Пропонуємо нашим читачам познайомитись ще з одним кандидатом у список “100 кращих тернополян”. На нашу думку, ним є митрофорний протоієрей Євген Заплетнюк, пише “Погляд”.
– Отче, вашу кандидатуру було висунуто тернополянами до участі в громадському проекті-праймерізі «100 кращих тернополян». Чи знали Ви про це та чи очікували таку підтримку, адже до фінального голосування допущені лише ті, хто набрав п’ятдесят та більше висунень?
– Так, про проект мені було відомо з перших днів його створення, оскільки я постійно слідкую за тим, що відбувається в нашому місті. Так само я знав і про те, що номінувати на перемогу можна було навіть самого себе. Знаю людей, які так робили *смайлик*. Все ж, на підтримку особливо не сподівався, оскільки люди, які люблять і поважають мене по справжньому, знають мене поза інтернетом, а мереживим життям майже не живуть. Все ж, я був дуже радий дізнатися про те, що чимало людей все-таки віддали свій голос за мене. Я не знаю навіщо це їм було потрібно, так само я поки не знаю, навіщо це мені. Все ж, якщо існують люди, які згодні були за мене проголосувати, я дуже вдячний їм за таку високу оцінку моїх скромних трудів. Мені не цікаві земні нагороди. Все ж, хотілося б бути кращим для себе та тих людей, які мене давно знають. Працювати ще є над чим. Зрештою, це ж я – перший із грішників.
– Яка Ваша думка в цілому про громадський проект «100 кращих тернополян»?
– Спочатку я ставився до цього проекту доволі скептично, але коли в нього з’явилися відверті опоненти та навіть супротивники, зі своїми власними пародіями на таку чудову ініціативу, я дещо переглянув свої погляди. Будь-яка суспільна акція, а тим більше така, окрім офіційно задекларованих цілей, виконує ще й кілька супутних, опосередкованих. Скажімо, змушує людей думати, аналізувати, сперечатися, шукати кращих та гірших. Як на мене – все, що змушує людей думати та реагувати – це корисно. Принаймні, в нашому суспільстві. У нас є безліч проблем, які залишаються невирішеними не тому, що їх вирішити не можливо, а тому, що нікому нічого не потрібно та всіх задовольняє те, що є. Іноді, добираючись до храму маршрутками, я стаю свідком ситуації, коли людина соромлячись крикнути водію про те, щоб він зупинив автобус та відкрив задні двері, змушена просто змовчати та їхати далі. Я категорично проти перенесення такого прикладу в наше життя. Ніколи не потрібно боятися робити законні речі.
– Ми намагаємось знайомити читачів з номінантами даного рейтингу і тому пропонуємо Вам трішки розповісти про себе. Який Ваш основний рід занять? Які інші сфери інтересів? Хто Ви за професією?
– Я – православний священик. Служу в Тернополі. Окрім богослів’я, а зокрема – антропології, цікавлюся церковною журналістикою, публіцистикою, феноменом соціальних мереж. Кандидат богословських наук. Член спілки Християнських письменників України. Написав кілька книг. Зараз працюю в групі психологічної підтримки, як духівник родин, що втратили рідних у зоні АТО та Небесної сотні. Хрещу, сповідаю, причащаю та вінчаю безкоштовно. До храму їжджу маршруткою. Айфона не маю. Люблю довго проповідувати. Дратуюсь, коли жінки ходять до храму не тому, що там є Христос, а тому, що молодий і красивий священик. І звісно, мені не подобається те, що я сам уже далеко не молодий та не красивий священик.
– Яка Ваша думка про ситуацію в країні? Як вважаєте: країні та владі потрібен час на зміни та реформи, чи все ж при ефективному керівництві революція вже мала дати успішні результати?
– Очевидно, ті грандіозні очікування та вимоги від нашого майбутнього, які були в українців під час та одразу після Революції гідності, – це складний, багатофакторний процес. Він повинен відбуватися на багатьох рівнях одночасно. Не можна сказати, що я перебуваю в захопленні від того, як розвиваються події, зокрема слідкуючи за станом нашої економіки. Інша справа, що мені, як доволі пересічному громадянину, хотілося б мати певність у тому, що коли я й збіднів у чотири рази від початку останніх подій, все це має хоч якийсь сенс і виправдання. Якщо це було потрібно для того, щоб швидше перемогти на війні, то це одна справа. Якщо ж це один із безлічі способів одних людей розбагатіти за рахунок інших – це зовсім інші речі. В такому випадку винних потрібно покарати. При чому, за всією суворістю законів військового часу.
