25 вересня президент підписав закон “Про освіту”. Як оцінюєте позиції української мови в ньому?
– Я не сказав би, що цей документ – якісний прорив. Але загалом – це крок уперед. Президент вчинив абсолютно правильно, підписавши закон “Про освіту”, незважаючи на шалений ґвалт і тиск. А які застереження? Що сьома стаття закону не відповідає підписаним Україною міжнародним договорам? Наприклад, Європейській хартії регіональних мов або мов меншин? Це не так. Немає там жодних порушень.
Але бачите якісь недоліки закону?
– Корінь усіх наших мовних проблем: українці мають право чи обов’язок на мову (згідно із законом “Про освіту”, держава повинна гарантувати кожному громадянину право на здобуття освіти державною мовою в державних і комунальних закладах. – Країна)? Із року в рік у мовному законодавстві України – від законопроекту до законопроекту – мігрує положення про право на використання державної мови. Право – це не обов’язок. Нерозуміння, ігнорування цього факту спотворює саме визначення того, що таке державна мова, а що таке – мови національних меншин. А в результаті це затягує нас у застарілу матрицю вирішення мовних проблем, яка існувала ще за часів УРСР.
Це стосується менталітету. Сотні років Україна була колонією. Її мову принижували й забороняли. Ще якихось 40–50 років тому людину садили в тюрму, коли знаходили в неї, скажімо, книжку Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”. Українці боролися за право послуговуватися рідною мовою. Після здобуття незалежності, а потім ухвалення Конституції 1996 року, ситуація змінилася принципово. Українська – це вже не мова етносу, що мусить за неї боротися. Тепер мовні проблеми мусимо вирішувати з іншим підходом і розумінням. Тепер уже не захищати треба мову, а почати нарешті її утверджувати.
А отже, красиві слова “Кожен має право на отримання освіти державною мовою” – не відповідають Конституції України. Громадяни не потребують жодного права на використання державної мови. Конституційний суд у своєму рішенні від 14 грудня 1999 року сформулював це однозначно – під державною або офіційною мовою розуміється та, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя.
Українська є державною й офіційною на всій території країни в усіх публічних сферах. Тобто її вживання є обов’язковою умовою функціонування державного організму. Про яке право говоримо? Це, по суті, те саме, якби в Податковому кодексі записати: кожному громадянину гарантується право сплачувати податки…
Державна мова – один із базових інструментів держави. І в практичному сенсі він важливіший навіть за державні символи: герб, прапор, гімн. Немає мови – немає держави.
Невдоволення законом про освіту висловили Росія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Польща, Молдова. Звідки настільки негативна реакція?
– У кожного з керівників цих держав (про Росію – мова окрема) є свій електорат, з яким треба загравати. Але Угорщина займає в цьому питанні особливо різку позицію, яку, якщо відверто, треба називати шантажем. Зверніть увагу, Україна не єдина в списку угорських претензій, вони пересварилися чи не з усіма сусідами. Втім, урегулювати суперечності, гарантувавши свої права та інтереси, – це справа дипломатії. Головне, повторюю, що закон підписав президент. І зробив це, демонструючи рішучість.
Звичайно, не все в цьому законі ідеально. Але він удосконалюватиметься. Ухвалюватимуть окремі закони – про початкову, середню, вищу освіту тощо. І оскільки вони будуть спеціальні та ухвалюватимуться пізніше – зможуть зняти питання, які ще залишаються.
Майже рік діють квоти, не менше чверті пісень на радіо звучать українською. Чи можна говорити, що мовна політика стала ефективніша в останні роки?
– А це якраз і є комплекс мовної меншовартості. Має бути інший підхід до розподілу ефіру. І тоді не для україномовних пісенних текстів треба буде законодавчо запроваджувати квоти, а для іншомовних. А телеканали мають бути не шизофренічно-перемішаними, “імені Тарапуньки і Штепселя”, а одномовними – українськими, російськими, кримськотатарськими, угорськими тощо – із синхронним перекладом, а не з титрами, коли це треба. І нехай конкурують між собою за глядача. А от уже в якій пропорції Нацраді видавати їм ліцензії – це має врегулювати закон.
