В один із недавніх липневих днів у мальовничому поселенні Малинівці на Бережанщині проводжали в останню дорогу 90-річного італійця Карміне Терраччяно. Близькі йому люди в Україні, серед яких жив, і сусіди для зручності кликали цього життєрадісного іноземця лаконічніше – Кармен.

Вважали його романтичною натурою. Пригадують, не раз Кармен нагадував усім: коли помре, домовину з ним мають обов´язково везти кіньми. Волю його виконали. З українського дому, що стоїть посеред старенького саду, клумб і поблизу букового лісу, до бусика ритуальних послуг Кармена доправили на підводі, в яку місцевий лісник Микола Іванович запріг свого коника Байрактара…
Італію любив, а від України шаленів
Кармен дуже любив свою Італію, рідне селище Брушано, що неподалік Неаполя, звідки рукою подати до вулкану Везувій. Але другою його несамовитою любов‘ю, яка була схожа на шал, безперечно, була Україна, до якої буквально прикипів шість років тому. Перед останньою своєю поїздкою сюди звернувся до дітей, які батька дуже любили: «Ви мені дозволите поїхати до мене додому – в Україну?»
Його сюди манило. І хоча з Брушано до Малинівки більше двох тисяч кілометрів, хоча цього літнього чоловіка частенько підводило здоров‘я, Кармен був неймовірно радий, коли з дружиною-українкою Марією вибирався на її мальовничу батьківщину.
Тут його проймало відчуття волі, яку дарувала місцева природа. Милувався «карпатськими» пейзажами, на повні груди вдихав цілюще гірське повітря, настояне на квітах, пив воду з її особливим смаком. В Італії на старші літа його втомлював одноманітний пейзаж зацементованих вулиць і стіни чужих будинків, які дивилися на нього з усіх боків, а тут довкола – буйна зелень і милозвучні співи птаства.
Влітку його тішили вишеньки-черешеньки, аромати липи і польових трав, багатий урожай городини, фруктів. Любив ходити серед цього земного раю…


Взимку через шибку Кармен міг годинами спостерігати, як з лісу у сад приходять козулі, розгрібають сніг і смакують опалими яблуками. Восени вслухався, як між собою перегукуються самці цих тварин, а навесні – як змагаються голосисті солов‘ї та зозулі, як білим духмяним цвітом вкриваються сади.
Він тішився, коли за кілька метрів від нього по деревах стрибали вогнисті білочки. Радів, коли бачив, як господиня виносить під яблуню мішок горіхів, а кмітливі дятли підбирають їх і, вмостившись на гілках, завзято розбивають шкаралупу, вибирають зернята. Отримував величезне задоволення, коли у морозні дні синички прилітали у дерев‘яну годівничку на яблуні, і поснідавши, радісно цвірінькали йому безперестанку.
Він і сам наспівував. Коли я часом навідувався до цього дому, то вмикав італійцеві на своєму смартфоні знамениту Ave Maria, неаполітанські пісні – і Кармен, почувши рідну мову і мелодії, долучався до цього співу. Щоправда, декого з артистів критикував за те, що у певному місці вони, на його думку, брали не ту ноту. Пригадую, одного разу нагадав йому про популярну колись співачку Рафаеллу Кару, а Кармен махнув рукою – то не мистецтво, не мій смак…
В Україні він не помічав часу, ніколи не нудьгував. Брався працювати біля сіна, возив на тачці дрова – і від того почувався господарем. Відпочиваючи, милувався зграйкою домашніх курей, яких ніяк не міг порахувати, бавився з котиками і собаками. Але найбільшою його пристрастю були, звичайно ж, коні. Сусід Степан приганяв пасти неподалік свою кобильчину – а Кармен, стоячи збоку, довго спостерігав за цим дійством, не міг відірвати очей. Відчував якесь незрозуміле блаженство. Воно повертало його у далеке дитинство, юність, молодість…

У морзі закричав від болю і холоду
Марія, багаторічна супутниця італійця, його опора в усьому, згадує нам:
– Справді, Кармен дуже любив коней. У молодші роки доглядав пару гривастих. Закуповував у селян городину і возив її продавати у Неаполь. Так заробляв свій стартовий капітал. На зібрані кошти збудував віллу на два поверхи. Матеріально допомагав дітям, а також батькам, які на початках жили дуже скромно.
Згодом Кармен пішов працювати у службу енергомереж. Там і сталася з ним біда. У 1976 році їхав за кермом машини, яка бурувала свердловини для електроопор. Під час руху в автівці, де ще були шестеро працівників, щось відмовило, і машина з гори зірвалася у прірву. Згодом рятувальники витягнули понівечені тіла постраждалих і відправили їх у морг. Думали, що всі вони – покійники…
Через багато років Кармен згадував мені, як весь покалічений у холодній трупарні він отямився, бо… дуже змерз. Роздивився – довкола лежать тіла його друзів, накриті білими простирадлами. Від страху і болю почав кричати. Це почула санітарка, яка саме прибирала у коридорі. Вона здійняла шум, і напівживого Кармена від мертвих повезли у реанімацію, лікарі врятували його. Збирали по кісточках, перебиті ноги скручували дротами…
У старші літа розцвітав, коли його цілували молоді гості-красуні…
Марія каже, що Кармен любив життя, постійно жартував, піднімав іншим настрій. Якось взяв пенсію – і на своїй вулиці у Брушано влаштував свято: поставив довжелезні столи і запросив на гостину чужих людей. Часом возив їх по барах. Не було такого, щоб він чимось зажурився…
Ота життєлюбність італійця відчувалася і в Україні. Кармен радів, коли у нас відзначали Різдво, Великдень.
Тішився, коли українці приходили на його день народження, зокрема, на недавній 90-річний ювілей, віталися з ним, тиснули руку. Радий був бодай найменшому подарункові. Розцвітав, коли його цілувала при зустрічі якась гостя-красуня. За святковим столом йому відводили центральне місце. Завжди був гарно одягнутим – костюм, краватка. Любив промовляти тости…


Марія тяжко пережила смерть Кармена. Віддала йому в Україні всі належні почесті. А коли незабаром привезе прах чоловіка до його дому в Італії, нагадає дітям про давній заповіт їхнього батька: щоб до місця вічного спочинку його везли на конях.
У Брушано є така традиція: на цвинтар покійника транспортують у кареті, запряженій кількома парами чорних дресированих коней, які йдуть – немовби марширують. Марія хоче, щоб цю останню волю дорогої їй людини було сповнено…
Іван Фаріон
Читайте також: На фестивалі в польській Ждині вшанували українських лемків, які загинули на війні.