Із іншого боку, кожен із нас повинен вести себе гідно, як належить людям цивілізованої Європи. Якщо людина одного дня кричить, що «Україна це Європа», а іншого дня – не може елементарно перейти дорогу на зелений колір світлофора чи прибрати після себе – це ознака типової шизофренії, роздвоєння особистості. Ціль людини, тепер скажу вже підкреслено як священик, бути максимально цілісною та зібраною особою. Бо «спастися» мовою богослів’я саме те й означає, що вилікуватися, зцілитися, стати нормальним.
Я не раз бачив на футболках із національною символікою надпис: «Рабів до раю не пускають». Ця доволі сильна та ефектна фраза вірна лише тоді, коли вести мову про духовне рабство людини. Не можливо потрапити до раю тому, хто не перестав бути рабом своїх пристрастей та гріхів. Велика помилка вважати, що в нас є один ворог – Путін. Багато гіршим від Путіна є наша власна байдужість, наше самолюбство, гординя та егоїзм. Українська Церква не випадково офіційно застерігає відлученням корупціонерам – тим, хто дає та бере хабарі. Якщо війна на Донбасі зруйнувала лише Донбас, то корупція нині зсередини знищує всю Україну цілком.
– Що думаєте про поточний стан справ у Тернополі? Якщо варто щось змінювати, то що саме?
– Якби я був всемогутнім, то, очевидно, обираючи між зміною наших обставин і нині діючих законів, я б у першу чергу волів поміняти самих людей. У нас все чудове – чудові правила та приписи. Інша справа, що їх ніхто не виконує. Люди деградували настільки, що паразитують навіть на найсвятіших речах: Зарваниці та Почаєві, воїнах АТО та багатьох інших речах. Сестри в пологовому будинку тобі сумку без грошей не занесуть породіллі! Хіба це не крайня степінь деградації людської особи? Справа навіть не в політиках. Вони всі є типовим продуктом нашого суспільства. Поки не змінимося всередині, сподіватися на вражаючий результат змін ззовні – немає жодного сенсу. Не варто себе дурити. Люди думають, що верба робить їх побожними. Ні. Побожність – передусім це чесність із самим собою, Богом і ближніми.
– Якби мали можливість звернутися до більшості тернополян, що б їм побажали чи запропонували?
– Дорогі друзі. Користуючись обіцяною мені можливістю звернутися до більшості тернополян, я передусім хотів би звернутися до жителів Східного та сусіднього з ним мікрорайонів. Якщо вийти на зупинці «Збаразьке кільце», то з правого боку від дороги на Збараж, можна побачити спочатку автомийку, а за два метри від неї – заправку. Коли ж стати між цими двома спорудами, то зовсім недалеко, за кілька метрів на горбику, побачите наш чудовий невеличкий храм. Він постав у такому місці спеціально для вашої зручності. З одного боку його дуже просто знайти, а з іншого – при його зведенні не постраждав жоден дитячий майданчик, чи не сталось жодного іншого скандалу, які зазвичай супроводжують будівництво храмів у нашому благочестивому місті. Особливо я хочу звернутися до тих, хто відвідує храми вщерть наповнені богомольцями, через що часто вимушений молитися з самого заду, часто на дворі, під снігом і дощем, навіть не уявляючи при цьому, що саме відбувається в той чи інший момент відправи всередині церкви. Спеціально для таких людей ми зарезервували в себе найкращі місця, з самого переду. У нас ви будете бачити не зади інших, хоча й цілком милих і благочестивих людей, а чудовий скромний іконостас та привітних священнослужителів, які завжди будуть вам раді. Приходьте до нас будувати принципово нову православну громаду та спасати свої душі. Зрештою, погодьтесь, що не кожен храм може похвалитися тим, що в ньому молиться та сповідає священик, який потрапив у список сотні кращих тернополян. *смайлик*.
– Щиро дякуємо вам, Отче, за розмову!
– Дякую й вам. Нехай Господь благословляє вас і всіх ваших читачів.
