“Ми не мали де відправляти службу Божу. Спочатку збиралися у парафіян удома. Якось я побачив у Чорткові старий літак. Придивлявся, може, якось би переобладнати під церкву. Але відмовився від тої ідеї — його би тяжко було утеплити. 2002-го, під час освячення хат, побачив велику цистерну і подумав: те, що треба, — згадує отець-домініканець з села Переходи Чортківського району на Тернопільщині Ян Пйонтковський. — Я був першим настоятелем римо-католицької церкви у Переходах. Тепер, коли служу у Фастові й Таращі під Києвом, часто згадую ту переобладнану церковицю. Тут теж немає приміщення. Мені бракує такої бочки”.
У Переходах живе 700 людей. Це переважно переселенці та нащадки тих, кого вигнали з Польщі під час операції “Вісла”. Сільрада, ФАП і школа розміщені у сусідньому селі Горішня Вигнанка. На все село — два магазини, медпункт і бібліотека. Цього року лише шестеро дітей із Переходів пішли до першого класу. Учнів щодня возить приватний бус. Жоден рейсовий у село не заїжджає.
— Немає такої хати, щоб хтось на заробітки не виїхав, — бідкається Антоніна Таупаш, 72 роки. — Наші люди до церкви не привчені. У селі її ніколи не було. А тепер прихожани поділилися на три групи. Одні до римо-католицької ходять, другі — до тутешньої каплиці православної з Київського патріархату, а треті до райцентру добираються, там автокефальна.
Цистерну привіз із Сибіру житель Чорткова. Йому виплатили зарплату двома такими бочками.
— По приїзді сюди — жив у ній, — продовжує отець. — Мав там кухню і дві перегородки на кімнати. А потім збудував будинок, а до бочки складав непотрібні речі. Заправив за неї тисячу доларів. Я одразу погодився — дешевше ми би нічого не збудували. Везли на спеціальній платформі. У місті довелося піднімати електричні дроти, щоб цистерна їх не зачіпала.
За півтора місяця церкву повністю облаштували. Зверху пофарбували, зробили два вікна. Добудували парадний вхід. Усередині стіни оббили вагонкою та ізоляційним матеріалом, щоб не було відлуння. Потім почепили ікони, поставили лампадки.
— Усе було, як на звичайній будові. І обіди для майстрів варили, і гроші складали, — говорить 81-річна Аліна Дрожньовська. — Я полька. Коли відкрили костел у Чорткові, ходила туди. Якщо через поля, то десь чотири кілометри, а дорогою — понад десять. Нині би вже не мала сили так далеко іти.
Перед Різдвяними святами принесли штучну ялинку. Стіни прикрасили сосновими гілками із клаптиками вати замість снігу.
— На великі свята тут стільки людей, що не приступитися, — поправляє хустки на двох довгих лавках уздовж стін Лідія Михайлик, 79 років. — У звичайну неділю приходить десь із 20. Сидіти холодно, то хустки підстеляють. Хто не вміщається, сідає на табуретках.
Служби Божі українською мовою відправляє новий священик отець Дмитро Андрійчин. Хору немає. Співають сестри Оксана і Надя Мельничук. Вони вчаться у Гусятинському профтехучилищі. На вихідні приїжджають додому.
— Не всі сусіди добре сприйняли будівництво тої церкви. Дорікали, що то польська, бо отець Ян був поляк, — каже Іванна Багрій, 71 рік. — А мені подобається. На православні свята там не правиться, то я ходжу у дві церкви. Усі отці файні.
Автор, фото: Олена ДЗІК
