Неповторного шарму Тернопільському ставу завжди додавала яхта «Тернопіль», та вже майже два роки вітрильник не з’являється на водному плесі, бо… нездужає капітан.
13 вересня 2016-го на вулиці Крушельницької в обласному центрі капітан яхти Станіслав Стадник потрапив у ДТП, травмував хребет і з того часу прикутий до ліжка. Попри непросту ситуацію, чоловік не є безнадійним: з його діагнозом є всі шанси стати на ноги, проте потрібні тривала реабілітація та допомога кваліфікованих медиків.
«Потребую вашої молитви за моє здоров’я, бо травма тримає мене в ліжку і в мої вітрила ніяк не дме вітер… Буду радий і фінансовій допомозі — гроші потрібні на масаж, лікування, харчування, адже я на руках у літньої мами і сестри. Вдячний усім, хто нас підтримував і підтримує, всіх покатаю на яхті, як тільки зможу!» — написав нещодавно у Фейсбуці Станіслав Віталійович.
«За діагнозом за три дні я мав би померти…»
Життєрадісного капітана Станіслава Стадника, мабуть, знають чи не усі тернополяни — кого катав на яхті, з ким спілкувався на причалі біля двох якорів, які сам виготовив. Нині йому 57 років, але, як він каже, для нього час зупинився після ДТП. Утім, чоловік не занепадає духом, вважає, що боротьба з недугою — це лише «перезарядка батарейки», і вірить, що стане на ноги.
— Усе життя я їздив на спортивному велосипеді, подолав сотні кілометрів, прикра пригода сталася несподівано… Їхав по вулиці Крушельницької, неподалік фіскальної служби, дорога була порожня, пропустив пішоходів, на мить відволікся, щоб переключити швидкість, і втарабанився у припаркований бус.., — розповідає Станіслав Віталійович. — Ноги були зафіксовані у тукліпсах, тому велосипед, як кінь, підкинув мене, я вдарився об автомобіль, зробив сальто, впав на асфальт, а зверху ще на мене звалився велосипед…
У мене були переламані два шийні хребці, але вже зрослися, а тримає мене нерухомим забій нервових закінчень на хребті — це можна вилікувати, але потрібен час. Коли я потрапив після ДТП до лікарні, мені поставили такий діагноз, що за три дні я мав би померти… Свят-свят-свят, що утік звідти, а то би так і сталося. Довели мене до такого стану, що у мене почалися «галюни»… «Не дочекаєтесь!» — сказав я і попросив виписку. За два тижні тільки на медикаменти пішло 16 тисяч гривень, не кажу вже про решту…
— Поки «льосик» з переліком ліків не оплатиш, не впускали рідних до реанімації, — скаржиться мати хворого 78-річна Інна Леонідівна.
— Замість підтримати моїх рідних лікарі лякали моїм діагнозом. Мати на двадцять років вперед посивіла і постарілась… «У вас атрофуються м’язи», — констатував реабілітолог, який по п’ять хвилин «для галочки» рухав мої кінцівки. Одна літня працівниця лікарні чула, який мені ставлять діагноз, якось підійшла і шепнула мені на вухо, що колись хребет сам відпустить. Це мені додало сили і віри!
«Кликали «цілителів» — надивилися на цирк»
Десять місяців після лікарні Станіслав Віталійович пролежав удома, не знав, до кого звертатися за допомогою. Врешті рідні почали шукати різних лікарів, народних цілителів, навіть зверталися до майстра з йоги. За цей час відбулося деяке покращення стану хворого, але він ще не може сам сідати, жодного разу не був на вулиці, хоча дуже мріє про це.
— Якщо просто лежати — зогниєш, треба рухатись. Ми стількох лікарів перебрали, та, на жаль, поки що не знайшли спеціаліста, який би знав, що і як зі мною робити, — каже Станіслав Віталійович.
— Приходив до мене один реабілітолог, але це був лише збір коштів, а результату жодного. «Скажіть, що робити, то я зроблю», — казав мені. Потім ми через безвихідь шукали різних цілителів через інтернет, запрошували їх до нас, то надивилися на цирк…
Застерігаю ніколи таке не робити! Один «дохтор» із Коломиї за певну плату приїхав і оглянув мене, але потім перестав брати слухавку. Кликала мама і майстра з йоги, який казав, що за сім сеансів підніме мене. Ціна одного сеансу — 1000 гривень. «Ви неправильно дихаєте!» — хотіла «ставити» мені дихання його асистентка. Вони планували завертати мені руки і ноги на підлозі, при тому не надто зважали на те, що у мене травмований хребет, тому я й «подякував» їм. Приходив до мене і заві-
дуючий однієї тернопільської поліклініки, брав чималі гроші.