Якісної зміни не відбулося, але прогрес, безумовно, є. Не маю сумніву, з часом не буде розмов про всі ці квоти в ефірі і ми забудемо, що це таке.
У парламенті чекають своєї черги на розгляд аж три законопроекти “про мову”. Один із них – ваш. Невже не можна було узгодити пропозиції й подати один законопроект?
– Три законопроекти – нормальна практика, визнана демократична процедура. Кожен має право на свою думку.
Чим ваш варіант принципово відрізняється від двох інших?
– Ми з Володимиром Шаповалом, працюючи над законопроектом “Про мову”, передусім виходили з базового, філософського підходу: іти від загального – до окремого. Опиратися вирішили виключно на Конституцію.
Біда в тому, що досі ми поводимося так, ніби Україна перебуває у складі імперії. Ніби наша задача – зберегти мову в колонії, а не забезпечити функціонування державної мови у своїй державі.
Ми рік працювали над цим законопроектом, дискутували, переробляли вже написане. Можу сказати, що все краще в цьому документі – це завдяки Володимиру Шаповалу.
Які ще принципи закладені у ваш законопроект?
– На його виконання не потрібно жодної копійки з державного бюджету.
Чимало часу пішло на другий розділ “Основи статусу мов в Україні” – з точним визначенням, що таке державна мова, мова корінного народу і мова національної меншини. Без цього справедливе вирішення мовних проблем неможливе. Це – ключ до всього.
Ми проти інспекцій, проти так званої мовної поліції. Принаймні на цьому етапі.
Як бути з російською, якою продовжують послуговуватись під час роботи службовці в державних установах?
– В Україні досі діє закон Ківалова–Колесніченка (суттєво розширив використання регіональних мов, якщо кількість носіїв не менше 10% від населення регіону. – Країна). Є всі підстави вважати, що він прийнятий неконституційно, з порушеннями регламенту. Сподіваюся, Конституційний суд його скасує. Але тепер є також закон “Про державну службу” (набув чинності 1 травня торік. Зокрема, вимагає від чиновників володіння державною мовою. – Країна). Він перекриває все, що стосувалося мови держслужбовців у законі Ківалова–Колесніченка, бо був прийнятий пізніше тим самим органом. Його просто треба виконувати.
Чому так само не нівелювали й інші положення закону Ківалова–Колесніченка?
– Якщо Верховна Рада прийме наш законопроект “Про мову” № 5556, то автоматично скасує його. Це було одне із завдань, яке ми з Володимиром Шаповалом ставили перед собою при підготовці законопроекту.
За яких умов зможемо сказати, що мовне питання в Україні вирішене?
– Зміни у мовній сфері йдуть повільно, бо це – ментальні зміни. Самими лише законами проблему не вирішити. Це – процес, за яким стоять наполегливість і час.
Українська і російська мови в Україні сьогодні в сенсі права – абсолютно різні категорії. Утвердження державної української мови нині вже не може бути питанням відстоювання прав її носіїв. Це – головне, про що не можна забувати.
І ще. Мова імперії – російська – досягла закладеного в неї потенціалу чи не на 100 відсотків. А українська – неспівставно менше. Почитайте вірші, наприклад, Сергія Жадана – це поезія високого духу і класу. Прекрасно, що маємо таку літературу. Але доки українською не будуть перекладені всі літературні досягнення цивілізації, потенціал української мови не буде реалізований.
Як зробити Київ, Харків, Дніпро україномовними?
– Треба робити свою справу – утверджувати державну мову згідно з Конституцією, законодавчо і справедливо. Насамперед україномовною має бути влада – від самого верху й до низу. Це мають зрозуміти у вузах, у міністерствах, у решті державних установ – у Києві, Харкові, Дніпрі, інших містах. І поступово віз покотиться, справа піде. Інакше – втратимо незалежність.
Треба нарешті вирватися із зачарованого кола меншовартості. Потрібно перестати бути вічно ображеними. Уже на 27-й рік пішло, як у нас для цього є всі конституційні підстави й права. Доки не усвідомимо це, доти провокуватимемо складнощі й перепони для функціонування державної мови в Україні. Іншими словами – проблема в наших головах.
