги. Люблю усіх дітей: і своїх, і чужих. Свого часу працювала нянею у дитсадку. Найбільше мрію, щоб Вітя був щасливий. Нещодавно моя молодша донька Сюзанна, яка займається модельним бізнесом, взяла його на фотосесію. Ми були вражені його артистизмом і вмінням позувати! А якось я дивилася телепередачу про дітей-моделей із синдромом Дауна, то подумала, може, й синові вдасться чогось досягти в житті. Вірю у свого сонячного Вітю!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
