Історія волонтерки Уляни Кузик про те, як людина завдяки характеру і переконанням може сама керувати своєю долею. Це тепер Уляна — засновниця Благодійної організації «Благодійний фонд Кузик Уляни» та начальниця управління постачання ДУК Правий Сектор. А ще декілька років тому вона жила і працювала в Італії, мала спокійне і забезпечене життя. Але почалась війна і її країна потребувала допомоги…
Життя за кордоном додало їй рішучості, впевненості, витіснивши емоцію страху, як залишок совку в наших головах.
– Все почалось з Майдану. Я збирала і привозила гуманітарну допомогу з Італії. А вже через рік створила свій благодійний фонд, щоб не тільки допомагати, а й знати, куди ця допомога йде. Я жила між двома країнами, в Італії народились мої діти і спочатку не планувала вертатись в Україну. Але десь два роки тому ми з доньками остаточно вирішили повернутись. Вони тільки но почали звикати до нової школи, як почалась повномасштабна війна, і я знову була змушена відвезти їх в Італію до мами. Багато хто мене запитує, чому я повернулась після 17 років життя там? Бо саме тут відчуваю себе на своєму місці.
– Ти створила благодійний фонд, а як потрапила в Правий Сектор?
– Я познайомилась з хлопцями з Правого Сектору на сході ще у 2016 році. Вони попросили мене, щоб я очолила управління постачання ДУК Львівщини. А вже у 2018 році я очолила управління постачання ДУКу по всій Україні. Зараз Правий Сектор увійшов до лав ЗСУ, створено вже 7 батальйонів. В нашому управлінні постачання волонтерило багато людей, але майже всі поїхали на війну і зараз все тягне кілька людей. Забезпечення державою ЗСУ зараз краще, але йде із затримкою. Потрібні були берці, бронежилети, ми все це закупляли, і лише через якийсь час нам їх надали. Важко уявити, що було б, якби волонтери, як і раніше, не кинулись допомагати.
Як тільки я починала, з Тарасом Бобаничем Хаммером ми були сусідами в одному офісі, Правий Сектор і мій фонд. Відтоді ми почали співпрацювати, зробили багато спільних проектів, він завжди брав участь у вишколах, таборуванні, уроках мужності.
Тарас був ідейною людиною. Для нього Правий Сектор був його життям. Він казав, що «колись ці діти продовжать те, що я розпочав». Я бачилась з ним востаннє 24 лютого. О 6 ранку вже були всі в штабі, він нас скликав. Ми вирішували, хто їде, а хто — залишається. Я теж рвалась на війну, але Хаммер мене зупинив і сказав, що я залишаюсь тут на забезпеченні, «бо інакше, як ми будемо там?» Коли ввечері хлопці їхали, то Тарас передрік, ми там до кінця, а ви — на тиловому забезпеченні. А 8 квітня він загинув під Ізюмом… тепер ми без нього продовжуємо його справу.
Правий Сектор, як і інші добробати, відіграли велику роль у захисті України. У той час, коли у 2014 році фактично тільки зароджувалась нова армія, вони закрили нас собою, прийняли перший удар. І зараз хлопці у найгарячіших точках точках. Вони не мають думати, де взяти форму, взуття, їх завдання – воювати, а наше завдання — якісне тилове забезпечення.
Проте війна не стала для нас несподіванкою. Ми готувались до неї завчасно, знали, що вона почнеться. Маючи власний волонтерський досвід, багато чого спланували наперед. І перші авто Правого Сектору, які їхали на Київ, були уже одразу укомплектовані нами.
– Ви зараз з кількома однодумцями робите такий обсяг роботи із забезпечення, який в держаних структурах, напевно, виконують цілі управління.
– Може й так. Усі наші побратими пішли на війну, нас тут, на місці, залишилось дуже мало: Світлана Вострікова, Віктор Кузнецов, Дана Кузмяк, Юля Білецька і «Права молодь». У перші місяці приходили допомагати волонтери, але зараз хтось поїхав за кордон, хтось — воює, а комусь треба було вертатись до своєї праці.
Я майже не буваю вдома, просто живу тут. Ми проводили раніше багато різних акцій у соціальному кафе «Базилік», яке я започаткувала, але тепер зупинили їх, бо немає на це ні часу, ні ресурсу. Проводили щороку для дітей Свято Миколая. Деякі малята щиро вірили, що я помічник Святого Миколая, писали мені листи. А одного року я так захопилась організацією свята, що забула купити подарунки своїм дітям і вони дуже образились. Мені було соромно, потім я виправилась, сказала дітям, що Миколай думав, що ви ще живете в Італії, а потім передав подарунки в Україну. Але для себе зрозуміла, що трохи запрацювалась і більше це не має повториться.
Також влаштовували свято для матерів загиблих героїв. Для них це було так важливо, адже про матерів рідко хто згадує. Ми влаштовували їм фуршет, хлопці-побратими дарували квіти, вони разом співали разом і не так сильно відчували своє горе. Я бачила великий результат з цих акцій, бо потім жінки дзвонили нам, питали, коли ще буде зустріч?
А зараз мій пріоритет — це не просто зібрати допомогу бійцям, а й самій передати її, побути з хлопцями, зрозуміти, що їм ще треба. Маючи певний досвід, ми вже замість хлопців думаємо, що їм буде потрібно. Поки вони воюють, ми вже наперед готуємось. Знаємо, наприклад, що їм напередодні зими знадобляться бензопила, генератор, дрова. Коли на півдні була проблема з водою, ми вже мали готові очисні таблетки, фільтри, бо завчасно їх привезли.