«Поставлю тебе на ноги!» — обіцяв, але витримки у нього вистачало лише на два місяці. Реабілітація «спинальника» затяжна, а лікарі хочуть швидко все. Щоразу пропонував мені жменю пігулок (загалом виписав препаратів на 6 тисяч гривень), через ноги влив мені 14 систем… Через передозування я мало не помер… У мене відмовляли внутрішні органи, якось уночі запав язик, добре, що кішка — моя «патронажна сестра» (сміється, — авт.) — врятувала — розбудила матір. Можливо, його метод добрий, але коли перед ним лежить майже колода, потрібно на все зважати.
— Я бігала по лікарнях, по державних установах, радилася з усіма. З поліклініки присилали чергових медиків, але вони обмежувалися довгим списком медикаментів… «Краще б він помер…» — сказала одна лікар, — з сумом згадує Інна Леонідівна. — Якось одна дівчина на візку розказала, що її підняв на ноги народний лікар із Тернополя. Ми запросили і його.
— Шість місяців він «виганяв» травами медикаменти з мого організму, я відчув життєву силу, — продовжує Станіслав Віталійович. — Він не має медичної освіти, але щось пережив — себе врятував, тепер допомагає іншим. Колись займався боксом, тож має силу — піднімає мене, садить в інвалідний візок. «Можеш не казати, все бачу», — говорить. Щоправда, він теж думав за два-три місяці поставити мене на ноги, але поки що все відбувається повільно…
«Не продамо яхту, бо це візитна картка Тернополя!»
Родом Стадники із Сумщини, батько Станіслава Віталійовича був військовим моряком. У 1978 році родина переїхала з Маріуполя до Тернополя.
— Любов до водної стихії у мене з дитинства, ми жили у багатьох морських містах, — розповідає капітан. — Якось я зробив байдарку і мало не втонув на річці, було, що на плоті мене винесло у відкрите море… Ще дитиною відновив вітрила у модельці військового фрегата, яку знайшов на смітнику. Після закінчення школи у Тернополі почав конструювати вітрильні знаряддя. Навчався я у педагогічному інституті, працював вчителем трудового навчання, а ночами — майстрував. У 1979 році спустив на воду власноруч зроблений віндсерфінг, згодом побудував великий двомісний буєр за фотографією, бо креслень не міг дістати. Чотири з половиною роки будував яхту, прототипом слугував польський взірець. Тоді був дефіцит, то один друг виписав мені на складі дерево для яхти, інший — оргскло, начальник військової частини подарував фінську фанеру… І ось уже 34 роки тримаю яхту. Спершу вона називалася «Мрія», потім перейменував на «Тернопіль». Утримувати яхту нині недешево: на рік близько чотирьох тисяч гривень треба віддати на всі збори, а я ще плачу за понтон. Кожних чотири роки — перездача на права. Комплект вітрил для моєї яхти вартує не менше 3 тисяч доларів, міняти їх треба кожні три-чотири роки. Тримаю яхту на базі на «Циганці», на зиму піднімаємо на понтон. Шкода, що не можу сам це робити, наразі мама наглядає за яхтою.
— Яхту ми ніколи не продамо, бо це візитна картка Тернополя! Станіслав вклав у неї душу! — каже Інна Леонідівна. — Злочином є навіть думати про продаж. Краще вже спалити… Помию її, приберу і чекаємо…
— Яхта була свідком десятків освідчень, чудових прогулянок, — розповідає Станіслав Вікторович. — Можна просити руку і серце після стрибка з парашутом, можна — в аеропорту, але визнане історією та літературою освідчення — на яхті. Бувало, що хлопець ховається у каюті та зненацька виходить до дівчини або чекає на березі з квітами, перстнем і плакатом «Віра + Олег = Любов». Нинішня молодь креативна, тому сценаріїв — безліч. Найцікавіше спостерігати за реакцією дівчат. Здебільшого усі радіють, плачуть, але якось одна дорікала, що хотіла ще погуляти, а іншій не сподобалося… шампанське, хотіла коньяку. Особлива тема — «дєвішнікі». Але хай буде сто «дєвішніків», ніж один «мальчішнік», дівчата поводяться набагато чемніше. Було кілька випадків, що з яхти рятував людей. Пливу якось, чую: «Рятуйте!» Дивлюся, посеред ставу — дівчина, підібрав її, але й далі хтось гукає про порятунок. Повертаю яхту, бачу — хлопець пливе. Виявляється, він кинувся рятувати дівчину, хоч і сам кликав на допомогу. Поки я плавав з ними, їхні друзі викликали рятувальну службу. Якось я катав дорослу компанію, як раптом ні з того ні з сього чоловік напідпитку стрибнув у воду. Його потрібно було негайно рятувати, тож я кинув йому круг і… вибив зуба. Але врятував! Ці спогади гріють душу донині…
— Нелегко нам нині фінансово… Заощадження давно вичерпали, а попереду ще тривала реабілітація. Пенсія Стаса — менше 1,5 тисячі гривень, у мене теж невелика. Сподіваємось на Бога і добрих людей! — каже мати капітана.
Допомогти Станіславу Стаднику можна, перерахувавши кошти на номер його банківської картки: 5168 7426 0078 4254.
Просимо відгукнутись усіх небайдужих і щирих тернополян!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
