Ця розповідь про особливе подружжя воїнів – 40-річного теребовлянця Віктора Захарченка (позивний «Захар») та його дружину, росіянку з Іркутська Неллі Леванову (позивний «Мама Неля»), яка нині добре розмовляє українською. Усі її називають щирою українкою. Обоє ще у 2014 році підписали контракт на військову службу, воюють пліч-о-пліч у батальйоні «Айдар» на переробленому джипі з назвою «Дракон». За те броньоване авто сепаратисти на одному зі своїх інтернет-сайтів встановили винагороду 50 тисяч доларів тому, хто його знищить.
Як живуть люди по правді й честі
Доля звела цих патріотів на Євромайдані у Києві під час революції Гідності, де вони чинили спротив свавіллю тодішнього зеківського режиму. Після цього у серпні 2014 року подалися боронити Вітчизну від нових ворогів – сепаратистів та москалів. Спершу зверталися до добровольчих батальйонів «Донбас» та «Азов», але там однією з умов було підписання контракту з МВС, що їм не сподобалося, бо на Майдані надивилися на тих «беркутівців». Тож вступили до «Айдару», де воюють донині, стоять зі своїм військовим підрозділом на Маріупольському напрямку.
В кожної людини виникає відразу запитання до цієї пари: а як же ви живете в умовах війни, без родинного затишку, під свистом куль та розривами снарядів? На що Віктор Захарченко, не задумуючись, відразу відповів: «А ми живемо по правді, по честі, це ж найголовніше в світі! Родинний комфорт… А що це таке? Люди добрі, ми з Неллі й друзями живемо і воюємо душа в душу для того, щоб ви мали той комфорт, щоб у вас завжди було тихе небо над головою без «вогняних смертельних птахів» із московських «Градів» та «Смерчів», а лише з білими голубами, ластівками та лелеками. А моя Неллі, ні, наша «Мама Неля» не лише подає набої, вона сама відмінний солдат, воює на рівні з чоловіками, а деколи і краще, бо, знаєте, жінки – це особливі істоти, вони краще відчувають, що може статися. Неля може стріляти зі всіх видів стрілецької зброї, але, як і я, більше полюбляє кулемет. Також вона не цурається жодної роботи: добре водить авто, коли її черга приходить – смачно готує, якісно виконує обов’язки медичної сестри.
– А може ти, «Захаре», так розхвалюєш жінку, бо кохаєш її, бо вона твоя дружина?
– А що? І тому, в першу чергу. Але якщо запитати бійців, то вони набагато більше скажуть, розкажуть, скількох поранених вона врятувала, скільком стала у пригоді в скрутні хвилини бою, підтримавши їх вогнем, коли ті втратили уже всю надію, – зауважує «Захар».
«Ну не везе з тими диверсійними групами»
На пропозицію розповісти про екстремальні ситуації, у які подружжя потрапляло за більш як два роки війни, вони замовкли, неохоче віднікувались. Тоді пропоную розповісти про ворожі диверсійні групи. На що Віктор жартівливо відповів: «Знаєш, ну не везе мені з тими диверсійними групами і край!» Усе ж дещо розповів, але більше не про себе, а про своїх загиблих побратимів. «Уперше, – пригадує «Захар», – потрапив під «Гради» в серпні 2014-го, тоді вороги лупили по наших позиціях безперестанку майже шість годин поспіль упереміш із мінометами, які чергувалися після перезарядки з «Градами». Тоді гартувалася криця наших душ і сердець. Та недавно знову ті бандити почали застосовувати реактивну техніку, незважаючи на домовленості. Коли вночі летять ці «вогняні птахи» зграями, то чорне небо вмить стає білим-білісіньким. Відразу звуку немає, він з’являється після перельоту або до того не доходить, а відразу лунає багато вибухів. Отоді треба мерщій ховатися. Я одного разу вночі під час такого масованого ворожого обстрілу сховався в якусь яму. Вдень іду по тому місці, дивлюся, а то не яма, а маленька ямка, в неї, напевно, вмістився лише один мій орган, аж мурахи пішли по спині. А нашому побратиму ще з часів Майдану, закарпатцю «Скіфу», в той момент не пощастило, снаряд «Града» розірвався біля нього метрів за 3-4. Йому зірвало бронежилет та обпекло весь правий бік. Тоді він вижив, але пізніше загинув».