На щастя, маємо співпрацю з багатьма підприємствами, які нас підтримують. Частину своєї зарплати на потреби бійців пересилає Господарський суд, АЗК БТРС надає нам пальне, і ми завжди маємо резерв. А ми, в свою чергу, закуповуємо все необхідне не тільки для ДУКу, а й для ТрО 125 та 103.
– Питання і просте, і складне: чому ти це робиш?
– Я ніколи не думала, що волонтерство стане моїм життям. Все вийшло спонтанно, але коли бачу, що моя робота дає результат, це дуже надихає. Наприклад, ми знайшли все необхідне, привезли хлопцям і бачимо, що цей пристрій чи бронежилет рятують чиїсь життя, то це підштовхує не зупинятись і працювати далі. Або допомогли хворій дитині і розуміємо, що це врятувало їй життя. Я своїм помічникам кажу: все, не робимо інших проектів, бо немає людей. Але все одно умудряємось ще допомагати цивільним, відправляємо допомогу в гарячі точки. Коли біля Чернігова були підірвані мости, ми знайшли вихід — переправляли допомогу човнами. Днями придумали ще один проект — психологічну реабілітацію хлопців перед мобілізацією. Це має бути окрема людина в кожному підрозділі. Крім цього, беремо участь у навчаннях, бо кожному треба бути готовими, адже рано чи пізно треба буде хлопців підсилити на фронті. Я часто чую: «Я чекаю повістки». Чекай, але піди, позаймайся, бо прийде твій час і на передку ніхто не буде тобою займатись. Нам всім треба зараз вчитись, комусь вивчати медицину, комусь зв’язок, керування дронами.
Одного разу поїхали в Польщу, щоб забрати допомогу від італійців. І якраз в той день бомбили Львів. Ми остерігались, що можуть закрити кордон, тому швидко зібрались їхати назад. Італійці були шоковані, казали, може перечекайте поки бомблять? На кордоні всі їхали з України, а назад було порожньо, на пункті пропуску ніхто не працював. То ми підняли кіпіш — пропускайте нас, нам терміново треба у Львів. Поляки на кордоні теж дуже дивувались. І коли вивозила дітей 27 лютого, така ж була така ситуація. Я відвезла їх до кордону і верталась через Чоп. Стукаю у віконечко, а мені жінка на митниці каже, куди ви зібрались, ви що не бачите, що в Україні війна? Ви що військовозобов’язана? Я кажу — ні. То чому ви їдете? Ну от як пояснити людині, що там мене чекають і є важливіші речі, ніж твій комфорт і навіть здоров’я?
А одного разу я задрімала і мені наснився сон, що завтра не буде пального в країні. Я прокинулась і питаю своїх друзів, у нас є діжки? А вони здивовано — навіщо вони тобі? Посміялись, але діжки знайшли і цілу ніч заправлялись бензином і дизелем. Закінчили тільки о шостій ранку. Лягли спати, а вранці прокидаємось і нам розказують, що в Україні великі проблеми з паливом. Мене тоді питали, звідки ти знала? Тобі контррозвідка сказала?) А мені реально наснився сон. І цим кроком ми врятували ситуацію, бо тоді від нас їхали авто на фронт і ми їх заправляли. Тобто того резерву, який ми скупили за ніч, нам вистачило на тиждень, а може й більше.
– Чому, на твою думку, склалась небезпечна ситуація з переслідуванням волонтерів з боку правоохоронних органів? Чим це загрожує?
– Я припускаю, що є волонтери, які не знаючи законодавства, десь помилились. На початках ніхто по це не думав, бо всі працювали на перемогу. Але я на всіх зборах кажу: підкажіть, як правильно. Водночас, є ще шахраї-волонтери, і поліція має робити свою роботу, але правоохоронці мають допомагати. Я на зустрічі казала, дайте нам якусь людину, яка буде допомагати. Є багато волонтерів, які працюють 24/7. Навіщо робити картинку для ЗМІ, щоб закордонні меценати бачили це і не розуміли, що відбувається? Хтось зневірюється, хтось каже — там одні шахраї, і це насправді для нас всіх — мінус.
– У тебе є ще місце в житті для чогось іншого, крім волонтерства?
– Зараз немає. Але, сподіваюсь, що з часом, після перемоги, буде. Ясно, що ми далі будемо готувати наступні проекти для відновлення, реабілітації хлопців. Але, звісно, хотілось би вже трохи відпочити. Бо від 24 лютого ми тут фактично живемо. Вдома буваємо вкрай рідко, адже часто вночі приїздить допомога з-за кордону. Тобто працюємо нон-стоп. Моя старша донька запитує, коли вже війна закінчиться, щоб вернутись в Україну? Ти там мама точно знаєш))
Я переконана, ми обов’язково переможемо. Як казали наші хлопці: «Ми ще на Москву підемо!», Правий Сектор такий! А нам в тилу треба готуватись до зими, бо можемо бути без світла і газу. Тому треба без паніки, наперед все собі спланувати і навіть, якщо нам не стануть в пригоді генератори, дрова чи ліхтарики, все одно їх треба вже мати.
Розмовляла: Оксана Чухліб
