Перша й Друга світові війни та численні окупації цілковито знищили архітектурне обличчя Тернополя, адже майже 85% міста, як стверджують дослідники, були в руїнах після трагічних подій весни 1944 р. До нашого часу вдалося зберегти дуже мало давніх кам’яниць, та й ті поступово зникають.
Відомий тернопільський краєзнавець та екскурсовод, автор документальних фільмів, письменник і співавтор багатьох громадських проєктів Тарас Циклиняк розповів “Еспресо.Захід” про те, як у Тернополі дають собі раду зі збереженням архітектури та які виникають проблеми, пов’язані з цим питанням.
– Пане Тарасе, ви маєте чимало зацікавлень, але реалізували себе як краєзнавець і є спеціалістом з історії та архітектури Тернополя. Звідки ця любов до Тернополя, коли почали цікавитись минулим міста та чому це стало важливо для вас?
– По маминій лінії я від діда-прадіда походжу з галичан, з тих країв, де мешкав Світовид (головне божество у західних слов’ян, – ред.). А по татовій стороні – лемко, родина коренями міцно трималася теренів сучасного Малопольського воєводства Польщі. Поки після Другої війни діда й бабу не депортували.
Я народився 1988 року в Тернополі. На місці пологового, де я з’явився на світ, ще від австрійських часів стояли кошари (військові казарми, – ред.). Та й Старий замок розташований поряд. Це споруда, доля якої вражає. Мабуть, ще звідти тягнеться мій прихований інтерес до минулого… За своє життя пробував різну роботу: музика й барабани, редактор на радіо, продавець-консультант і ще багато всього. Поки життя не зупинило мене на краєзнавстві. Цій справі присвятив останні 10 років. За цей час було багато проєктів. Чимало чого вдалося. Вірю, що багато ще вдасться. Про це міг би розповідати дуже довго.
Любов до рідного міста почала активно розвиватися десь у 2007-2009 роках, коли колишній гітарист гурту “Нічлава Блюз” Юрко Луговий дав мені почитати історико-краєзнавчу розвідку “Тернопіль у плині літ”. Її авторка – знана тернопільська краєзнавиця та корінна тернополянка пані Любомира Бойцун. Чесно скажу, в мене був культурний шок, бо побачив на старих поштівках зовсім інший Тернопіль! Потім дізнався, що навесні 1944 року його було цілковито зруйновано. Відтак захотів розібратися, чому це сталося, та як колись жили люди на цій землі. До речі, зрозуміти краще тему довоєнного Тернополя мені дуже допомогла фотографія. Коли сам фотографуєш, тоді з часом стає зрозумілою філософія світлин міжвоєнного періоду.
Щиро кажучи я не можу назвати себе знавцем тернопільської архітектури. Я багато років записував спогади старожилів про те, яким було місто до 1939 р. Там було чимало спогадів і про споруди, але це дуже побутові фрагменти із життя міста. Все це стало для мене важливим тому, що побутова жива історія змінює ставлення людей до місць, де вони мешкають. Це спонукає людей до небайдужості, створення та реалізації різноманітних громадських проєктів. Зрештою, мені просто цікаво робити те, що роблю. Цікаво ділитися тим, що знаю про минуле Тернополя.
“Зараз ми можемо похвалитися лише кількома десятками пам’яток, але це мізер порівняно з тим, що було колись”
– Які ваші улюблені місця Тернополя і чим для вас є це місто?
– Тернопіль – моє місце сили. Це місто, якого в первинному вигляді немає, та й практично немає корінних мешканців. Але тут є неповторна аура, якої ніде не зустрічав. Улюблених місць насправді сотні. Найбільше люблю Дорошівку (дільниця навколо вул. Стадникової), Микулинецький цвинтар, частину міста біля Рогатки, залишки Загребелля, Заруду, Новий світ. Для мене в Тернополі кожен куток рідний.
– Чим Тернопіль є цікавим у плані пам’яток архітектури та історії? Якщо подивитися у Вікіпедію, то там можна знайти інформацію, що тут нараховується 5 пам’яток архітектури національного значення та 189 пам’яток місцевого значення. Але, я так розумію, справа не у цифрах, мова про унікальність, шарм і особливості, які є лише в Тернополі і які роблять його привабливим для туризму.
