Війна в Україні наклала болючий відбиток і на життя наших заробітчан в Італії. Перебуваючи за сотні кілометрів від своїх домівок, вони намагаються зробити бодай щось, щоб допомогти хлопцям, які відстоюють цілісність і незалежність України. Серед них – тернополянка Вікторія Скиба, яка очолює активний волонтерський рух в Італії. «Новій Тернопільській газеті» вдалося поспілкуватися з нею через інтернет.
– Вікторіє, чому довелося податися на заробітки за кордон?
– Я взагалі не думала, що колись виїду з України… Але так склалось, трапилася нагода поїхати в Італію заробити трохи грошей. В Україні працювала бухгалтером. Зарплати були нерегулярні, доводилося вести бухгалтерію одночасно на кількох підприємствах… Думала, попрацюю в Італії рік і повернуся, але повернулася тільки для того, щоб забрати до Італії молодшу сестру Катерину.
Сім років доглядала літніх людей, як і переважна більшість наших жінок-заробітчан. Спочатку було дуже важко морально й психологічно, але мені пощастило з роботодавцями. Я потрапила в дуже хорошу сім’ю, де до мене ставились, як до члена родини. Саме тому я й залишилась на такий тривалий час. На першій роботі пропрацювала чотири з половиною роки, на другій – два з половиною. Потім вирішила, що треба щось кардинально змінити у своєму житті. Пішла на курси, після закінчення яких знайшла роботу на транспортному підприємстві, де і пропрацювала сім років. Однак у січні мене через кризу звільнили. Транспортне підприємство, де я працювала, є частиною комерційної агенції, яка продає меблі в Росію і Україну. Найбільші клієнти в Україні були з Донецька, тому вони згорнули співпрацю, обсяги торгівлі з Росією також суттєво знизились. Крім того, з’ясувалось, що моєму роботодавцеві не подобалась моя громадська активність на підтримку Майдану… У місцевій пресі були статті про наші мітинги, в мене брали інтерв’ю радіо й телебачення. Спершу італійська верхівка підтримувала Майдан, однак тепер веде підлу меркантильну політику, думаючи лише про свої комерційні втрати від санкцій Євросоюзу щодо Росії.
– Але ж більшість італійців, мабуть, все-таки підтримує Україну?
– Багато, але, на жаль, не більшість. Про їхню позицію в основному можна дізнатися через інтернет. Провідні італійські засоби інформації або мовчать, або підтримують Росію, а тому дуже важливо доносити до простих людей правдиву інформацію про війну в Україні. Саме тому ми нещодавно провели конференцію про Україну в місті Удіне на північному сході Італії. Головним доповідачем був професор Сімоне Беллецца, який торік опублікував книгу «Україна – відродження демократії». Інші співдоповідачі – журналісти Массімільяно Ді Паскуале та Мауро Воерціо – брали участь у конфернції по скайпу. Вони є співзасновниками сайту “Війна в Україні”, на якому правдиво розповідають про події на Донбасі. Мауро Воерціо навіть зняв і розмістив у Ютубі документальний фільм “Невидима війна”.
– А взагалі в Італії активно поширене волонтерство серед українських заробітчан?
– На жаль, громадська активність наших людей в Італії досить низька. Справа в тому, що більшість заробітчан вважає своє перебування тут як тимчасове, тож їх передусім цікавить заробіток. Тому наша асоціація намагається організувати культурне життя нашої діаспори. Ми проводимо літературні вечори, вертеп на Різдво, представляємо українську громаду на різних міжкультурних заходах. Тепер намагаємось мобілізувати громаду для допомоги пораненим в зоні АТО і бійцям на фронті. Ми зібрали кошти для допомоги кільком пораненим – Сергію Товстику з Дніпропетровщини, Івану Кушнєрову із Запоріжжя, Руслану Карпецю з Кременця, також передавали кровоспинні препарати Celox через київських та івано-франківських волонтерів, мазь від опіків для хлопців з тернопільського батальйону “Збруч”.
– Якою справою найбільше пишаєтеся?
– Нам вдалося організувати лікування в Італії Юрія Весельського із Житомира. Торік під Слов’янськом він втратив праву ногу, а ліву потрібно було оперувати, щоб відновити дію нерва. Прочитала у Фейсбуці статтю Ірини Соломко “Історія одного героя” і дуже захотілось допомогти тому хлопцеві. Я написала офіційне звернення від асоціації до виконавчих органів регіону Фріулі, мені відповіли згодою. Було дуже багато бюрократичної тяганини, але торік у вересні Юрко до нас таки приїхав. В Україну повернувся у лютому цього року, крокуючи обома ногами, оскільки хірург, який його оперував, подбав і про протез. Коли Юрко від’їжджав, то, безумовно, було велике почуття радості від того, що рідні його побачать знову на двох ногах. Однак серце переповнюють біль і лють за те, що окупанти вбивають і калічать наших хлопців. Наше життя назавжди позначене втратами в цій війні – ми вже ніколи не зможемо жити так, як раніше. Тисячі вбитих назавжди залишаться у нашій пам’яті, а тисячі покалічених будуть жити серед нас. Ми зобов’язані розділяти їхній біль – це наш громадянський і християнський обов’язок. Тому ми повинні всіма силами допомагати захисникам Батьківщини, де б ми не перебували.
Минулого місяця надіслали передачі батальйону “Січ” у Піски та 54-ій розвідбригаді у Широкіне. Робота у цьому напрямку триває постійно.
– Як українці відгукуються на заклики допомогти нашим бійцям у війні з ворогом?
– На жаль, серед наших заробітчан дуже багато байдужих людей, яких взагалі ніщо не цікавить, навіть доля країни. Прикро, що вони не тільки нічим не допомагають, а ще й про нас пліткують. Приміром, нещодавно хлопці з 54-ої бригади попросили прислати каву. Ми розіслали sms-повідомлення про збір кави, а злі язики вже прокоментували, що, мовляв, хтось відкриває бар, то несіть їм каву. Я запропонувала відповідати їм, що бар відкривається у Широкіному, тож нехай їдуть туди на каву…
Ми ж, небайдужі, війну в Україні переживаємо дуже гостро, під час зустрічей тільки про це й говоримо. Я не розумію, як можна не думати про тих вбитих і покалічених наших хлопців та дівчат, які віддають своє життя і здоров’я за нас всіх.
Під час збору кави для АТО познайомилася з Ольгою Юзик. Її єдиний син Максим прожив в Італії десять років, закінчив тут школу, однак кілька місяців тому повернувся в Україну і пішов добровольцем на фронт. Він сказав: “Мамо, якщо в країні війна, то як я можу сидіти вдома і бавитися з котиком?” Ось такі у нас золоті хлопці, навіть якщо і виросли за кордоном! Як можна не підтримувати таких хлопців?!
Нині наше життя має бути підпорядковане одній меті — вистояти у цій підлій війні. Тому кожен має робити все від нього залежне. Мій італійський чоловік Фабійо цілком підтримує мене у моїй громадській роботі і поділяє мою тривогу за Україну, за що йому щиро вдячна. І хоча я нині живу в Італії, душею разом із нашими бійцями на Сході. Вірю, що ми переможемо!