Війна закарпатського «Скіфа»
Олег Сидор (1977 р. н.) із позивним «Скіф» був чолов’ягою під два метри. Родом він із Мукачевого Закарпатської області. Його знав спочатку весь київський Євромайдан, а потім і вся Луганщина, де він як доброволець-командир штурмового підрозділу батальйону «Айдар» самовіддано та відважно боровся за звільнення української землі від проросійського загарбника. За його безпосередньої участі було звільнено від окупантів більше десятка населених пунктів Луганщини. Багатьох людей він зі своїми побратимами вивів із підконтрольних бойовикам територій, а вберіг від неминучої загибелі тисячі. Спочатку позивний у нього був «Лебідь», бо коли він підіймав догори руки і розставляв їх у боки, то дійсно нагадував того вишуканого птаха. Олег був одним з небагатьох командирів, який під час бойових операцій, ідучи попереду своїх бійців, ніколи не віддавав ганебної та досить поширеної на фронті команди «Вперед», а знав завжди лише єдину правильну команду «За мною!». Ще на Майдані він узяв собі новий псевдонім – «Скіф», вкладаючи в це слово історичну паралель з однойменними стародавніми безстрашними воїнами-скіфами, що боролися в давні часи також за свободу та незалежність свого народу. В Олега була надзвичайно розвинута інтуїція, а коли він стояв на посту, то не те що вороги, а й свої в той час не ходили без потреби повз нього. От про ту його інтуїцію «Захар» розповів один випадок: «Якось разом охороняли один місцевий міст. У мене був кулемет РКК калібру 5,45 мм із ріжком на 45 куль, а у «Скіфа» – РКК -7,62 мм та диском-магазином на 72 патрони. Ніч стояла дивна, тишина, коники цвіркочуть, видно добре, я ще тоді подумав було: «Ніч яка місячна, бери хоч у зорі стріляй…» І тут «Скіф» почав палити по кукурудзі, що росла на полі навпроти нас, я – за ним. Відстрілялися, я й питаю, що там було. «Скіф» каже, що «пермантина». Тобто він почав стріляти на випередження, на всяк випадок, бо почув шарудіння в кукурудзі.
«Бойові побратими не продаються»
Взимку цього року подружжя під час відпустки приїхало в рідне місто Віктора на бойовому «апараті» з довгою, цікавою та небезпечною історією. Віктор казав, що різні «крутагани» давали йому за машину великі гроші, а один пропонував навіть тут же ключі від новенької іномарки. Та у солдата є незмінна відповідь, після якої всі замовкають: «Бойові побратими не продаються!» Авто перероблене під умови війни, підсилене бронею, на ньому в різні часи розміщувалась станкова стрілецька зброя. «Апарат» неодноразово був і під москалячими обстрілами, в різних бойових супроводах, на ньому перевозили поранених, боєприпаси, продукти, воду тощо. Та, за словами «Захара», поки що все, слава Богу, добре, зі всіх перипетій війни виходили неушкодженими. А зветься той залізний побратим «Дракон». Хоча є у Віктора та Неллі й «Дракоша», менше бойове авто, але з таким же призначенням.
Якщо немає виходу, то шукайте вхід
Ще був цікавий та небезпечний випадок, пов’язаний з прізвищем Віктора. Він з товаришами випадково потрапив на сепаратистський блокпост і виходу вже, здається, не було. Але «Захар» згадав своє прізвище, вийняв український паспорт, бо тоді, влітку 2014-го, в бандитів були такі ж, продемонстрував свої дані та загорлав москалячою: «Ах ви, пяниє рожі, я щас вас усєх под трібунал! Ані пьют, а пад носом у ніх укропи шастают, как миші в стагу сєна! Ви каво останавілі, знаєтє?! Самаво плємянніка Саші Захарчєнка!» – і т.д. і т. п. Так солдат зумів «построїти» сепаратистів і все того разу обійшлося.
«Захар» і «Мама Неля» дали відповідь на одне важливе запитання, яке цікавить нині кожного українця: якби завтра ЗСУ пішли в наступ, вони б могли звільнити захоплені агресорами наші території? У відповідь почув: «Безумовно, ми б дали тим московітам доброї прочуханки і звільнили наші території. Бо у нас просто іншого виходу немає. Але, як кажуть, «танки починають говорити, коли замовкають політики». Останні поки що ще не замовкли, тому і далі існує якась невизначеність. Нині ми добре укріплені і на нашій дільниці все гаразд, навіть жодної диверсійної ворожої групи останнім часом ніхто не спостерігав, хоч до них якихось 1,5 км».
Також Віктор розповів, як його підрозділом одного разу було виявлено сепаратистську «таблетку» (авто швидкої допомоги, УАЗ застарілого взірця) з бідонами отрути, приготовленими для отруєння українських водозаборів. У тому бою загинув побратим Віктора та Неллі Оганес Петросян із позивним «Ара» – вірменин, який жив у Києві і там похований.
Нинішню обстановку на фронті солдат охарактеризував наступним чином: «Сепаратисти знову активізувалися при підтримці москалів, почали частіше застосовувати важку зброю, в тому числі й реактивну. Б’ють переважно із підконтрольних поки що їм населених пунктів, таким чином провокуючи ЗСУ на відповідь. Потім вони б кричали на весь світ, що хохляцькі фашисти чи бандерлоги нищать мирне населення, вбивають дітей та старих. Але нам просто нічим відповісти, вся важка зброя наша відведена. Але все-таки ми інколи йдемо на зближення поза населеними пунктами та даємо їм по «зубах», щоб знали: ми не спимо і завжди напоготові».
На завершення нашої розмови Неллі Леванова звернулася до всіх українських жінок: «Бажаю всім українкам дочекатися своїх чоловіків, синів та братів. Знайте, любі жінки, вони всі герої, вони не лише кашу тут їдять, а бережуть ваш спокій, не пускають загарбників далі. Ви любіть їх, не зраджуйте їм, всіляко підтримуйте, бо ви їх тил, мурована стіна. Від вашої підтримки у солдатів десятеряться сили, вони стають Гераклами і Прометеями! Також знайте, що український народ не можливо здолати, перемогти, загнуздати у ярмо нікому і ніколи! Єднаймося, сестри, і слава Україні!»
Джерело: Тижневик “Номер один”