– Сучасний Тернопіль, якщо бути відвертим, не може конкурувати з давніми містами довкола. Маю на увазі Бережани, Бучач, Чортків, Львів, Чернівці й інші. Практично все примітне і давнє разом з його людьми було зруйновано. Це сталося у березні-квітні 1944 року, Друга світова війна похоронила те, що ми називаємо давнім архітектурним обличчям міста. А повоєнна відбудова доруйнувала вцілілі залишки. На жаль, цей процес триває і досі. Серед туристів місто знане великою кількістю парків, найбільшим у Європі штучним ставом і величезною променадною зоною.
Зараз ми можемо похвалитися лише кількома десятками пам’яток, але це мізер порівняно з тим, що було колись. Прикладів вдалої реставрації (чи, може, краще назвати це просто ремонтом), на жаль, дуже мало.
Найбільш знаною пам’яткою, яку було відновлено по війні, є Домініканський костел, тепер – собор УГКЦ. Його було освячено 1779 року. Я мав честь долучитися до проєкту пана Вадима Перця та цілого колективу однодумців, які 2016 року створили перший в Україні вуличний бронзовий макет довоєнного Тернополя. Власне на цьому макеті, розташованому біля колишнього костелу, можна побачити, яким місто було у 1930-х рр.
Також туристи можуть відвідати Музей крипти у підвалах храму та піднятися на дзвіницю. До речі, годинник на вежі, який зупинився в 1939 р., було відновлено також завдяки ініціативі Вадима Перця.
“Тернополю ще далеко до моди на старовину, як це є у Львові чи Франківську, ситуація з реставрацією плачевна”
– Які основні проблеми пов’язані зі збереженням пам’яток культури та архітектури Тернополя? Чи є в місті розуміння, як це робити, чи зацікавлена в цьому влада та місцеві організації? Хто займається цим і хто мав би?
– Головна проблема, як на мене, – це те, що в Тернополі досі немає єдиного побутового розуміння, що таке пам’ятка архітектури і чому її треба берегти. Це не питання наявності охоронного номера, це про відчуття міста своїм, про колективну пам’ять і відповідальність. Тому ми, на жаль, поки не перебуваємо навіть на етапі усвідомлення пересічним тернополянином того факту, що місто є давнім, що воно має цінність і потрібно берегти залишки старовини.
Ті поодинокі старі кам’яниці, які чудом вціліли під час війни, зараз планомірно зникають з карти міста. Є певна група людей, яка розуміє цю проблему. Проте, на жаль, їх поки що недостатньо, аби зупинити руйнівний процес.
Найбільш показовим є невеликий, але знаковий проєкт з відновлення давніх дверей на вулиці Опільського. Його рушієм є Людмила Дрозд і тернополяни, які її фінансово підтримали. Другий проєкт – це реставрація одних із найстаріших дверей міста франківськими майстрами. Мова про двері колишнього Домініканського костелу.
Що стосується споруд, я назвав би це більш чи менш вдалим ремонтом, але не реставрацією. Таких прикладів чимало, однак на загальному фоні вони поодинокі.
У цілому я б сказав, що ситуація в Тернополі плачевна. На мою думку, ми продовжуємо відставати від сусідів. Маю на увазі львів’ян чи франківчан.
Ті вдалі приклади, де старі фасади гідно приводять до ладу – це лише питання особистої відповідальності власників чи балансоутримувачів. Якщо бути відвертим, то більшості тернополян відверто байдуже до цього. Обурення виникає, люди розуміють проблему, але впливати на це хочуть і можуть одиниці.
Нам, на жаль, поки що далеко до моди на старовину, як це є у Львові чи Франківську. Маю на увазі впорядкування вивісок, демонтаж реклами в середмісті, відновлення старовинних дверей тощо. Проте слід зауважити, що певні кроки міська влада все ж намагається робити.
– У перспективі, як ви бачите розвиток міста у плані збереженням пам’яток культури та архітектури? З чого потрібно почати процес реставрації, щоб зробити пам’ятки впізнаваними серед місцевих і туристів?
– Я вважаю, що перш за все цей процес має бути розпочато з масштабної реставрації Старого замку XVI ст. та прилеглої території. Зрештою, створення в ньому сучасного музею міста. Про це йдеться ще з початку 1990-х. Але віз і нині там. Старий замок – це одна із 5 пам’яток архітектури національного значення, що є у Тернополі і яка частково зберегла первинний вигляд. Проєктів, планів та обговорень щодо реставрації Старого замку вже було чимало, але справа ще не зрушила з місця.
Поки такі великі проєкти не почалися, ми продовжуємо серію “Бронзовий Тернопіль”. Створили вже шість моделей: макет міста початку 20 століття, макет Парафіяльного костелу зруйнованого в 1954 р, макет Першої гімназії, Старої синагоги, магістрату та середньовічного міста. Деякі з цих проєктів втілено за підтримки влади. Процес триває, але доволі важко і не так швидко, як інколи нам того хочеться.
Найбільша проблема Тернополя – це вічний плин активних людей. Якось так стається, що місто ніби їх виштовхує звідси. На мою думку, та кількість ініціативних тернополян, яка залишилася – недостатня.
Тернопіль насправді давно зайняв свою нішу. Він цікавий для туристів затишним центром, величезною пішохідною зоною та набережною біля ставу. Проте поки що багато речей не вдається реалізувати. Бракує порозуміння та тісної співправці між громадою, бізнесом та владою. Конфлікт навколо реставрації колишнього приміщення Домініканського костелу – яскравий приклад. На мою думку, збереження пам’яток можливе лише тоді, коли виникне розуміння. Поки я його не бачу.
“У нас досі немає музею міста, де маленький тернополянин міг би усвідомити себе частиною великої історії”
– Що потрібно зробити, щоб покращити стан пам’яток?
– Перш за все тернополяни мають нарешті усвідомити, що вони мешкають у давньому місті і що це накладає на них певні обов’язки. Процес такого усвідомлення, на мою думку, розпочинається з дитячого садка. У людини формується уявлення про простір в якому вона мешкає, про видатних людей, події, про історію власного міста. Не просто місце, де вона живе, а її життєвий простір. У нас досі немає музею міста, де маленький тернополянин міг би усвідомити себе частиною великої історії. Проблема реставрація пам’яток – це наслідок відсутності такого розуміння. Не складно щось відновити, складно пояснити, чому це потрібно робити та який із цього зиск. Спілкуючись із багатьма знайомими, можу зробити висновок, що більшість взагалі не мислить категоріями, що Тернопіль – це давнє місто, яке вони повинні берегти.
– Чи є можливості зробити Тернопіль цікавішим для туристів?
– Так. Для цього навіть не потрібно фантастичних бюджетів. Тим більше зараз, під час війни, коли кожна гривня безцінна. Нам потрібно вчитися бути гостинними. Для цього чимало зроблено за останні роки. Наприклад, наявність туристично-інформаційного центру Тернополя. Для того, аби Тернопіль став ще більш привабливим для туристів, він має покращити й оптимізувати власний громадський простір. Якісна велоінфраструктура, понижені бордюри, якісні туристичні вказівники, елементарні розваги для дітей та інше.
Працюючи гідом, я постійно зіштовхувався з тим, що люди не мають інформації і не мають часу на її тривалий пошук. Решта – деталі. Я маю на увазі тісний зв’язок та комунікацію між владою, гідами, рестораторами і т. д. Головна проблема в тому, що в нас дуже мало людей, які здатні масштабувати. Тобто не дивитися на місто як на власну вигоду, а поглянути на нього як на живий організм, який повинен розвиватися. Зрештою, є й ті, хто взагалі не розуміє, навіщо місту туристи, хто вони і який із цього зиск.
– Наскільки важливою є інформаційна підтримка у збереженні пам’яток культури та архітектури? Знаю, що ви автор документальних фільмів про Тернопіль, автор книжок про красу Тернополя.
– Вона не просто важлива, а вирішальна. Я був автором та ініціатором створення багатьох спільнот, де люди об’єдналися навколо теми історії міста. Але посеред сотень тих, хто справді розуміє цінність та шанує давню архітектуру, є лише одиниці, які здатні бодай щось робити для їх збереження. Я намагався робити те, що в моїх силах. Участь в проєкті “Бронзовий Тернопіль” – одна із таких ініціатив. Із 2009 р. мені частково вдалося нав’язати добру моду на інтерес до тернопільської минувшини. Навіть розглядання старовинних поштівок спонукає людей до переосмисленні міського простору. З часом усе це породило створення багатьох похідних проєктів. Ширша стратегія можлива тоді, коли є колектив, коли є активна громада. Остання доволі пасивна. Тому ми маємо такий стан речей і таку ситуацію зі збереженням пам’яток.
